Зрада

Зрада

– Ну все, Ленуська, я побіг! – Павло махнув рукою. – Гроші мамі я перешлю, не хвилюйся. Двері за чоловіком зачинилися, Лєна втомлено сіла на стілець і раптом розридалася.

– Мамо, що сталося? – до кухні зайшов син. – Що трапилося?
– Нічого, – Лєні було соромно через свою слабкість, – нічого, синку, просто настрій поганий. І за дітьми скучила.

Були канікули, і діти, син Владик і дочка Христина, гостювали у бабусі.
– Ні, – впевнено сказав Діма, – від поганого настрою так не плачуть, а з дітьми ти щодня по телефону розмовляєш. Я вже не маленький, мамо, дещо розумію.

Лєна подивилася на свого шістнадцятирічного сина, вищого за неї, і несподівано озвучила те, чого боялася зізнатися навіть собі:
– Мені здається, тато скоро від нас піде, – і на німе запитання в очах сина пояснила, – він мені зраджує. Майже пів року…

Діма не знав, як реагувати. Він думав, що маму хтось образив – на роботі чи на вулиці, або вона посварилася з кимось із подруг. А тут таке! І тато? Як він міг?! Усередині хлопця закипала злість, і мати це відразу помітила:
– Дімочко, не треба. Таке буває у дорослих, сам потім зрозумієш. Тато в нас хороший, але серцю не накажеш.

Лєна говорила, хоча сама своїм словам не вірила. Їй хотілося кричати, тупотіти ногами і бити посуд, але замість цього вона вмовляє старшого сина пробачити та зрозуміти батька! Але хлопець стиснув кулаки:
– Хай йде тоді, ми і без нього проживемо! Навіщо нам зрадник удома?

– Синку, кажеш, що вже не маленький, а поводишся як дитина. Кожен має право на помилку, чи не так? От і твій тато теж, зрозуміє, що це просто захоплення, а найголовніше для нього – ми, його сім’я…

– Мамо, – «дорослий» Діма раптом заплакав, – навіщо він так? Я ж тепер не зможу його поважати, як раніше!

– Нічого, все владнається, синку, – Лєна погладила його по руці. – Ти тільки дітям не кажи.
– Ти теж, – Діма витер сльози, – не кажи їм, що я плакав. А то їхня віра в сильного і всемогутнього старшого брата похитнеться.

Лєна глянула на годинник:
– А ти хіба не запізнюєшся на тренування?
Діма підскочив:
– Запізнююся! Дідько!

Залишившись одна, Лєна занурилася в роздуми. У розмові з сином вона могла міркувати тверезо, але наодинці з собою образа переповнювала, сльози починали душити:
– Як він міг зрадити все те, що у нас було?

Коли вони познайомилися, Павло був досить легковажним, навколо нього завжди крутилися дівчата, яких він називав «пташками». Коли вона, Лєна, заявила залицяльнику, що не має наміру ставати ще однією «пташкою», Павло серйозно сказав:
– Чому «черговою»? Єдиною на все життя.

І вона повірила, дурепа, всім серцем довіряла. І всі ці 17 років, що разом прожили, вірила, думала, як пощастило! А він?! Незважаючи на трьох дітей, на все разом пережите, на всі дні «радощів і горя», він усе одно зрадив.

Почалося все пів року тому. Хоча, можливо, і раніше, тільки вона не помічала? Але ні, навряд чи… Пів року тому їх запросили на весілля, одружувався Сашко, улюблений племінник чоловіка. Лєна піти не змогла, але чоловікові сказала, мовляв, не можна пропускати, обов’язково треба йти. Той для виду трохи покапризував, але, по-перше, сестра образиться, по-друге, зайві питання у родичів виникнуть… Лєна потім дивилася фотографії з весілля, які молоді виклали в інтернет, і на них якась дівчина дуже розв’язного вигляду постійно трималася біля Павла. Вже тоді щось у неї кольнуло, вона навіть пожартувала щось на тему цієї дівчини, але чоловік розгублено відповів:
– Що? Хто? А! Це, здається, подруга нареченої. Так я й не помітив, не знаю, чому вона весь час поруч, чесно тобі, Лєнусю! А ти що, ревнуєш? – Павло тоді задоволено всміхнувся. – Ревнуєш! Вона навіть не в моєму смаку!

Тоді вона чоловікові повірила, дівчина справді була не в його смаку, це вона знала! Але через тиждень почалися якісь дивні дзвінки, мовчання в слухавку. Лєна поділилася з чоловіком:
– Уявляєш, телефонують, мовчать, зітхають. Ось і в Дімочки з’явилися «пташки»!
Після її скарг дзвінки припинилися, але Лєна не пов’язала цей факт із розмовою з чоловіком, це дійшло до неї набагато пізніше – тоді, коли Павло, любитель джинсів і светрів, раптом почав носити костюм, сорочку та краватку, ще й користуватися сучасним парфумом замість одеколону «О’жен», до якого був прив’язаний ще від батька. І одночасно з цим почалися постійні затримки на роботі… Коли Лєна запитала, у чому справа, чоловік без тіні сумніву заявив:
– У нас, Ленусю, стратегічно важливий проєкт! Не знаю, скільки це затягнеться, але потім! – Павло мрійливо закотив очі, – Потім у нас буде все, і у відпустку полетимо, куди захочеш, і шубу тобі купимо, ту, що ти хотіла, а Дімі – гіроскутер або, може, навіть квадроцикл. Ви потерпіть, гаразд?

