Connect with us

Storie di vita

Завітали до мами.

Published

on

Ми приїхали до мами. Заходимо в під’їзд, а там сидить хлопчик років п’яти і плаче невтішно.
— Що сталося? — питаю. — Чому плачеш?
Він відповідає:
— Я до бабусі приїхав. Вийшов у двір погуляти, повернувся, а вона двері не відчиняє.
Кажу:
— Не потрібно так розстроюватись. Бабуся, напевно, в магазин вийшла, зараз повернеться.
А він і далі плаче, аж тремтить. Маленький такий, що аж серце стискається.
— А як тебе звати?
— Ром-а-а-н…
— З якої ти квартири?
— Із вісімна-а-адцятої…
А у вісімнадцятій квартирі нові мешканці, я їх ще не знаю. Подзвонила туди — тиша. Не можна ж залишати плачучого малюка на сходах?
— Ходімо до нас, — кажу, — Романе, у гості. А бабусі записку залишимо в дверях.

Прийшли додому. Поки чоловік його розважав, я написала записку: “Роман у кв. 28”. Спустилася, засунула в дверну щілину.
Повертаюся, Роман вже з моїм величеньким хлопчиком грається машинками на підлозі, все добре.

Вмила його, питаю:
— Борщу будеш?
— Буду.

Він з’їв тарілку борщу, аж ложка миготіла.
— На друге голубці. Будеш?
— Буду.

Апетит завидний, не причепишся. Два голубці з’їв за раз.
— Тобі компот чи сік?
— Мені чай.

Я трохи здивувалася, бо коли мені було 5 років і в домі був компот чи сік, ніхто б мене не примусив пити чай.
Ну добре.
Сидимо, п’ємо чай з вафельним тортом, Роман з моїм чоловіком розмовляє.
Обговорили всі суто чоловічі питання: які бувають марки машин, яку вони розвивають швидкість та інше важливе.

Прийшла моя мама.
Пояснюю їй появу гостя.

Мама каже:
— Незвично. У 18-й квартирі живе дівчина приблизно твого віку.
Я нічого дивного в цьому не побачила.
Сорокарічна дівчина цілком може бути бабусею п’ятирічного онука, хто ж їй заборонить.
Мама вважала мій аргумент досить переконливим і теж почала розважати гостя.
Дістала коробку з іграшками, і тут почалися їх розваги.

Приблизно через годину дзвінок у двері.
Відчиняю — на порозі жінка мого приблизно віку.
— Добрий день, — каже. — Я ось з роботи приїхала, а у мене в дверях записка. Ви, мабуть, квартирою помилилися?

Мене насторожило те, що вона приїхала з роботи. Те, що ім’я Роман нічого їй не каже, здивувало.
— У вас онук не губився часом? — питаю.
— У мене онуків поки немає, — відповідає.

Так, головоломка не складається. Повертаюся в кімнату. Там усі зайняті: мама вантажить кубики в самоскид, чоловік прив’язує до самоскида мотузку, начальник транспортного цеху Роман роздає всім вказівки.
— Романе, — кажу я, — ти з якої квартири насправді?
— З вісімнадцятої, — не відриваючись від процесу каже Роман.
— А цю тітку знаєш?
Роман обертається, мигцем дивиться на хазяйку 18-ї квартири, байдужо кидає “Ні” і повертається до справ.
— І вона тебе не знає, — кажу я. — Хоча живе в 18-й квартирі.

Водій самоскида та грузчик зупиняються й дивляться на Романа.
— Не живе, — запевняє нас Роман і намагається продовжити гру.

Усі перевели погляд з Романа на жінку мого віку.
— Я живу у вісімнадцятій, — перелякано бурмоче вона. — Але це не мій хлопчик, чесне слово, не мій.

