Затримка на шляху

Сон
Авто стояли нерухомо щільними рядами. Ні вперед, ні назад — жодного руху вже півгодини. Скло підняте, бо кондиціонери працюють. Надворі спека, за тридцять, як обіцяв радіогідрометцентр.

Повітря тремтіло над розпеченим асфальтом, ніби рідке скло. У салоні «Toyota» прохолодно. Але сидіти, дивитись на нерухому картину — нудно.

Світла відкрила пляшку з водою, ковтнула кілька разів. Богдан помітив: води залишилось менше третини. Вона пила сама, навіть не пропонувала йому. Відмовився б, звісно, останній ковток віддав би їй. Але вона поводилась так, ніби його тут і не було.

— І скільки це ще буде? — Світла скривилася.

Перші її слова після від’їзду з дачі. Її мовчання било гірше крику. Кричала б краще. Вони не сварились, але коли щось траплялось, Світла мовчала годинами, днями, всім виглядом кажучи: це Богдан винен. Він визнавав провину, благав пробачення, слухав монотонне «все зрозуміло», і вони мирились.

— Чого сидиш? Роби щось! — знову накинулась Світла, наче це він був винен у заторі на Київській кільцевій.

Богдан мовчав. Не знав, що відповісти.

— Навіщо ми взагалі поїхали на ту дурну дачу? Ти ще ладно, а я? Сидіти по той бік паркану, поки ти няньчишся з донькою? Краще б по магазинах пройшлась. Чи з Марійкою в кафе посиділа, морозиво з’їла. — Світла шмигнула носом.

— Ось, заклало. Ще й захворіти від цього кондиціонера… — знову пожалілась.

Богдан вимкнув його.

— Ти що, глузуєш? За хвилину в машині буде як у духовці. Хочеш, щоб ми тут зварились чи задихнулись?

Він не пам’ятав, щоб вона так багато говорила. Це його здивувало. Але він нічого не сказав і знову ввімкнув холод.

Попереду між рядами йшов чоловік. Не дійшовши до їхньої «Toyota», він сів у машину в сусідньому ряду.

— Бачив? Він ішов звідти. Може, дізнався, що сталося?

— Може.

— Ну то чого сидиш? Іди, дізнайся!

— Що дізнатись? Затор на кілька кілометрів. Думаєш, він за півгодини туди й назад встиг? Навряд. — Богдан глянув на Світлу і знову почув себе винуватим.

— Ну правда ж, не будемо стояти вічно. Рано чи пізно рушимо. Всі сидять, чекають. Це ж кільцева, а не якась просіка. Тут пів Києва стоїть.

Богдан замовк. Світла теж мовчала, дивилась уперед.

— Гаразд. — Він вийшов із авто.

Озирнувся — такі самі ряди машин уперед і назад. Чоловік, здається, сів у червоне авто. Богдан постукав у вікно, воно опустилося.

— Ви ходили туди? Не знаєте, чому стоїмо?

— Стоїть вся кільцева. Ніхто не знає. Можливо, ДТП чи терористи.

Нічого нового. Так і думав. Надворі пекло, як у лазні. Поки він стояв, схилившись до вікна, сорочка на спині прилипла до тіла. Повернувся в машину. По радіо передавали новини. Жодного слова про затор.

— Ну що, дізнався?

— Ні. Стоїть усюди. Хтось сказав — терористи.

— Я так і знала. Навіщо я тебе послухала?

Богдан з нею погодився. Не треба було її з собою тягнути. Затримався б на дачі з донькою, як вона хотіла. Повертався б увечері, коли прохолодніше. До того часу затор розвіявся б.

А почалося ж так гарно…

***

Його розбудив дзвінок. Не глянувши на екран, він підніс трубку.

— Тату, ти приїдеш? — голос Софійки.

— Привіт. Ти забув, що у твоєї доньки сьогодні День народження? — Це вже був голос колишньої дружини. — Впевнена, навіть подарунок не купив.

— Ні, я не забув. Виїжджаю якраз. — Він розплющив очі. Сонце вже було високо. На екрані — пів на десяту.

Про день народження він пам’ятав до вчорашнього вечора. Але вчора вони з Світлою та друзями гарно посиділи в клубі — і все вилетіло з голови.

— Тату, мені не треба подарунок, просто приїдь, я сумую! — крикнула на тлі донька, і зв’язок обірвався.

Одружилися вони майже тринадцять років тому. Десять років жили, як кіт із собакою. Він не був закоханий. Проти студентом на вечірці в гуртожитку прокинувся в ліжку з дівчиною, імені якої навіть не пам’ятав.

А через місяць вона знайшла його в інституті й сказала, що вагітна. «Та вона нічого», — подумав Богдан і погодився одружитись. Батьки були в шоці. Мати з сумнівом поставилась до батьківства, пропонувала зробити тест.

Він зробив його після народження доньки. Софійка була його — без варіантів. Він закохався в неї відразу, як тільки взяв на руки у пологовому. Навіть не думав, що таке буває. Тому й терпів сварки з дружиною, її ревнощі. Може, терпів би й досі, якби не зустрів Світлу.

Високомірна, холодна, приваблива, як богиня, вона не сварилася, як колишня. Вона мовчала — і цим карала. Це був її єдиний недолік. Вона ходила по квартиріВін глянув у вікно — там, під дощем, стояла собака, що підвела його до цієї двери, немов сама доля простягла лапу.