Зникли без сліду: ні вранці, ні ввечері, ні через тиждень, тільки тінь залишилася

Не повернувся він. Ні ввечері, ні вранці наступного дня. Ні через тиждень, коли від Тараса лишилась тільки тінь… Спершу він, звісно, рвався. Скиглив, відчуваючи, як жорстка мотузка врізається в шию. Але він терпів. А коли стало зовсім нестерпно… Нарешті усвідомив…

Тараса залишили за містом. Завели в лісову гущавину, прив’язали до дерева метровою бечівкою і пішли, не озираючись… Спершу він нічого не зрозумів, навіть не встиг налякатися. Думав, гра така. Хто знає? Гавкнув пару разів у пустоту шелесткої крони лісу, ліниво вильнув хвостом і приготувався чекати. Вірно. Так, як тільки собаки вміють.

Але не повернулися вони. Ні ввечері, ні вранці наступного дня. Ні через тиждень, коли від Тараса залишилась лише тінь. Спочатку він рвався, звісно. Скиглив, відчуваючи, як жорстка мотузка врізається в шию до крові. Гриз кору дуба, траву… Пити ще дуже хотілося. Але він терпів. Як не терпіти, якщо хазяїн наказав, хіба можна протистояти самому господареві?

А коли стало зовсім нестерпно, коли про ребра можна було порізатися… Нарешті усвідомив. Навіть завити хотів, але язик зовсім висох, до неба прилип. І навіть якщо захочеш — пащі не відкриєш. Та й сили не залишилося. Ні на що. Навіть дихання давалося з трудом, а це означає…

Кінець? Самотній, безславний… Болісний. І лише одна думка в починаючій плутатися свідомості – за що? Невже можна так? Зрадити? Залишити. Залишили повільно вмирати…? Адже він вмирає…

Втратив уже всі відчуття часу. Вчора, сьогодні, завтра… Все одно, якщо кожен день схожий на попередній. І мотузка, що врізалася в шию, залишивши під собою некрасиві, здається, загноєні шрами, більше не жалить. Не відчувається.

Ось сточені об жорстку кору зуби продовжують болісно нити. Як ноють обдерті до крові лапи, що прокопали нерівне півтора метрове коло навколо старого дуба, до якого він прив’язаний.

Ця земляна пляма, колись покрита травою, стала його особистим пеклом. Не зійти, не вирватися. Не досягти лапою за окреслені, вирізані краї. Клітка. Наповнена пташиним співом клітка.

Зовсім скоро все закінчиться. Він знав. Відчував. І з якоюсь приреченою рішучістю прикрив сльозливі очі. Впав в забуття, з останніх сил вильнувши кінчиком хвоста, і…

– Ходи, мій хороший, ходи! Прокидайся! Дихаєш же, бачу, дихаєш! А решта все дурниця! Ти тільки дихай, головне, дихай, хороший! Андрію! Андрію, отак тримай, от… Ходімо, ходімо… Ще! Ще трішки! Ну ж бо!

Тарас здригнувся. На пересохлий язик впали перші краплі вологи. Побігли тонкою прохолодною струйкою по горлянці, водоспадом впали в порожній шлунок, змусивши його ще раз болісно здригнутися.

– Молодець! Який ти молодець! Ще трішки! Отак! – новий ковток води, і Тарас насилу змушує себе розплющити повіки.

Двоє. Людей, що стоять біля нього на колінах, двоє. Хлопець і дівчина. Дівчина чекає малюка. Округлий живіт натягує і без того натягнуті на кофту ґудзики. Молоді, метушливі, зовсім як…

Ні. Тарас не хоче згадувати. Ні дурного страху, що засів в очах молодої, вагітної господині. Ні погрозливого погляду господаря і шепоту у темряві: “А раптом вкусить?”…

Болю й так вистачає. І він просто слухає. Слухає ласкаві заспокійливі голоси, тримається за них, як за спасительну соломинку.

Напевно, життя чомусь потрібне. Інакше чому він за неї так чіпляється…

*****

– Тарас! До мене, хлопчику! – Настя, його нова господиня, закликаюче махає рукою.

І він на всіх лапах мчиться до неї з іншого кінця ясного парку, не забуваючи прихопити пожалу підкусену навпіл палицю. Біля її ніг на зеленій, що пахне літом і квітучими неподалік липами траві, вовтузиться маленька Соня.

– Тарас! – радісно щебече вона, обіймаючи міцну шию пса, що піднімається над нею, пухкими дитячими ручками.

І, дзвінко засміявшись, дарує йому черговий слинявий, наповнений смаком ванільного морозива поцілунок в і без того мокрий ніс. Він, звісно, терпить.

Хоча, навіщо обманювати самого себе – йому подобається! Безмежно, до щенячого візгу, подобається. Подобається його нова родина: метушлива, емоційна, але добра і щира Настя та строгий, схожий на скелю, але завжди справедливий Андрій.

Тарас пам’ятає, як він виніс його на руках з лісу. Як акуратно укладав на заднє сидіння машини, примостивши його важку голову на коліна сівшої туди дружини…

Подобається однорічна, зовсім недавно навчилася ходити, тримаючись за його смоляний бік, непосидюча Соня.

Подобається дім, в якому у нього є своя, пахнуча їм і постійно засинаючою поруч Сонею, лежанка.

Подобається життя. Його нове, розпочате після лісового кошмару життя, про яке він і не смів мріяти, коли Андрій і ще тоді вагітна Настя знайшли його в лісі, зупинившись перепочити на узбіччі заміської дороги.

– Соню, Тарас у нас собака, а не поні, – сміється підійшовши Андрій, спостерігаючи, як заборсалась донька майже залізла на прилеглого біля ніг Насті пса.

І, перекинувши поглядом сміючимися очима дружини, підхоплює повизгуючу дочку-юлу, щоб вже за хвилину всією родиною, включаючи підстрибуючого поруч «Тараса», направитися до виходу з парку.

І не встигає нічого зрозуміти, коли собака зривається з місця і буквально за лічені секунди перетинає залишену до виходу з парку відстань. А там…

На краю дороги – дитина. Дівчинка. Соніна однолітка. Рожевий бантик, м’який рюкзачок-слоненя, блискучі сандалі і… наростаючий визг гальмуючого легковика!

Істошний крик забожеї матері… Біжучий, витягнутий руки, розуміючий, що не встигає, батько… Завмерлі перехожі… І темна, майже чорна, тінь, що опинилася поруч за секунду до катастрофи, собаки.

За шкірку. Ривком. Витягнув. Успів! І люди плачуть. Притискають до себе дитину, ощупують. Слова ллються, як краплі дощу з продірявленого неба… Багато… Непотрібні…

І усвідомлення. Глухе, болісне:

– Тарасе! – скрикнули майже одночасно, піднімаючи погляди від наляканої, плачучої, але живої і неушкодженої дочки, – Тарасе…

А він не обертається. Стоїть, притулившись лобом до ніг підбіглого Андрія. Тремтить. Відчуває, як Настя і Соня, що підійшли слідом, поруч з боків обіймають… і дихає. Живий. Улюблений. Їхній. Тарас.

А на інших, тих, що завмерли на декількох метрах, не дивиться, хоч і не забував ніколи. Навіщо? Він тепер Андрію з Настєю та малечі Сонечці, його в мокрий ніс цілує, вірний. До кінчика хвоста виляючого вірний!

Непотрібний в тій, іншій, родині виявився. Невгодний. Зраджений.