Життя в комуналці: історія однієї дівчини.

Василина живе в комуналці на Подолі. Разом із сином Миколкою у неї кімната площею 15 метрів, затишна, чистенька, з видом на дитячий майданчик у дворі. Іноді вони гуляють там разом, зазвичай ввечері, коли мами з дітьми вже розходяться по домівках. Життя в комуналці у Василини досить тихе та спокійне. Не виникає ані сварок між сусідами, ані питань щодо черговості прибирання чи оплати за телефон. Сусідками є інтелігентні сестри-бабуні, які пережили молодість під час воєнних лихоліть і втратили тоді родину. Вони люблять Миколку як свого внука, доглядають за ним, коли він хворіє, а Василина повинна працювати, годують його ласощами, наскільки дозволяють їх пенсії. Василина натомість підтримує порядок у квартирі. Так вони і живуть у своєму маленькому світі, дружно, затишно і спокійно. Відтоді, як народився Миколка, у Василини немає чоловіка… Точніше, коли дитині було близько року, тато зник із їхнього життя. У Миколки ДЦП… Діагноз, що не є рідкістю, з різними формами. У нього синдром насильних рухів, гіперкінези, коли тіло рухається ніби лялька на ланцюжках. Під час ходьби він смикається, руки судорожно зводяться, обличчя спотворюється гримасою… Проте на інтелект це не впливає. Зір, слух – все в нормі. Говорить він добре, хоча й сильно заїкається. Миколка дуже добрий, грається зі старою кішкою Марусею, пташками та хом’ячком. Спочатку вони з Василиною провели чотири роки в лікарнях. Додому приїжджали рідко, в перервах між курсами реабілітації. До чотирьох років Миколка зміцнів настільки, що пішов у дитячий садок. В Києві в кожному районі є корекційні садки, які приймають навіть тяжкохворих дітей. Але Василині стало складно фінансово, і потрібна була група з цілодобовим перебуванням, якої було важко знайти. Нарешті, вдалося влаштувати Миколку в садочок у передмісті, де дітей можна було залишати на п’ять днів. Він швидко звик, не капризував, мужньо чекав щоп’ятниці на маму. Василина влаштувалася помічницею в друкарню, підробляла прибиральницею в офісі по дві години на день. Разом із пенсією сина вистачало на життя.

Життя починалося о сьомій вечора у п’ятницю… Василина вбігала в садок однією з останніх, запихуючись та втомлено всміхаючись. Пожила нянечка віддавала їй дитину, мішок із одягом, забрудненим за тиждень, і невеликий пакетик із запіканкою та яблуками з полудня. Вони виходили на вулицю, сідали на маршрутку, потім на метро, а потім на тролейбус… Дорога туди й назад була найбільш виснажливою для них. Того року зима рано настала, сніг був постійно. Снігоприбиральники не встигали, просто згрібали його до краю дороги у чорні мокрі купи. Василина звільнилася з роботи о другій, бо не встигала забрати Миколку. Прибула швидко, і вони вирішили зайти в зоомагазин біля метро. Зоомагазин давно полонив уяву Миколки: там були чудові акваріуми, щебетали птахи, продавалися хом’ячки та шиншили. Миколка забіг усередину, смикаючи ногами, судорожно стискаючи кулачки і сяючи від щастя. Дорогою до кліток він зачепив ланцюги для собак, які впали на підлогу з дзвоном…
– Жінко, у нас і так покупців мало, а ви останніх розженете своїм… (продавчиня спіткнулася, мабуть, на язик просилося щось неприємне) своїм хлопчиком.
Продавчиня почала збирати упалі ланцюги, Василина хотіла допомогти, але вона грубо відсунула її.
– Я сама зберу… Це зоомагазин, а не зоопарк. Щось купуватимете? Ми зачиняємося.
Василина взяла сина за руку і вийшла з ним на вулицю мовчки. Через снігопад метрополітену не було видно. Вони спустилися ескалатором, пропустили три переповнені потяги і втиснулися у четвертий. Зазвичай при вигляді Миколки знаходився свідомий студент або жінка, які без слів уступали йому місце. Але під час снігопаду, холоду, втоми і штовханини всі пасажири стали байдужими та егоїстичними. Василина попросила дівчину, що сиділа збоку, трохи посунутися. Миколка сів, незграбно рухаючись і морщачись, але на дівчині ноги таки наступив. Дівчина промовчала, але глянула на Василину такою промовистою мовчанкою, що в неї стислося серце і защипало в носі…

З тролейбусом їм пощастило. Він був напівпорожнім, і Миколка з мамою сіли на двійнику біля вікна. Василина заплющила очі. Їй було тридцять років, а Миколці шість. Від хронічної втоми та стресу вона виглядала значно старшою, бліда, з темними колами під очима, мозолястими руками. Про власне щастя вона вже не замислювалась. Єдине, чого хотіла — швидше дістатися додому, випити гарячого чаю, вкласти спати Миколку і заснути самій. Миколка згадав про пісню до Нового року. Він відірвався від вікна і став смикати маму.
– Ма-ма, пос-лухай… Про Діда Мор-оза!
Голос Миколки заїкався, він весь напружився і заспівав.
– Та заткни ти свого виродка… Поки я його не заткнув. Не країна, а бардак. Годуємо всяких, а самі…
Чоловік на передньому місці був сильно п’яним. Інші пасажири спостерігали за подіями. Миколка засмучено заплакав на весь салон. Тролейбус під’їжджав до зупинки. П’яний вийшов і взяв Миколку за комір. У цей момент Василина як спалахнула: раптом озлилася, вийшла зі ступора, в який її загнали слова чоловіка. Вона схопила його за обличчя і відштовхнула від сина у прохід. Тролейбус зупинився і двері відкрилися. Василина вдарила чоловіка в пах, вклавши в удар всю накопичену образу, біль і горе. Він зігнувся навпіл і впав на землю, у чорний брудний сніг.
– Колю, швидше закривай двері, їдемо далі, – кондукторка, яка бачила цю сцену, була явно на боці Василини…

На наступній зупинці Василина зійшла, підняла на руки втомлену дитину, мішок з одягом і пішла крізь снігову завалу додому. Їх єдиний притулок, де чекали бабусі-блокадниці, гарячий чай і кішка Маруся.