Завмираючи від хвилювання, вона постукала в двері, але відповіді не було.

Завмираючи, Марійка постукала у двері. У відповідь – жодного звуку. Вона нерішуче дістала з сумочки ключ і відкрила двері… Боже, як давно вона тут не була! Усе було, як і раніше, нічого не змінилося в цьому колись рідному і коханому домі, лише тепер усе відчувалося непривітно чужим.

Минув майже рік відтоді, як Марійка посварилася з Максом. Раніше вони теж інколи сварилися. Вона забирала Софійку і зі слізьми йшла до мами. Найчастіше, Максим, засумувавши, мчав миритися наступного ж дня. Життя знову налагоджувалося, а перемир’я вносило різноманітність у відносини. Але останній раз усе було інакше…

Відкинувши спогади, Марійка рішуче попрямувала до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали неторкнутими, акуратно складеними в папку її ж рукою. Уже два місяці хлопець, закоханий у неї давно, наполегливо доглядав за Марійкою. Між ними ще не було стосунків, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.

І весь цей тиждень Марійка не могла заснути, щось її турбувало, вона ніяк не могла прийняти рішення.

Спочатку здавалося, що непорозуміння з Максом має владнатися. Він постукає в двері, як раніше, проникливо загляне в саму душу і скаже: “Як я за тобою скучив!”.

Але дні збігали, місяці тягнулися, а в житті не змінювалося нічого. З Максом вони бачилися лишень на мить, він ставав все більш відчуженим і холодним, між ними ніби розверзлася прірва. Він приходив лише до Софійки, мовчки брав дитину за руку і вів до себе. Потім також мовчки приводив її назад. Софійка весело щебетала, хвалячись батьківськими подарунками — крутилася перед дзеркалом у новій сукенці чи черевичках. А Марійка лишень з гіркотою згадувала, як світилися очі Максима, коли він приносив подарунки для неї. А зараз… на Марійку він навіть не дивився, їм ставало незатишно наодинці, і вона поспішно зникала у своїй кімнаті. Мама, що ніколи не виявляла особливої симпатії до Максима, часто повторювала: “Що Бог дає, те на краще”. Поступово і сама Марійка в це повірила.

Глибоко вдихнувши, Марійка прощальним поглядом оглянула кімнату і… здригнулася від несподіванки: на дивані спав Максим. Вочевидь, після зміни. Перше бажання було швидше піти, але щось змусило її повернутися. До болю знайома кожна риса — обличчя огрубіло, заросло щетиною, круги під очима… Марійка повільно сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила пліч-о-пліч не один рік? Які думи ховаються за цим насупленим чолом? Перед її очима раптом промайнула обличчя юного Максима: вірні хлопчачі очі, а усмішка була яскравою… Їй завжди здавалося, що саме в цю усмішку вона коли-небудь закохалася. Невже той усміхнений хлопчик і цей втомлений похмурий чоловік — одна й та ж людина? Адже часу відтоді минуло зовсім небагато. Знову пригадалася світла усмішка. І так живо, так реально було видіння, ніби докір Марійці…

Боже, куди ж усе це зникло? Вона безпомічно оглянулася, ніби шукаючи когось, винного в її зруйнованому житті. Серце занило, затрепетало, забилося в тисках спогадів, що нахлинули. Їх колись затишний і казковий світок поступово заповнили дріб’язкові докори і образи, сльози й безутішне почуття непорозуміння. Вічно втомлений Максим, що працював на трьох роботах, аби забезпечити її й Софійку і нікому не залежати… У Марійки було час усе обдумати і зрозуміти, що їй елементарно не вистачило терпіння, жіночої гнучкості і мудрості…

А вони ж колись були безмежно щасливі. І це не марення її уяви. Марійка стрімко підвелася, їй нестерпно захотілося довести це самій собі. Її погляд упав на руку Макса, що лежала на їхньому… весільному альбомі, на фотографії, де вони були просто осліплююче щасливими…

Рука її невільно здригнулася, і фотографії з м’яким шелестом посипалися на підлогу. Оглянулася і завмерла… На неї дивився Максим.

– Марійка, ти повернулася? – його очі сяяли з насолодою, і думка, що півгодини тому вона могла піти безповоротно, стало нестерпною…