Життя у самотності після втрати сина, що не дожив до повноліття.

Валентина Семенівна давно жила сама. Син, Женічка, не дожив до шістнадцяти років, помер. Хлопцеві стало зле на уроці фізкультури. Учитель посадив його на лаву і продовжив заняття. А Женя так і залишився на лавці, де й відійшов. Сказали: порушення серцевого ритму. Єдиний, пізній, улюблений. Вона з чоловіком так пишалися ним.

Після смерті Жені чоловік пішов, знайшов собі молоду жінку. Друга дружина скоро народила йому двох дітей. А Валентина Семенівна жила далі… Якось не мала вона вже життя. Із заводу пішла, де хто-небудь міг нагадати про Женю. Влаштувалася двірником у сусідньому дворі. Гроші невеликі, але чи багато їй треба було на одну людину? Одяг майже не купувала, їла скромно. Весь вільний час проводила вдома. Переглядала старі альбоми з фотографіями і перебирала речі сина.

Молода Валентина Семенівна була великою майстринею в’язання. Купувала модні журнали. Які ж светри були в її сина! Як імпортні. Вона дбайливо зберігала їх, перекладаючи гілочками лаванди.

Одного разу на роботі до неї прибився щеня. Непоказний, косолапий. Так жалко його стало, що, закінчивши прибирання, Валентина Семенівна забрала песика додому. Назвала простенько – Дружок. І ніби ожила. Дружок виявився ласкавим і мирним псом, супроводжував Валентину Семенівну на роботу і терпеливо чекав, доки у господині закінчиться робочий день. У їжі був невибагливий, охороняв квартиру, а ввечері клав голову жінці на коліна і дрімав поруч, поки вона дивилася телевізор або читала книгу.

Якщо Валентина Семенівна і виходила кудись без нього, завжди поспішала повернутися. Дома чекав її вірний пес. Разом прожили вони сімнадцять років. Якось, прокинувшись, Валентина Семенівна зрозуміла, що поруч більше немає її Дружка. Він тихо пішов уві сні, не обтяжуючи господарку хворобами і зайвими тривогами.

Вона відвезла Дружка на кладовище. Було таке місце у березовому гаю на околиці міста, де люди ховали своїх померлих улюбленців. Валентина Семенівна чула про нього, а тепер і побачила на власні очі. Яких тільки могилок тут не було. Навіть пам’ятники стояли справжні, не гірші, ніж у людей.

Пам’ятник вона не ставила. Зробила табличку, де просто написала “Дружок” і його недовгі роки життя. Вона, звісно, розуміла, що для собаки – це солідний вік, але за людськими мірками, вона мала залишатися сама. Тільки й залишалося їздити на дві могилки: до сина і вірного друга.

Повернулася Валентина Семенівна додому і занедужала. Вставала тільки в туалет і попити води. Через три доби зрозуміла, що більше не може залишатися у квартирі. Вийшла і пішла до автобусної зупинки. У гаю притулилася спиною до берези і, гладячи рукою земляний горбик, поскаржилася.

– Погано мені без тебе, Дружок. Як жити тепер? Колись ти мені допоміг. Усі роки був поруч. Я й миски твої не викинула, і лежанку. Не можу. Не вірю, що тебе немає більше.

Сльози стікали по її впалим щокам і відразу ж вбиралися в землю. Якби так само відходив біль. Крізь солону вологу раптом показалося, що горбик зашарудів. Вона витерла очі і побачила, що поруч з могилкою Дружка копошиться маленьке рябеньке кошеня.

Воно було таке худе, що під ріденьким пушком просвічували ребра. Очі гноїлися. А за вухом зіяла відкрита запалена рана. Як же вона його відразу не помітила? Вочевидь, прийшло, поки вона розмовляла з Дружком.

Валентина Семенівна підхопила кошеня на руки. Заклопоталася, поспішаючи якнайшвидше потрапити додому. Знайда тряпочкою лежав у її руках. Подивившись ще раз на кошеня, рішуче розвернулася від самого під’їзду і направилася в сторону ветеринарної клініки, де багато років робила щеплення Дружкові.

– Валентина Семенівна? – Здивувалася молода лікарка. – Хто це у вас?

– Ось, Олечка, за містом підібрала.

– Так… – Ольга обережно взяла кошеня і приступила до огляду. Закінчивши, вона з жалем подивилася на літню жінку. – Валентина Семенівна, скоріш за все, ця дівчинка не житиме. Я можу спробувати взятися за неї, але, повірте, це буде дуже дорого, а гарантій ніяких.

