Жінка обернулася, дивлячись на молоду незнайомку, і гадки не мала, звідки її знає.

Віра Павловна обернулася, побачила молоду жінку і не могла зрозуміти, хто це і звідки її знає.

Жінка підійшла ближче, мало не впала, було слизько, Віра підхопила її і застигла…

– Аліна? Аліна Миронова? Нічого собі, ти звідки?

– Та йду повз школу, бачу, ніби ти виходиш, я просто шокувалася… Ну як ти? Як живеш? Чим займаєшся? Поїхала тоді така важлива персона і десь загубилися.

– У якому сенсі загубилися? Я дзвонила, але абонент не доступний…

– Я тоді телефон втратила і якось закрутилася-заверталася. Ну годі про мене, а як у тебе?

– Слухай, чого ми на вулиці, пішли до нас, а знаєш що? У нас завтра невеличка вечірка, друзі прийдуть, приходь?

– Та ну, незручно якось…

– Та все зручно, ти що, подруго, ми з тобою з садочка дружимо. Ось адреса, слухай, а де ти зупинилась?

– У готелі.

– Давай до нас? Ми нещодавно купили трикімнатну.

– Коли? Ой вибач…це професійне, я працюю ріелтором, ха-ха-ха, ні, Віро, мені робота готель оплачує, так що дякую.

– Ну так прийдеш?

– Постараюся, Віро…Рада була тебе побачити… Ой, слухай…а твій чоловік? Якось незручно…чи в тебе немає…чоловіка?

– Є, ти що? Ми ж з Богданом одружилися!

– З Богданом?

– Та, з Абрамовим, ти що? Забула? Він у тринадцятій школі вчився, що поруч з домом, у під’їзді моєму жив… Ну ти що? Забула? На велосипеді нас катав, на рамі й багажнику, пам’ятаєш?

– Аааа…Богдан? Так ти за Богдана вийшла заміж? Так, пригадую щось.

– Ну так. Вже вісім років разом живемо, в нас двоє дітей, Михайлик і Анютка. А в тебе як?

– Добре, Віро, я прийду, обов’язково.

– Як добре, що тебе зустріла.

– Та…

За вечерею Віра Павловна, а вдома просто Віра і мама, повідомила Богдану, що зустріла Аліну.

– Яку Аліну, Віро?

– Аліну Миронову, пам’ятаєш…ти нас на велосипеді катав, мене завжди на рамі, а її на багажнику.

А ми потім, ой смішні, ха-ха-ха, пам’ятаєш? Просили нас по черзі катати, ха-ха-ха, мовляв, іншим образливо.

А ти…ти потім знову мене тільки на рамі катав і загалом…став потім тільки мене катати… Мені навіть здалося, що Аліна образилася…

Я навіть подумала тоді, що вона, ха-ха-ха, закохана в тебе Богдане… Ой, дитинство…

– Угу. А чого ти про неї взагалі заговорила?

– Так кажу ж, зустріла.

– У нас в місті? А що вона тут робить? Чи вона живе тут?

– Ні, приїхала на якісь курси. Вона ріелтор наче.

– Ріелтор? Вона ж, здається, на когось вчилася?

– Не знаю, завтра дізнаюся…ми ж тоді роз’їхалися, більше не спілкувалися. А чому ти вирішив, що вона на когось вчилася?

– Не знаю, всі ж вчаться…

– Ну так-то так… Завтра спитаю у неї.

– Завтра? Ви що, домовились зустрітися? Ти забула, Віро? Василієви мають прийти…

– Та пам’ятаю, я ж і запросила Аліну до нас.

– У якому сенсі? Навіщо?

– Як навіщо, Богдане? Вона подруга дитинства… І твоя, між іншим, також…

– З чого б це моя…

Віра Павловна працювала вчителькою початкових класів, дітки її просто обожнювали, Віра мріяла про таку роботу, тому на роботу летіла на крилах і завжди з роботи поверталася хоч і втомлена, але весела.

Сьогодні Віра була наче чимось заклопотана. Адже все добре, в чому справа?

Щось турбувало, але що, Віра не могла зрозуміти.

Прийшла додому, готували з Богданом, вони завжди все роблять разом, начебто все добре, але Віру не полишало якесь липке відчуття, їй хотілося…плакати?

Що ж таке?

Друзі приїхали о сьомій годині, у них був один дитина, ровесник Анютки, трирічний хлопчик, від якого всі сміялися.

Михайло, син Віри і Богдана, п’яти років від роду, не хотів грати з малюками, пішов до своєї кімнати і включив там мультики.

