Connect with us

З життя

Жінка несе важкі сумки з магазину і раптово зустрічає загадкову дівчинку біля світлофора.

Published

on

Марічка тягнула важкі торби з магазину й думала, що зараз буде готувати. Перейшовши дорогу, вона помітила дівчинку, 11 – 12 років, у тоненькій блакитній сукенці біля світлофора.
“На вулиці холодно, а дівчинка у суконьці, замерзне ж. І куди ж батьки дивляться…” – подумала Марічка.
Наступного дня ця дівчинка стояла біля під’їзду. Виглядала вона дуже дивно, здавалася якоюсь відстороненою. І знову була в тій самій сукні. Може, щось у неї трапилось…
– Дівчинко, тобі не холодно? Чому ти так легко одягнена, адже холодно зараз…
Дівчинка поглянула на Марічку, і та ледь не зомліла. Очі були яскраво-блакитного кольору, як і сукня, здавалося, що поглядом вона проникає всередину.
– Ви що, мене бачите? Справді? І чуєте?
– Ну звісно, я ж з тобою розмовляю…
– Мене ніхто не бачить і не чує… Тіло закопали, а я тут, не зникаю… Мене звали інші дівчата, в гарних одежах, туди, до світла, але я не можу піти, наче нитки тримають мене тут…
І мама з татом весь час плачуть, я не можу це бачити, мені погано…
– А що з тобою сталося? Я не розумію, чому бачу і чую тебе… Я ж звичайна людина, а ти… привид, виходить. І я тебе не боюсь, як це у фільмах показують, я відчуваю, що тобі самотньо тут…
– Мене збила машина на пішохідному переході. Водій задивився у телефон і не встиг вчасно загальмувати. Все сталося дуже швидко, я не встигла нічого зрозуміти. Дивлюсь, моє тіло лежить, швидка приїхала, батьки, а мені не боляче, я наче повітряною стала.
Я намагалася докричатися до батьків, але вони не чули… Я ходила за ними слідом, мені було страшно, я нічого не розуміла. Я бачила свої похорони, як плакали батьки, родичі, мої подруги. Мені було їх жаль, і себе. Я розуміла, що вже ніколи не буде, як раніше.
Потім я побачила, як у небі відчинилися двері, там було світло і добре, лунав сміх. Мені захотілося туди, мене кликали… Але я не змогла піти. Сльози батьків як камінь, тягнуть мене на землю…
Марічка з подивом слухала розповідь дівчинки. Це було якась фантастика. Вона бачила подібні історії у фільмах, але вживу таке пережити… Треба щось зробити для дівчинки, адже не дарма вона її зустріла…
– Як тебе звати, де живуть твої батьки? Підемо, я все поясню їм, ви навіть можете поговорити через мене…
– Ні, я не можу бути поруч з ними, мені дуже важко бачити їхнє горе… Просто передайте їм, щоб припинили горювати, скажіть, що мені треба йти, а я не можу… І ще, я бачу їхнє майбутнє. У них буде ще дитина, хлопчик. Але треба, щоб мама відпустила мене…
Підемо, проведу додому, але я побуду тут. А звати мене Василинка, мама називала мене Васильком, очі в мене волошкові…
Двері відчинила вродлива жінка у чорній хустці. На обличчі лежала явна печать горя. У Марічки стиснулося серце. Будучи матір’ю, вона розуміла, як це втратити дитину…
– Добрий день. Ви мене не знаєте, мене звати Марічка. Будь ласка, вислухайте мене. У це важко повірити, але я бачу вашу доньку Василинку, Василька… Її душа ще тут, і з невідомої причини, я її можу бачити й чути.
Вона просила, щоб ви перестали горювати, аби вона могла залишити цей світ, і перейти туди, куди всі відходять…
– Що ви вигадуєте.. Як ви можете! Ідіть, безсоромна! Нам і так погано, а ви ще з вашою хворобливою фантазією!
Двері зачинилися. Марічка зітхнула і пішла на вулицю. Ну, а чого вона хотіла. Яка мати повірить у цю містичність. Марічка теж не повірила б.
– Твоя мама не повірила, каже, нісенітниці все це… Не знаю, як її переконати…
– Бідна моя матуся, вона так мене любить… Знаєте що, скажіть їй, нехай поїде на дачу, і під яблунькою, під якою ми з нею любили сидіти, викопає ямку. Там я сховала скриньку, в якій лежать мої записки. Лише мама знає про них.
Ці записки я писала одному хлопчику, Олегу. Але він посміявся з мене. Я так плакала, а мама сказала порвати їх і викинути. Я вирішила закопати їх, і через років десять дістати та посміятися, яка я була дурненька.
Через кілька днів Марічка знову пішла до Василисиного дому. Двері відкрив її тато.
– Ви до Світлани? Проходьте…
Марічка зайшла до квартири. Всюди були іграшки і фотографії Василинки, з яких вона усміхалася, гарна, синьоока… Мама сиділа у кімнаті і дивилася альбом із дитячими фотографіями.
– Ну, що вам ще потрібно? Припиніть нас турбувати!
– Послухайте, Світлано, я не жартую. Василина просила вас поїхати на дачу і під яблунею викопати скриньку, яку вона закопала влітку. Вибачте, будь ласка, але я хочу допомогти вашій дочці…
Марічка залишила папірець зі своїм номером телефону і вийшла. Через два дні Світлана зателефонувала їй.
– Марічко… Це неймовірно… Про ці записки доньки знала тільки я. Давайте зустрінемося з вами…
З цього дня Марічка стала часто спілкуватися зі Світланою. Вона могла годинами розповідати про доньку, зі сльозами на очах.
– Марічко, мені стало легше на душі, знаючи, що наша дівчинка була весь цей час тут… Але я розумію, що їй треба йти туди, де немає смутку й печалі… Давай сходимо разом до церкви, поставимо свічку і помолимося за її душу…
Вийшовши з церкви, Марічка побачила Василинку, вона підійшла до них.
– Світлано… Вона тут…
– Васильок, прости нас за все, ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Йди, донечко, туди, де ми потім зустрінемося…
– Мамо, у вас все буде добре з татом, буде син, буде онучка, з такими ж очима, як у мене, будьте щасливі, і мені буде добре від цього… А тепер, я спокійно можу йти. Поминайте мене частіше, давайте милостиню, моліться, більше мені нічого не потрібно…