– А скільки? – Валентина Семенівна подумки рахувала дні, що залишилися до пенсії. Відкладених на чорний день коштів у неї не було, зате був невеликий невитрачений запас продуктів, на який не доведеться витрачатися. – Ти порахуй, дівчинко.

– Ну, ходімо. – Лікарка сіла за комп’ютер. – Аналізи, рентген, УЗД, операція, відновлення, лікування, вітаміни, щеплення…

Валентина Семенівна майже не слухала, усе поглядала, як там кошеня. Прийшла до тями, тільки почувши підсумкову суму, що перевищує суму її пенсії.

– Лікуй, Олено. – Рішуче сказала вона. – Знайду я гроші.

І знайшла. Позичила у двох сусідок, що знали її багато років. Усе-таки гарним лікарем була Оля. Вилікувала кошеня. Знайда виявилася дівчинкою. Кажуть, що триколірні кішки приносять щастя. Напевно, це правда. Тому що з появою кошеняти в домі знову оселилася в пустій квартирі радість. Радість звалася Лялькою через свою строкату мордочку.

Тільки от борг потрібно було якось повертати. Якось під час прибирання Валентина Семенівна помітила, що кішечка ганяє, невідомо звідки викотившийся, синій клубок. І де тільки знайшла, пустунка. Жінка потримала його в руках, потім рішуче підходила до шафи, де досі зберігалися речі Жені. Дістала джемпер з тієї ж самої шерсті, на секунду притиснула до грудей і взялася розпускати виріб.

Вона так захопилася, що не помітила, як час перевалило за опівніч. Вранці, щойно піднявшись, у якомусь радісному збудженні почала шукати коробку з гачками та спицями. Відвиклі від в’язання пальці не слухалися, але вона згадала своє вміння.

Через кілька днів перед нею лежав прегарний дитячий костюмчик. Вона подумала і зв’язала до нього шапочку. Надихнувшись, дов’язала дві пари пінеток. У суботу вийшла до магазину, в якого у вихідні збиралися на маленький стихійний ринок. Одразу підходила молода жінка:

– Боже, яка краса! У мене в дитинстві був такий самий. Навіть фотографія збереглася. Ой, хочу, хочу! Скільки коштує?

Валентина Семенівна нерішуче назвала ціну. Жінка подивилася на неї здивовано.

Дорого, напевно, злякалася Валентина Семенівна. Але незнайомка простягнула їй суму вдвічі більшу, ніж попросила.

– Беріть. І не продавайте так дешево. Це, справді, коштує дорожче. Я просто не хочу вас обманювати.

Валентина Семенівна так зраділа, що загорнула жінці й шапочку з пінеточками, хоч та й відмовлялася. Хай так. Всередині все співало від радості.

Додому летіла як на крилах. Смутитися з того моменту було ніколи. Вона розпускала й освіжала старі речі, з захопленням в’язала дитячі кофтинки. Продавала там само, біля магазину, дешево. І брали.

Невдовзі вона віддала борг одній сусідці, трохи згодом — другій. А одного разу до неї підійшла жінка, щоб спитати, чи не зв’яже їй Валентина Семенівна кардиган на замовлення з її пряжі. Мовляв, готова заплатити добрі гроші, та ось рукодільницю ніяк знайти. Домовилися. Результат замовниці сподобався. Так почали з’являтися перші клієнти.

Вона вже не була одна. Хтось дзвонив, хтось приходив. Руки були зайняті справою, а час не тягнувся нестерпно довго. Лялька виростала, перетворюючись на кумедну молоду кішку. Вона й далі любила катати клубки, і Валентина Семенівна спеціально залишала для неї невеликі шматочки.

Від вигляду граючої кішки ставало тепло й затишно. Іноді здавалося, що Женя з фотографії теж дивиться на кошачі витівки й усміхається.

А прибираючи березове листя з маленької могилки, вона щоразу казала:

– Дякую, Дружок. Знаю, що це ти мені допоміг. Адже тепер я знову могла піклуватися про когось. Нехай тобі там буде добре. А я що ж, поки є сили, приходитиму.

І поспішала додому, де чекало її строкате муркотливе тепло. Адже так важливо, щоб у цьому світі ти не був один, щоб хтось обов’язково чекав на тебе…