Життя у власному ритмі

ка немає.

Оксана глянула на старого. Його очі були спокійними, начебто він уже перестав боятися чогось у цьому світі. А вона?

— Я поїду, — раптом сказала вона.

— Куди? — зацікавився дід.

— Не знаю. Але я поїду.

Вона встала, відчуваючи, як у грудях щось розкривається, ніби падає замок, який тримав її в клітці роками. Вона не піде на лікування. Не витратить останні місяці на боротьбу, яка все одно програна. Вона просто… житиме. Для себе.

Вона купила квиток на перший потяг, який відправлявся того дня. Не важливо, куди. Важливо, що це був її вибір. Вона їла морозиво на пероні, дивилася, як сонце грає у вікнах вагонів, і сміялася. Вперше за багато років — просто тому, що їй так хотілося.

Потім були міста, які вона завжди хотіла побачити. Море, в якому вона купалася опівночі. Гори, де вперше в житті кричала так голосно, що луна розносила її голос далеко-далеко. Вона зустрічала людей, які не знали, що вона вмирає, і тому ставилися до неї просто як до людини. Вона писала листи — собі молодій, доньці, навіть чоловікові. І спалювала їх, бо тепер це не мало значення.

Коли прийшов кінець, вона лежала у маленькому гостелю біля моря. Вікно було відчинене, і в кімнату вривався солоний вітер. Вона дивилася на зоряне небо, слухала, як хвилі б’ються об скелі, і згадувала останні місяці свого життя.

Вони були найкращими.

**Жити для себе.**