Завітали до мами.

На вихідні ми завітали до мами. Заходимо в під’їзд, а там сидить маленький п’ятирічний хлопчик і плаче, сльози рікою.

– Чого ти, – запитую, – плачеш?
А він відповідає:
– Я до бабусі приїхав. Пішов на подвір’я гратися, повернувся, а вона двері не відчиняє.

Я кажу:
– Чого сльози лити? Мабуть, бабуся в магазин пішла, зараз повернеться.

А він ще сильніше розревівся, аж трясеться, такий маленький, що щемко стає на душі.

– Як тебе звати?
– Ро-о-остик…
– З якої ти квартири?
– З вісімна-а-адцятої…

А в цій квартирі нові мешканці, ще не знайомі. Подзвонила туди — тиша. Не можна ж лишати плачучого дитину на сходах?

– Пішли, – кажу, – Ростик, до нас у гості. А бабусі запишемо, де ти.

Прийшли додому. Поки чоловік з ним грався, я записку написала: “Ростик у кв. 28”. Спустилась, залишила в дверях.

Повертаюся, а Ростик вже з моїм старшеньким машинками бавляться, все добре. Вмила малого, питаю:

– Борщ хочеш?
– Хочу.

Він тарілку борщу за мить з’їв. На друге голубці. Будеш?

– Буду.

Скільки їсть — апетитом не обділений.

– Тобі компот чи сік?
– Я чай.

Трохи здивувалась, бо в мої 5 років я б чай не обрала ніколи. Сидимо, п’ємо чай і їмо вафельний тортик, а Ростик з моїм чоловіком розмови веде.

Обговорюють всяке: машини, швидкість. Моя мама прийшла, пояснюю ситуацію.

– Дивно. У 18-й живе дівчина на твої роки.

Нічого дивного. У 40-річної цілком міг бути внук п’ятирічний. Мама погодилася і також стала гратися з Ростиком.

Через годину дзвінок у двері. Відкриваю — жінка на мої роки (понад п’ятдесят).

– Добрий день, – каже. – З роботи прийшла, а у дверях записка. Напевно, помилилися?

Напружило те, що вона “з роботи” прийшла. А те, що ім’я Ростик їй не знайоме, ще більше.

– Онук не загубився?
– У мене внуків поки нема.

Пазл не складається. Повертаюсь в кімнату. Усі захоплені: мама вантажівкою грає, чоловік мотузку до неї прив’язує, начальник Ростик керує.

– Ростик, ти з якої квартири?
– З вісімнадцятої, – не відволікаючись, відповідає.

– А цю тітку знаєш?

Розвертається, дивиться на жінку, а потім до гри повертається.

– І вона тебе не знає, хоч живе у 18-й.

Здивовані всі дивляться на Ростіка.

– Нічого, – каже Ростик, – не переживайте.

– Стоп гра, – кажу, сідаю поряд. – Звідки ти до бабусі приїхав?

– З Києва.

– Адресу в Києві знаєш?

Називає адресу. І бабусину теж знає. Вийшло, що загрався у своєму дворі, а потім поплутав і в сусідній виявився. Прийшов до не тієї бабусі. Заплакав, коли йому не відчинили.

Подарували хлопчику машинку на пам’ять і понесли до бабусі. Прибігаємо в сусідній двір, чуємо:

– Ростик! Ростиславе!

Біжимо на голос. Бачимо нажахану жінку майже на 60 років.

– Ваш?
– Наш!

Обійми. Заспокоїли, розповіли що до чого. У бабусі сміх нервовий, а у Ростіка — усе нормально: нова машинка.

Бабуся була в такому захваті, переповнювала нас вдячністю.

– Ростик, йди обідати, бо ж голодний.
– Я вже їв, – Ростик сказав, бавлячись машинкою.

– Він все з’їв: борщ, голубці і чай, – підтверджую.

– Як так? – здивувалася бабуся. – Він вдома так не їсть, ні ложки не загнати.

Я здивувалася, згадавши, як їв у нас. А він, відволікаючись від гри, кричить:

– Па-па! Я завтра ще прийду!