З життя
Зрада найдена серед найрідніших: довіра обернулася на камінь за пазухою
Людмила повільно крокувала вулицею. Від такої зради від найближчих людей їй не хотілося жити. Вона вважала його своїм сином. А виявилося, що він завжди тримав камінь за пазухою. Це смішний вислів, йому штампи ніколи не подобалися. Вона завжди думала добре: поганих людей не буває, бувають нерозумні вчинки. Ось через такі вчинки й страждають близькі люди.
З Ігорем це був її другий шлюб. Перший був невдалий, після якого вона довго не могла оговтатися. Навіть обіцяла собі, що більше ніколи не вийде заміж. Але минув час, і все змінилося. Вони працювали з Ігорем разом багато років. Він був одружений на її найкращій подрузі. І коли Людмила переживала труднощі зі своїм невдалим чоловіком, вони були поруч. Всі про це знали. Коли Валентина захворіла, настав час віддавати борги. Тепер була черга Людмили збирати гроші на операцію, прати, готувати, прибирати, поки її подруга лежала в лікарні. Але всі зусилля виявилися марними – Валя померла.
Після смерті дружини Ігор був розгублений. Тож усі клопоти з похоронами Людмила взяла на себе. Потім допомагала ростити Сергія. А після церемонії річниці смерті Валі Ігор буденно сказав:
– Залишайся в нас.
Вона погодилася. Справді, Сергію потрібна була мати. Чужа жінка навряд чи змогла б полюбити чужу дитину. Хто знає, чи була це любов, чи просто звичка, але вийшла добра, дружна сім’я. Сергій почав називати Людмилу мамою, але вона зупинила:
– У тебе мама Валя. Ніколи її не забувай.
Дві маленькі квартири об’єднала в одну велику. Як заведено, записали на главу сім’ї. Ігор кілька разів пропонував Людмилі узаконити стосунки, але вона все відмовлялася. Нащо це нам, ми що, дітей ще хочемо? Нам хіба мало клопотів із Сергієм. І справді, із ним вистачало клопотів. Хоч і добрий виріс хлопчик, але непосидючий. Коли в садочок ходив, вихователі скаржилися. А зі школи так і зовсім дзвонили щодня. Ігор сердився, сварив, навіть лаяти хотів.
Людмила завжди заступалася:
– Себе згадай. Ти що, подарунком був? – Ігор посміхався, згадуючи себе.
– Що ж тепер, всі такими мають бути пустощами? Батько знаєш як мене карав…
– Ти ж став кращий від цього?
– Ні, але все-таки. Як пояснити, що таке добре, а що таке погане?
Людмилі стало сумно від спогадів, коли це все сталося. Вона б і не дізналася, якби Ігор не помер. Цього не повинно було трапитися. Людина не може в свої сорок п’ять років вмерти від якогось тромбу. Якби був хворий, встигли б підготуватися. Ігор встиг би написати заповіт. Але його смерть була настільки несподіваною, настільки абсурдною. Вона відчувала, ніби також померла разом із ним.
Сергій вже дорослий юнак, навчається в університеті, зустрічається з дівчиною. Людмила не очікувала від нього нічого поганого. А він прийшов після похорону ввечері з бабусею. Напевно, не міг цього зробити сам, потрібна була підтримка. І сказав:
– Квартира моя і бабусина. А ти тут ніхто. Даємо тобі місяць, щоб підшукала собі інше місце.
Людмила навіть не змогла нічого сказати, її шокували ці слова. А з іншого боку, якщо син, якого вона виховала, міг виставити її, мов бездомну собаку, значить, була вона погана мати. Виходить, все життя пройшло марно. Але де тепер подітися, як жити? Невже все спочатку починати?
Минуло вже два тижні від того дня, як прийшов син, і Людмила так і не придумала, що робити. Нікому не розповідала, соромно було. Вона ж пишалася ним, хвалилася його успіхами. Як він сам в університет вступив, яка у нього хороша дівчина. А що тепер? Не її це син. Не потрібна вона йому. Немає місця їй у його житті.
Людмила крутилася в ліжку, не могла заснути. В двері подзвонили. Вона неохоче піднялася, одягла халат, взула капці й пішла відчиняти двері. Скільки разів Ігор говорив їй, щоб запитувала, хто прийшов. Не навчилася, довіряла людям. Гадала, що нічого поганого не станеться. На порозі стояв Сергій:
– Мама Людо, вибач мені. Це все бабуся, – сльози заважали йому говорити, – бабуся сказала, що ти все собі забереш. Казала, що приведеш у наш дім чоловіка, і мені вже нічого не залишиться. Сам не знаю, як так сталося. Живи тут, скільки хочеш, хоч усе життя. Це ж твій дім. А мені нічого не потрібно. Я хочу, щоб мама залишалася зі мною, як раніше. – Людмила плакала, Сергій витирав їй сльози рукою.
– А чому ж ти не відкрив своїм ключем? – Запитала Людмила.
– Не хотів у твоє життя втручатися.
– Дурний, яке ж у мене без тебе життя?
Вони ще довго стояли на порозі, дивлячись один на одного, плакали. Нарешті Людмила отямилася:
– Що ж ми стоїмо, підемо чаю пити.
– Дійсно, у мене так багато тобі розповісти!
I’ve Had Enough of Impromptu Weekend Visits: How My Brother-in-Law’s Family Took Over Our Home (and My Life) Until I Finally Stood My Ground – Was I Wrong to Set Boundaries When Uninvited Guests Showed Up With Kids, Expected Meals, and Never Asked About Our Plans?
