Жінка майже семи десятків заходить до магазину одягу.

Жінка літ сімдесяти зайшла до крамниці з одягом.
Волося її було нечесане, одяг — старий, на ногах — поношені сандалі.
У руках вона тримала зім’ятий целофановий пакет, а на обличчі — втому.
Щойно вона переступила поріг, дві продавниці перекинулися зневажливими поглядами.
— Нічого тут не купить…
— Напевно, просто подивиться.

Жінка тихим голосом запитала, чи є у них святкові сукні.
Продавниці переглянулися, і одна з них відповіла:
— А навіщо вам таке? У нас товар для вишуканих пань.
Жінка не відповіла. Лише опустила очі.
Та замість піти — почала розглядати вішалки…
І раптом взяла червону сукню. Притиснула до грудей і посміхнулася.

— Ось вона… ідеальна, — прошепотіла.

Продавниці знову переглянулися, аж поки одна не підійшла:
— Ця коштує понад п’ять тисяч гривень… Ви точно зможете заплатити?
Жінка дістала з пакета старий конверт.
І висипала його вміст на прилавок.
Купюри, монети, деякі зім’яті, інші брудні…
Але грошей було точно — до копійки.

Продавниці замовкли.
— Кому сукня? — змінившись у голосі, запитала одна.

Жінка, тепер із блиском у очах, відповіла:
— Моїй доньці.
Сьогодні їй виповнилося б вісімнадцять років.
Я народила її тоді, коли вже не сподівалася стати матір’ю.
Лікарі казали, що не зможу… але Господь подарував мені її.
Вона пішла від нас два місяці тому, але я обіцяла, що в день її свята… принесу ту сукню, яка їй найбільше подобалась.
А ця… саме та, про яку вона мріяла.
Вона показала мені її на фото перед тим, як піти.

Хто знає, які ноші ховаються в чужих душах.
А коли дивишся лише на зовнішність — ризикуєш не побачити найголовнішого:
Любов, яку хтось ще здатний дарувати… навіть якщо вже нема кому.