Марічка слово в слово передала Світлані. Василинка зникла, і більше Марічка її ніколи не бачила. Зі Світланкою вони товаришували багато років. У них дійсно народився син через три роки, Марічку взяли за хрещену.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

сім + п'ять =

Також цікаво:

З життя2 години ago

“Madam, if you spill something one more time, that’s it,” the gentleman at table twelve barked, his voice cutting sharply through the hum of conversation.

Madam, if you spill anything else, youre out, the bloke at table twelve barked, loud enough to cut right through...

З життя5 години ago

The Entire Restaurant Fell Silent When a Waitress Stood Up to a Wealthy British Family Trying to Intimidate an Elderly Lady

The entire lobby went as quiet as a church mouse the moment a waitress wedged herself between a well-heeled family...

З життя6 години ago

Son, mother and baby are one, so only she decidesShe whispered a promise to the wind, knowing the future would hinge on her quiet resolve.

What a child at fortyone! I roared at Emma. At your age women are already grandmothers. Emma, dont be foolish....

З життя7 години ago

I’m No Longer Cooking for Everyone!

I’m done cooking for everyone! Just for me and Anna, I said, dropping my voice a notch. Why on earth?...

ES7 години ago

Los demás ejecutivos se miraron entre sí, extrañados por la tensión que flotaba en el aire. Carlos apretó los puños, y una lágrima traicionera, de pura impotencia y vergüenza, rodó por su mejilla

Hay verdades que duelen en el alma antes de sanar, y aquel hombre no sabía que el barro que había...

ES7 години ago

Sofía lo observaba. No había triunfo en sus ojos, solo una calma infinita y una profunda decepción que pesaba más que cualquier grito.

¿Alguna vez has sentido que el corazón se te frena de golpe por culpa de un recuerdo que te quema...

ES7 години ago

Los demás ejecutivos se miraban entre sí, conteniendo el aliento. En ese instante, recordé cuántas veces en mis cuarenta y tantos años me había sentido pequeña

A veces, el universo te rompe el alma en mil pedazos solo para demostrarte que eres perfectamente capaz de reconstruirte...

ES8 години ago

Elena lo miró fijamente. No había odio en sus ojos, solo una profunda y gélida decepción

¿Alguna vez has sentido que el universo te pone a prueba justo cuando creías que ya habías superado todos los...