Затамувавши подих, вона постукала в двері, а у відповідь тиша.

Завмираючи від хвилювання, Ніна постукала у двері. У відповідь – тиша. Вона нерішуче дістала з сумочки ключ, відкрила двері… Господи, як давно вона тут не була! Усе залишилося по-старому, нічого не змінилося в цьому колись рідному та улюбленому домі, лише все стало непривітно чужим.

Минув майже рік після сварки з Максимом. Раніше вони теж іноді сварилися. Ніна, схопивши на руки Соню, зі сльозами на очах йшла до мами. Часто бувавало, що Максим, скучивши, мчав миритися вже наступного дня. Життя знову ставало на свої рейки, і перемир’я вносило розмаїття в їхні стосунки. Але останнього разу все було інакше…

Струснувши з себе спогади, Ніна рішуче підійшла до шафи, щоб знайти необхідні їй документи. Папери лежали неторкнутими, дбайливо укладені в папку ще її рукою. Вже два місяці за Ніною наполегливо упадав хлопець, який давно був закоханий у неї. Відносин між ними ще не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.

І весь цей тиждень Ніна не могла заснути, щось гнітило її, вона ніяк не могла ухвалити рішення.

Спочатку здавалося, що непорозуміння з Максимом повинно вирішитися. Він постукає у двері, як раніше, проникливо погляне в саму душу і скаже: “Як же я скучив!”.

Але йшли дні, минали місяці, а в житті нічого не змінювалося. З Максимом вони бачилися мимохідь, він ставав все відчуженішим і холоднішим, між ними ніби розверзлася прірва. Він приходив лише до Соні, мовчки брав дитину за руку і відводив до себе. Потім так само мовчки її приводив. Соня весело щебетала, хвалячись татовими подарунками – крутилась біля дзеркала в новій сукні чи туфельках. А Ніна лише згадувала, як сяяли очі Максима, коли він приносив подарунки для неї. А нині… на Ніну він навіть не дивився, ставало незатишно вдвох, і вона поспішно зникала у своїй кімнаті. Мама, особливо не симпатизуючи Максимові, часто повторювала: “Що Бог дає, те на краще”. Поступово вона й сама в це повірила.

Глибоко зітхнувши, Ніна прощальним поглядом окинула кімнату і… здригнулася від несподіванки: на дивані спав Максим. Вочевидь, після зміни. Першим бажанням було швидше піти, але щось змусило повернутися. До болю знайома кожна риса, обличчя загрубіло, заросло щетиною, круги під очима… Ніна повільно присіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила пліч-о-пліч не один рік? Які думки ховаються за цим нахмуреним чолом? Перед уявним зором Ніни раптом промайнуло напівзабуте обличчя юного Максима: віддані хлоп’ячі очі, а усмішка була світлою-світлою… Їй завжди здавалося, що саме в цю усмішку, що перевернула її душу до дна, вона колись закохалася. Невже той усміхнений хлопчик і цей втомлений похмурий чоловік – одна й та ж людина? А часу з того часу пройшло зовсім мало. Знову згадалася світла усмішка. І так живо, так реально було видіння, неначе докір їй, Ніні…

Господи, куди ж усе це зникло? Вона безпорадно озирнулася, ніби шукаючи когось винного в її зруйнованому житті. Серце занило, затремтіло, забилося в лещатах навальний, безрадісний спогадів. Їхній колись затишний і казковий світок поступово заполонили дріб’язкові докори та образи, сльози та безутішне почуття нерозуміння. Вічно втомлений Максим, що крутиться на трьох роботах, аби забезпечити її і Соню й ні від кого не залежати… У Ніни було час все обдумати й зрозуміти, що їй елементарно не вистачило терпіння, жіночої гнучкості та мудрості…

А вони колись були безмежно щасливі. І це не бред її хворої фантазії. Ніна поривчасто встала, їй нестерпно захотілося довести це самій собі. Її погляд упав на руку Максима, яка лежала на їхньому… весільному альбомі, на фотографії, де вони були просто засліплююче щасливими…

Рука її мимоволі здригнулася, і фотографії з легким шурхотом посипалися на підлогу. Оглянулася — і завмерла… На неї дивився Максим.

– Ніно, ти повернулася? – його очі сяяли захоплено, і їй стала нестерпна думка, що півгодини тому вона могла піти безповоротно…