Відтоді Павло не тільки став затримуватися на роботі, а й часом зникати у вихідні. Тільки зберуться сім’єю на природу, як дзвінок – і винуватий погляд:
– Лєнусю, викликають на роботу. Терміни підтискають, ось і…

Лєні хотілося знайти ту дівчину зі весільних фотографій, витягти за волосся, роздряпати обличчя, але, щоб такого спокуси не виникло, вона навіть не намагалася встановити її ім’я або координати. Пів року такої тяганини зробили з Лєни майже неврастенічку. На людях і при дітях вона ще намагалася триматися, але, залишившись одна, могла дати слабину. Сьогодні, після розмови зі старшим сином, Лєна зважилася:
– Поговорю. Треба щось робити, не вистачало ще, щоб Дімка зненавидів батька!

Чоловік її випередив. Павло зателефонував і запросив у ресторан:
– Лєнусю, треба поговорити. Бажано, щоб діти не чули.
Лєна гірко всміхнулася: не хоче скандалу, знає, що на людях вона собі цього не дозволить ні за що.

Спочатку вона вирішила йти у звичайному одязі, чого вбиратися? Потім подумала, чи не з’явитися в такому вигляді, ніби вона щойно з грядок повернулася? Хай чоловікові стане соромно! Але за півтори години до виходу різко змінила рішення:
– Я маю бути красивою, як ніколи! Хай бачить, що втрачає!

У таксі водій уважно дивився на жінку в дзеркало. Коли вона вже розрахувалася, раптово сказав:
– Така красуня, і така сумна! Не сумуйте, побачите – все буде гаразд!

Несподіваний комплімент трохи підняв настрій, і Лєна увійшла до ресторану з усмішкою на губах. У Павла в руках була троянда, і це здивувало: якщо він хоче сказати, що йде, то навіщо квіти? Чи це символ – квітка на могилу їхньої любові? Лєна навіть усміхнулася, дивні думки, які не властиві їй, лізли в голову?

Вечеряли, розмовляючи про різні незначні речі. Усередині Лєни зжималася невидима пружина, готова в будь-який момент розпрямитись. Нарешті, вона не витримала:
– Паша, ти казав, треба поговорити…
Він кивнув:
– Ти права. Взагалі, Лєнусь, справа така, – він помовчав, ніби збирався з духом, – слухай, я тут подумав… Ти ж не будеш проти, якщо ми не полетимо на відпочинок, не купуватимемо шубу чи квадроцикл?
Пружина готова була вистрелити, але Павло продовжив:
– Нам сьогодні виплатили вдвоє більше, з премією. І я подумав, Дімі вже 16, скоро зовсім самостійний стане. Давай ми на ці гроші купимо йому квартиру? Я дізнавався, якщо вкласти у новобудову, то якраз до 18-річчя буде подарунок. Як думаєш?

– Я все розумію, Паша, – почала було Лєна, але раптом прокинулася, – Що? Квартира? Яка квартира?!
– Ти що, нічого не чула? І взагалі, ти останні місяці така розсіяна стала. Що відбувається, Лєнусю?

Потім Павло кричав. У ресторані ще стримався, але щойно вийшли, дав волю почуттям:
– Ти з глузду з’їхала?! Яка коханка, які зради?! Я ж усе пояснив, важливий проєкт, буду затримуватись! Ти слова проти не сказала, я ще всім хвалився, яка в мене дружина розуміюча! А ця «розуміюча» нагородила чорт знає що!

Вони йшли додому пішки, Лєна слухала обуреного чоловіка і блаженно усміхалася. Усі його звинувачення та лайки звучали зараз як райська музика. Підійшовши до дому, Павло, нарешті, заспокоївся. Біля під’їзду він зупинився і сказав:
– Я ж сказав тобі колись, що знайшов свою єдину. Я хоч раз у житті тебе обманув?!

…У Діми день не задався, ранкові зізнання матері вибили його з колії. Спочатку він запізнився на тренування, отримав догану від тренера, на самому тренуванні його добряче відлупцювали, адже чинити опір хлопець не міг. До того ж посварився з приятелем через дрібницю, а потім бродив до пізна по місту в пошуках пригод. Йому хотілося, щоб хтось до нього причепився, і він міг би відвести душу, випустити накопичену злість. Напасти першим він не міг, совість не дозволяла. Але так нікого і не зустрівши, попрямував додому, і там, біля під’їзду, помітив парочку, що цілувалася. Пальто матері він упізнав відразу, і його буквально обпекло: звинувачувала батька в зраді, а сама! Стиснувши кулаки, він зробив крок уперед…

– О, синку, – Павло трохи сором’язливо всміхнувся, – А ми тут…
…Добре, коли все добре закінчується, правда?