Компанія сиділи за столом, щось обговорювали, веселилися, Віра вже почала забувати те неприємне відчуття, як у двері подзвонили, Віра здригнулася.

– Хто це? – чомусь злякано запитала Віра.

– Ти що, сама ж запросила цю свою…подружку дитинства, як її… Ольгу…- сказав сміючись Богдан.

– Ах, так…Аліна…так, точно.

Віра відкрила двері і впустила приголомшливу, ароматну парфумами, зі свіжою зачіскою, блискотливими сніжинками у волоссі, Аліну.

– Ого, подруго яка ти…

Легко доторкнувшись своєю щокою до Віриної, ароматна, блискуча Аліна, скинула шубку на руки господині, легко увійшла до великої кімнати…

– Знайомтеся, це Аліна, — якимсь тьмяним голосом сказала Віра, вона помітила як змінилося обличчя Богдана і Олег розправив плечі…

Увесь вечір Аліна була в центрі уваги, сміялася, могла підтримати будь-яку розмову, всі були зачаровані подругою дитинства Віри, а Віра… У Віри було якесь погане почуття.

До того ж подруга, завуалювавши це під жарт, образливо висміювала Віру, розповідаючи то одну, то іншу історію з дитинства, виставляючи Віру в непривабливому світлі.

Вона пішла на кухню, сльози прямо підступили до очей, що таке? Вікно з кухні виходить на балкон і з великої кімнати вихід на балкон.

Віра не вмикала світло, просто притулилася до вікна, коли почула голоси, що це…

– Ну так, милий, добре влаштувався, — почула Віра голос подруги, — трикімнатна квартира кажеш? А я повинна в однокімнатній тулитися?

Ну ти молодець, дітей заводити у тебе є гроші, так? Дружину свою вдягаєш, взуваєш, як погляну вона і на машині їздить…

На дитину гроші давай. Мене не хвилюють твої проблеми, мені потрібна хороша, трикімнатна, не гірша, ніж у твоєї жінки… Або…

Віра не дослухала, вона з кам’яним обличчям зайшла до великої кімнати, де друзі сиділи одні, розважаючи нудьгуючих малят.

– Віро, щось трапилося? Що з тобою? На тобі обличчя немає…

– Нннні, все нормально…щось погано стало, вина випила… А де всі?

– Богдан пішов курити, Аліна теж, вона курить виявляється?

– Та? Не знала…

Віра намагалася веселитися, розмовляти, але робила все через силу, думки металися в голові, Віру все вивертало, вона не могла спокійно сидіти.

Прийшли Богдан з Аліною, Аліна веселилася вдвічі більше, пила вино, Богдан був…розгублений?

Зараз усі підуть…і він теж піде, думає Віра, вона вже подумки попрощалася з чоловіком.

Те, що вони коханці не було жодних сумнівів, як так? Коли він встигав?

На роботі не затримується завжди разом, все відкрито, телефон, комп’ютер, все у вільному доступі, треба ж, як замаскувався…

Віра ледь дочекалася, коли підуть друзі, компанія зрозуміла, що відбуваються якісь, засобиралися.

Тільки одна Аліна продовжувала, як ні в чому не бувало веселитися.

Ледь зачинилися двері за гостями, Віра відправила дітей у кімнату і сіла на стілець, дивлячись на Аліну і чоловіка.

– Ну, голубки, і коли ви мені збиралися все розповісти? Я взагалі-то не розумію тебе, Богдан… Якщо кохання у вас таке, навіщо я тобі? Що з мене взяти-то? Зарплата у мене маленька, спадщини тобі не принесла, навіщо себе мучити? Збирайся і дуй до неї. Квартира тобі МОЯ покою не дає, Аліна? Так вона в іпотеці, забирай…те. Я знайду куди піти з дітьми.

Як заздрила мені в дитинстві, так і продовжуєш? Забирай його, радій…

Богдан намагався щось сказати, та Віра не дала…

– Ха-ха-ха, тебе, що прорвало? Та навіщо він мені потрібен, твій тютя…Він повинен мені, точніше дитині…

– Якій дитині?

– Віра дай мені все пояснити, — Богдан хотів підійти до дружини, але вона зупинила його.

– Богдан, у тебе дитина від цієї…жінки?

– Богдан, у тебе дитина від цієї жінки? – передразнила Аліна Віру й весело засміялася, — ну що мовчиш?

– Я все поясню, Віра.

