Запізніла! З ванни до дверей: макіяж, погляд у дзеркало і плащ з черевиками за три хвилини!

Встала запізно! Пробігаючи з ванної до вхідних дверей, накрасивши губи, глянувши на себе в дзеркало і поспіхом накинувши плащ із черевиками, Ліля вже через три хвилини після пробудження їхала в ліфті.

Вийшовши на вулицю, вона зрозуміла, що йде дрібний осінній дощ, але повертатися за парасолькою часу не було. Будильник цього ранку підвів її.
Дівчина бігла до зупинки з усіх сил, адже запізнитися на роботу було недопустимо. З її начальником це могло прирівнюватися до прогулки й закінчитися звільненням.

Перебираючи можливі варіанти завершення цього дня, Ліля вже подумки попрощалася з улюбленими клієнтами, премією та додатковим вихідним, що залишився від останньої відпустки.
Повз неї пробігали такі ж запізнювачі або просто заклопотані люди, кожен поринув у свої думки й не звертав уваги на оточуюче. Все здавалося сірим і сумним. І цей дощ лише додав похмурості цьому дню, який не склався ще зранку.

До зупинки залишалося не більше ніж двісті метрів. Раптом Ліля різко зупинилася і озирнулася назад. Біля старої лавочки сидів маленький мокрий кошенятко. Підтискаючи то одну, то іншу лапку, він намагався нявкати, але в нього виходило лише беззвучно відкривати ротик.

На секунду дівчина задумалася, чи бігти далі, чи допомогти маленькій істоті, яка, здавалося, потрапила в біду. Запізнення стало неминучим, і оскільки доведеться слухати гнівного шефа, вирішено було рятувати кошеня.

Підійшовши ближче, Ліля помітила, що задня лапка котика зігнута в неприродній позі.
– Боже мій! Хто ж тебе так!

Останні сумніви розвіялися, як вранішній туман. Кошеня було так змокле і замерзле, що тремтіло, як останній вересневий лист, якому ще вдавалося триматися на гілці під шквальним вітром.

Обгорнувши потерпілого у білу хустку, Ліля поклала його за пазуху і помчала до зупинки ще швидше. Вона вирішила спершу дістатися до офісу, а там вже діяти згідно з обставинами. Залишити кошеня напризволяще їй не дозволяло добре серце.

Спроба пройти непоміченою провалилася. Опинившись майже на фінішній прямій, Ліля здихнула з полегшенням – залишилося пройти ще кілька кроків, але удача цього разу відвернулася. Прямо за рогом вона зіткнулася зі своїм начальником.
– Петрівна! Цілу годину! Де ви ходите? Хто за вас роботу буде робити? Ви зовсім совість втратили?
А далі піщедека, які повинні були викликати непереборне відчуття провини в голові Лілії та поглибити прірву між керівником і підлеглими. Вона стояла уся мокра і не могла нічого сказати. По очах поступово підступали сльози, і зсередини душила образа.

– Ось! – тільки й змогла видихнути Ліля, розстібнувши верхній ґудзик плаща.
Звідти виглянула маленька нещасна мордочка. Кошеня вже трохи обсохло, зігрілося і тепер могло жалібно пищати.
– У нього травмована лапка, я не могла залишити його на вулиці… Там дощ… А він один…

Сльози хлинули з очей, слова плуталися, руки зрадливо тремтіли. Вже подумки написавши заяву на звільнення, дівчина хотіла піти на робоче місце, щоб зібрати свої речі, і зробила крок вперед, але тепла сильна чоловіча рука її зупинила.
Іншою рукою директор взяв телефон і набрав знайомий номер. А потім написав на папері адресу і сказав їхати туди без зволікань, рятувати лапку пухнастому клубочку.

Не розуміючи таких різких змін у поведінці начальника, Ліля взяла листок, всунула його червоними від холоду руками в кишеню плаща і поспішила до виходу.
– Так, і можете сюди не повертатися.

Серце Лілії впало в п’ятки, і невдача поволі захоплювала все її тіло. От і закінчилась її нетривала трудова діяльність на улюбленій роботі. Але начальник продовжив:
– Сьогодні у вас вихідний. І завтра теж. А ще я вас дякую. І премію випишу… за любов до наших менших братів.

Начальника звали В’ячеслав Георгійович. Він був трохи старший за Лілю, але завжди справляв враження суворої людини у всіх сенсах. Перетинатися з ним доводилося лише по роботі і дуже рідко, але офісом часто ширилися чутки про його жорсткість до співробітників.
У ветеринарній клініці, куди послав Лілю директор, лікар швидко вирішив проблему з лапкою кошеня. Перелому не було, лише сильний вивих і розтягнення. Поки той проводив лікувальні маніпуляції і накладав тугу пов’язку, Ліля розповіла, як знайшла бідолаху на вулиці, і як її відругав, а потім несподівано допоміг начальник.

Лікар засміявся і сказав, що зі Славиком знайомий з дитинства. Ще з юних років його друг завжди допомагав бездомним тваринам. А коли підріс і почав заробляти гроші, завжди віддавав частину на допомогу притулкам. Навіть свою першу стипендію повністю переказав у фонд для порятунку хвостатих.

Але з людьми ладити у нього не завжди вдавалося. Втративши в молодості усю родину, він закрився, став жорстким і черствим.

Ця історія так зворушила серце Лілі, що до кінця дня В’ячеслав не виходив у неї з голови. Чомусь захотілося його жаліти і підтримати.
Увечері, поки кошеня відходило від пригод і солодко спало на м’якому, теплому ліжку господині, Ліля облаштовувала місце для нового мешканця. Малюк набідувався за цілий день, проведений на вулиці. А може і довше…
Невідомо, скільки він тинявся бездомним. Уві сні він тихенько тріпотів і час від часу попискував. Тепер самотності дівчини і її нового врятованого друга прийшов кінець. Вона із задоволенням буде дбати про свого вихованця і віддавати йому усю свою любов.

Посміхаючись цим думкам, Ліля зробила затишне ліжечко для Барсика. Це ім’я видалося їй найкращим для маленького беззахисного малюка. Умиротворення її думок порушив раптовий дзвінок телефону. Це був В’ячеслав.
– Як поживає наш пацієнт?

Щічки дівчини запалали, і вона з натхненням розповіла про самопочуття свого підопічного, а потім довго дякувала своєму начальнику. Несподівано В’ячеслав запросив її на вечерю і вони проговорили всю ніч.
Чоловік, який вже здавалося близьким, знайомим і зрозумілим, був поруч. А ще поруч з ними сидів кошеня з перебинтованою лапкою і отримував стільки уваги і ласки, скільки міг отримати від добрих людей, чиї душі виявилися спорідненими.

І зовсім скоро вони разом допомагали нещасним тваринкам, що потрапили у важкі життєві ситуації, і ростили свого Барсика, який, здається, теж виявився родинною душею.