Я можу зрозуміти, чому вона так злякана: у моєї мами таке лице, наче вона ось-ось кине в неї кубиком.
— Стоп гра, — кажу я і сідаю на підлогу поруч з Романом. — Давай спочатку. Звідки ти до бабусі приїхав?
— З Києва.
— А адресу свою київську знаєш?
Називає адресу: вулицю, будинок, квартиру.
— А бабусину адресу знаєш?

Називає адресу бабусі, і все стає зрозумілим.
Маленький бешкетник з друзями у своєму дворі грався, і в процесі гри вони непомітно перемістилися у двір сусідній.
Потім друзі розбіглися по домам, і наш герой теж пішов додому, чого йому одному на вулиці робити.
Доми типові, як дві краплі води схожі.
Замість бабусиного приходу старший прийшов у наш.
У двері постукав — ніхто не відчинив.
Він злякався і заплакав.

Все просто.
Сунули Роману машинку на добру пам’ять, взяли його на руки і понесли до бабусі.
Яка там, напевно, вже побіліла від переживань, якщо ще жива.

Прибігаємо в сусідній двір.
Чуємо удалині голос, що кличе ніжно:
— Рома! Ромааа! Ромаан!

Біжимо на цей голос.
Бачимо до смерті перелякану жінку мого віку.
— Ваш?
— Наш!

І з риданнями кидається на груди одразу всім нам.
Заспокоїли, пояснили, засміялися.
У бабусі був нервовий сміх, треба сказати.
А Роману байдуже, у нього нова машинка, чого ви там всі галасуєте, не даєте зосередитися на грі.

Бабуся так дякувала, що ми поспішили піти, поки вона зовсім не розсипалася від подяки.
Даємо задній хід, чуємо, вона каже:
— Романе, швидше обідати, ти ж голодний.
— Я вже поїв, — відповідає Роман, водячи машинкою по асфальту.
— Він вже поїв, — піддаю я, обертаючись. — Перше, друге і чай.
— Дивина! — дивується бабуся. — Він так погано їсть, ложку супу не змусити з’їсти.

Я з подивом піднімаю брову, згадуючи, які порції Роман ум’яв, а він відволікається нарешті від машинки і кричить нам:
— Бувайте! Я завтра ще прийду!

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

два × два =

Також цікаво:

IT42 хвилини ago

Il furgoncino bloccato davanti alla scuola

Io quella mattina avevo solo voglia che il turno finisse. Mi chiamo Marco Ferretti, ho quarantadue anni, guido un furgone...

EN4 години ago

The $14,200 Lien My Mother Hid Behind the Toaster on Woodmont Avenue

My mother called me eleven times the week before she collapsed in the Kroger parking lot on Woodman Drive, and...

EN5 години ago

The Window I Broke for Biscuit Cost Me $612

Two days after I pulled a Pomeranian out of a locked Durango, I got a certified letter from the car's...

EN7 години ago

The Last Porch Light on Willow Creek Road

Ruth Ann Calloway hadn't planned on going to the shelter that Tuesday. She'd only stopped by the Bradenton Feed &...

Storie di vita8 години ago

Qualche tempo fa, un mercoledì mattina, mi svegliai con mille pensieri per la testa

☕ Buongiorno e buon mercoledì! A volte basta un piccolo gesto per trasformare una giornata qualunque in un ricordo prezioso....

IT10 години ago

Il campanello che Teresa si è regalata da sola

Ho settantaquattro anni e vivo da sola in un appartamento di tre stanze a Bologna, secondo piano, balcone su via...

Storie di vita13 години ago

Mio figlio mi ha comunicato la sua decisione durante il pranzo della domenica, senza nemmeno chiedermi se fossi d’accordo.

«Mamma, io e Federica abbiamo deciso di trasferirci da voi. Così sarà più comodo per tutti!» Mio figlio mi ha...

Storie di vita13 години ago

Sono vedova da sei anni e lavoro come commessa in un supermercato vicino a Parma

«Mamma, perché non hai preparato niente per Serena? Lo sai che a quest’ora ha fame!» Mi ha rimproverata mio figlio...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.