– Постарайся, а потім я поясню… Хоча… я зараз розкажу. Пам’ятаєш, літо після школи? Ти тоді з батьками поїхала ще? А твій Богдан, він із задоволенням проводив зі мною ночі і…як логічне завершення цього всього, я завагітніла…

– Навіщо?- Віра підняла очі повні сліз, запитуючи у когось…- Навіщо? Для чого тоді тобі я?

– Та бреше вона, Вірко.

Я нічого не пам’ятаю, це було один раз, у Руслана Франко проводи були, я перший раз самогон спробував.

Вона поруч сиділа, висіла весь вечір, підливала мені… Я не виправдовуюся, сам винен, вона прийшла через тиждень і сказала, що я її…що накинувся на неї і вона тепер…вагітна…Сказала, що мати її змушує заяву написати, а вона мовляв, любить мене і не зробить ні за що цього…Сказала, щоб я просто одружився на ній…

Я відмовився, вона погрожувала, плакала, благала. Потім сказала, що я пожалкую.

Я сказав їй, що якщо дитина і справді моя, то я його не покину, а якщо я винен, то нехай мене покарають.

Вона ж не пішла нікуди, я кликав у поліцію, вона відмовилася… Закликав у лікарню…

Потім ти поїхала вчитися, я за тобою, батьки переїхали наші, я втратив її з виду…

П’ять років тому, коли Михайло у нас народився, вона оголосилася.

Почала вимагати гроші на сина…

– І?

– Я всі премії все їй віддавав, підробітки, зарплату підняли, доводилося віддавати на дитину, він-то, при чому…

– Ну звісно, — хитро каже, Аліна, за стільки часу-то накопичилося.

– Ось так, Вір… Дитина не винна.

– Як звати вашого сина?- питає Віра.

Богдан з Аліною в один голос кажуть…різні імена.

– От як? Так Сашко чи Льошко, Аліно.

– У нього подвійне ім’я, — починає викручуватися Аліна.

– Ти хоч раз бачив свого сина?

– Ні, вживу не бачив, вона мені надсилала фото, я їх у папку поклав окрему… Я…ну дитина… Я… Вір, я хотів би й далі допомагати синові…

– Богдан, – вкрадливим голосом питає Віра, – а папка випадково не ААААА називається?

Богдан почервонів і кивнув.

– Ааа, а то я думала ти зовсім з глузду з’їхав, навіщо ти зберігаєш фото хлопця, який знімався в дитинстві у радянських фільмах. Аліно, ти зовсім його за дурня тримаєш? Платить п’ять років тобі просто так гроші, так ти йому ще трохи відредаговані фото актора відправляла?

– Та пішли ви, дурні. Я вас покарала… Як побачила твого Богдана тоді, так план і визрів… Ну думаю, відразу не вийшло, зараз спробую, а він і повівся, дурень.

Все, прощайте…

– Стій, — Віра загородила їй вихід, — ти справді думаєш, що можеш отак просто піти? Тобі доведеться повернути все, що тобі віддав мій чоловік, подруго.

– Так, я йду, просто так,— усміхаючись відповідає Аліна, — у вас немає доказів, гроші він давав мені просто так, тому що я йому завжди подобалася, зрозуміла? Я, а не ти, прісна булочка.

Я у будь-якому суді доведу, що ми були коханцями, він просто робив мені подарунки, так що угомонись і радій, що так все обійшлося…подруго.

Аліна пішла.

Віра з Богданом довго мовчали.

– Чому ти мовчав?

– Боявся втратити тебе…

– Як безглуздо, Богдане…сучасний хлопець, яка вагітність через тиждень, ну…ти що?

Богдан розвів руками.

– Я обіцяю, Віро, більше жодних таємниць…

Прошу дуже уважно прочитати цей текст, якщо вам раптом здалося, що автор неправильно використав мовний зворот, що такого не буває і бути не може, що так сто років не розмовляють, що вам не подобається те, що робить автор і взагалі, автор не вибачається кожного дня за помилки і не просить пробачення, нахабніла…

То нам не по дорозі.

Повідомляти мене про те, що ви у свої шістдесят років з невеликим слухаєте рок і носите міні-спідниці, не треба, мені не цікаво.

Намагатися образити, принизити тощо, викликати у мене почуття гніву чи сорому також не варто.

Я людина, з плоті й крові, а не цукерка, щоб усім подобатися.

Зі своєю думкою про мій негатив не сюди.

Тут мій дім і мої друзі сюди приходять за хорошими емоціями.

Закрийте сторінку й спокійно йдіть геть, коментатори всякої нечисті і дурості йдуть у бан.

І мені байдуже, що вам байдуже.

Вихід он там…