Зять без роботи понад півроку, живе за наш рахунок, а дочка його захищає

Зять сидить без роботи вже більше півроку, живе на нашій шиї, а донька його ще й захищає.

Словами не передати, як болісно бачити, у що перетворюється сім’я, коли дорослі люди відмовляються брати відповідальність за своє життя. Нещодавно я посварилася з донькою, і причиною був мій зять — чоловік, який уже восьмий місяць не працює і ніяк не намагається це змінити. А моя Настя… вона його виправдовує. Каже, мовляв, ганебно йти на першу-ліпшу роботу з його досвідом і освітою. А ось сидіти всією родиною на нашій шиї — це, мабуть, ніяк не соромно.

Два роки тому вони одружилися. Все було гарно, по-людськи. Ми, батьки з обох боків, допомогли з квартирою — зкинулися порівну. Вони самі робили ремонт, тоді обидва працювали, грошей вистачало. Так, тратили не завжди розумно, але ми не втручалися — дорослі, нехай вчаться.

Півроку тому народився онук. Ми, звичайно, зраділи — яке ж щастя! Однак разом із радістю прийшли і проблеми. Донька пішла у декрет, а майже одночасно зять залишився без роботи. Заощаджень — нуль. Вони звернулися по допомогу, ми з чоловіком, звісно, не відмовили. Свати теж підключилися. Все — від коляски до ліжечка — купили ми. Донька отримує копійчані декретні, зять шукає роботу… вже восьмий місяць.

Він обіцяв, що це тимчасово, що скоро знайде хороше місце та поверне борги. Ми не вимагали віддавати, лише б на ноги встали. Але час іде, а ситуація не змінюється. Ми з чоловіком втомилися. Невже так важко влаштуватися хоч би тимчасово — на склад, у доставку, куди завгодно? Але зять вважає, що це — «не панська справа». А донька йому підтакує.

Недавно я не витримала і висловила їй усе, що думаю. Кажу: він — чоловік, батько, має забезпечувати родину. А він лежить на дивані та чекає, доки зійдуться зірки й з’явиться вакансія його мрії із зарплатою під тридцять тисяч гривень. А ми з чоловіком у цей час працюємо, щоб вони не голодували.

Настя образилася. Звинуватила мене в жорстокості, сказала, що я не розумію їхньої ситуації. Мовляв, якщо він влаштується «куди потрапить», то ні грошей, ні часу на співбесіди не лишиться, і взагалі — він буде втомлений, роздратований. А їй це навіщо? З дитиною, каже, і так важко.

Я слухала її — і відчувала, як усередині кипить злість. Коли це молоді люди почали вважати, що батьки зобов’язані забезпечувати не лише їх, але й їхніх дітей? Ми з чоловіком вирощували її без допомоги бабусь-дідусів, самі працювали, самі справлялися. І не чекали, що хтось прийде та вирішить наші проблеми. А вони… влаштувалися зручно.

Я поговорила зі свахою. Та теже незадоволена, каже, її син все частіше скардиться на втому, але навіть пилососа в руки не бере, не кажучи вже про роботу. Ми домовилися: годі. Треба перекрити кран. Жодних продуктів на тиждень, жодних підгузків за наші гроші. Вирішили наперед, хто і що купує — тільки найнеобхідніше.

Може, це й звучить жорстко. Так, це наші діти. Але хіба любов — це безкінечне потурання? Хіба справжня турбота — це дозволяти їм деградувати? Вони самі повинні зрозуміти, що сім’я — це праця, а не відпустка на невизначений термін.

Якщо їх зараз не штовхнути, через рік вони опиняться у ще гіршому становищі. Він і далі чекатиме ідеальної пропозиції, а вона — твердитиме, що «все правильно». Але житимуть вони вже не на своїй шиї, а на нашій. І без найменшого сорому.

А при цьому — й онукові приклад подають. Хіба так можна?