Жінка зусиллям піднялася з ліжка і, схопивши чашку з крихтами, вийшла у двір.

Старенька жінка з трудом піднялася з ліжка. Із підтримкою йдучи по стіні, дійшла до дверей. На сінях взяла чашку з нарізаним хлібом, вийшла у двір.
«Немовби трохи розходилася. Курочки як кудкудакають. У город, можливо, їх випустити? Ввечері не зберу. Ой, про що я думаю?! Ні сьогодні, то завтра невістка у будинок для літніх відправить».
Відчинила двері в курятник. Звідти вилетіло семеро курей. Позаду гордою ходою йшов півень. Старенька висипала їм крихти. Пішла на вбиральню.
Вийшла звідти, оглянула свій город.
— Гаврилівно, — озвався голос, біля паркану стояла сусідка. — Все працюєш? Тобі вже дев’ятий десяток пішов.
— Як же не працювати, Іванівно? — старенька підійшла до паркану. — Капуста та морква ще не зібрані. Добре, що Зіновій з Іркою картоплю викопали.
— Гарний у тебе онук!
— Важко йому зараз без батька, — старенька заплакала.
— Все, все, Гаврилівно, досить плакати, — стала заспокоювати сусідка. — Твій син стражданням змучився. Рік без руху пролежав. Як же йому було? Зараз з неба на тебе дивиться.
— Іванівно, йому всього шістдесят було. Який здоровий був! І за рік змарнів і пoмeр.
— Незабаром і я до свого синочка піду.
— Ти, Гаврилівно, не поспішай туди! Ще встигнеш. Поживи трохи!
— Як тут поживеш? Ноги ледве ходять, — старенька важко зітхнула. — На дворі кінець вересня, скоро морози. Невже я одна тут виживу?
— Та ж у тебе невістка зосталася, онуки.
— Ой, Іванівно, про що ти говориш? У Зіновія троє дітей, і теща з ним живе. Жанна з двома дітьми в однокімнатній квартирі поневіряється.
— А Катя, невістка?
— Вона тільки і мріє про мою смeрть. Коли за Данила сорок днів справляли, почула, як вона Жанні говорила, що думає мій дім продати і квартиру їй купити.
— Та ти що, Гаврилівно?! Не згоджуйся!
— Жанна онучка моя, нехай поживе нормально.
— А ти?
— Мене, мабуть, у будинок для літніх здадуть. Знаєш, Іванівно, там хоч догляд за мною буде. А тут я вже і піч запалити боюся. Та й дров зовсім не залишилося. Замерзну тут, і ніхто не дізнається.
— Дякую, Іванівно! Ну, пішла я, — зітхнула. — Кур випустила. Он по городу шниряють. Піду, яйця зберу!
І кульгаво попрямувала господиня до курятника.
До ранку Варвара Гаврилівна відчула, що стало прохолодно. Навіть з-під ковдри вилізати не хочеться. А треба!
Вилізла, затремтіла. Накинула куртку й вийшла у двір. Тільки встигла курей нагодувати, як машина внука під’їхала до дому. Онучок зазвичай на вихідних приїжджає, а сьогодні середа. Відчула старенька, що зміни в її житті наближаються.
— Привіт, бабуню!
— Щось трапилось? — нахмурено запитала Варвара Гаврилівна.
— Вже досить тобі тут одній жити, — кивнув на небо. — Морози надходять.
— А кури мої? І капуста з морквою ще не вирвана, — залементувала старенька.
— Бабуню, з курами я розберуся. А капусту з морквою зараз приберу, доки ти копаєшся. Давай збирайся!
Довго збиралася Варвара. Понад шістдесят років тут прожила, з тих пір, як Колька взяв її за дружину і привів сюди. Тут і Данилко народився. Вже п’ятнадцять років, як Миколи нема. І Данилко вже пішов у Вічність. Сіла старенька на табуретку і заплакала.
Довго сиділа. Підвелася, зазирнула у вікно. Онучок вже всю моркву викопав, капусту зрізає. Гарна капуста вродила. Які качани величезні. Зітхнула важко і почала збиратися.
«А що взяти? Залишати-то все шкода. І з собою все не візьмеш. Та й у будинку для літніх навряд таку кількість речей дозволять мати. Візьму альбом, буду своє життя згадувати. Усі документи треба зібрати. Будуть дім продавати, не знайдуть, мабуть, усі папери. Одяг треба взяти. Нові господарі прийдуть – все викинуть».
— Бабуню, ти ще довго? — відволік її від зборів голос онука. — Я вже і моркву викопав, і капусту зібрав. До сараю все переніс. На вихідних приїду, розвезу всім.
Витягнув онук її речі, склав у машину. Саму посадив і повіз. Дивиться Варвара Гаврилівна у віконце, з селом своїм прощається.
До міста недалеко. Ось і п’ятиповерхові будинки почали мерехтіти. Машина зупинилася.
«Ой, а ми до Данилового дому під’їхали, — здивувалася Варвара Гаврилівна. – Чи це онук мене попростити з невісткою привіз?»
— Вітаю, тітко Варю! — усміхнулася і навіть у щоку поцілувала.
— Здрастуй, Катю! — а про себе подумала. — «Боїться, мабуть, що квартиру на неї не підпишу».
— Тітко Варю, ми для тебе кімнату звільнили, де Данило останні дні провів, — і невістка заплакала.
— Там ще й ремонт зробили, — підштовхнула свекруху в кімнату, — ліжко та шафу нові купили.
— Катенько, — нарешті зрозуміла старенька про що говорить невістка. — Так ви мене не віддасте в будинок для літніх?
— Мамо, мамо, годі вже!
— Ви чого плачете?
— Бабуню, а з чого ти вирішила, що ми твій дім продаватимемо? — засміявся онук. — Ми з нього дачу загальну зробимо. Влітку там відпочиватимемо. І ліс поряд.
Так добре стало на душі у Варвари Гаврилівни. Адже в неї такі чудові онуки.
«А невістка-то яка у мене! Як я цього сорок років не помічала?»