I’ve simply had enough of you lot turning up every weekend! Perhaps youve met the sort of person who genuinely...
How Can a Mother Do Such a Thing? She Sent Her Four-Year-Old Son to a Children’s Home Rather Than Get Him Treated – A Tale of Heartbreak, True Friendship, and a Second Chance at Family
How on earth do such mothers exist! She sent her own child off to a childrens home because she couldnt...
My Sister-in-Law Spent Her Summer at a Holiday Resort While We Renovated the House, and Now She Expects to Live in Comfort With Us We suggested pitching in together with my sister-in-law to renovate the family home, but she flatly refused, claiming she didn’t need it. Now she wants to move in with us because her half has no modern comforts—her own fault! The house belonged to my husband’s grandmother, and after she passed, it was split between my husband and his sister. It was old and neglected, but we decided to renovate and make it our home. It’s a semi-detached property with two entrances, so two families could live there comfortably without getting in each other’s way. The garden and outbuildings are shared, and both sides have the same number of rooms. The inheritance was sorted after we married, and everything went smoothly. My mother-in-law immediately declined her share—she was a city person through and through. She told her son and daughter to do as they liked. My husband and my brother-in-law scraped together enough to repair the roof and shore up the foundations. We wanted to keep going, but my sister-in-law threw a tantrum. She wanted nothing to do with this “shabby old cottage.” Her husband just kept his head down—he never argues with her. We planned to move in. The village was close to town, we had a car, and were sick of living in a cramped one-bedroom flat. Building from scratch would’ve cost a fortune. For my sister-in-law, the house was just a holiday destination—she’d pop over in summer to barbecue or relax. She told us not to count on her help. Over four years, we completely renovated our half: bathroom, heating, electrics, new windows, even a conservatory. We took out loans, but it was worth chasing our dream. We worked tirelessly, day and night. All this time, my sister-in-law jetted off on holidays, showing no interest in the house or her share. She lived for pleasure—until she had a baby and went on maternity leave. That was the end of her travels and her cash flow. Suddenly, she remembered her share. With a baby in tow, she wanted space and fresh air for him to run around. By then, our half was finished and we’d let out our old flat. We never touched her side, but it had deteriorated badly over the years. I don’t see how they could have stayed—no heating, outdoor loo, it was unliveable. Even so, she turned up with her suitcase and begged to stay “just a week”—I let her in. Her son is loud, and like her, she does whatever she wants with no regard for anyone else. I work from home, so it drove me mad; I moved in with a friend for a bit, who actually appreciated having someone look after her house while she was away. I ended up staying away almost a month. First at my friend’s, then my mum fell ill and needed care. Honestly, I forgot about my sister-in-law, assuming she’d long since gone home. Imagine my shock when I returned and found her still there, making herself at home. I asked when she planned to leave. “Why would I go anywhere? I have a small child and I’m comfortable here,” she replied. “We’ll take you back to town tomorrow,” I said. “I don’t want to go.” “You haven’t even bothered to clean your side, so back you go—this isn’t a hotel.” “You’ve no right to throw me out! This is my house!” “Your house is on the other side of the wall. Go stay there.” She tried to turn my husband against me, but he also told her she’d outstayed her welcome. She sulked and left. A few hours later, my mother-in-law started ringing: “You had no right to kick her out—it’s her property!” “She could have stayed in her own half, she’s the lady of that house,” my husband said. “With a child? There isn’t even heating or a proper loo! You should have looked after your sister.” My husband finally lost his patience and told his mum everything: how we’d offered to renovate together, how it would have cost less—and she’d refused. Why was everyone blaming us now? We offered to buy her out—she named a price so high we could have bought a brand new house for it. Not a satisfactory solution for us. Now there’s constant tension. My mother-in-law is perpetually offended. Alina is a nuisance. They visit rarely, but when they do it’s noisy parties, petty sabotage, and damages in the garden. We’ve decided to build a fence and completely separate our section. There’s no more compromise—that’s what my sister-in-law wanted.
My sister-in-law spent her holidays at a cosy seaside resort while we were knee-deep in renovating our house, and now...
She Thought Her Husband Had a Big Appetite—Turns Out His Sister Was Stealing Food from Their Fridge
So, picture thisIm standing in front of my fridge, door wide open, absolutely baffled where all the foods vanished to....
My Childhood Friend Came to Visit—She Chose Not to Have Children, Preferring to Live for Herself and Now at 60 Has No Regrets About Her Life Choices
An old childhood friend of mine came for a visit. She never had childrenshed decided long ago not to. She...
I Came to Visit Because I Missed You, But My Own Grown Children Feel Like Strangers – A Mother’s Story of Disappointment and Longing for Closer Family Ties
I arrived to visit, missing you, but children feel like strangers now Diary Entry Parents are meant to always care...
Move Over, We’re Planning to Live Here for the Next Ten Years: When Family Turns Up Expecting a London Flat, Entitlement, and Old Promises Come Crashing Down
Move Over, Well Just Live Here For Ten Years My mother-in-law paused for a moment, then declared, Oh, Jenny, Vals...
I’ve Had Enough of Uninvited Weekend Visits! How My Brother-in-Law’s Family Turned Our Home into Their Holiday Retreat—And How I Finally Took Back My Weekends Without Offending Anyone
Im absolutely fed up with you lot showing up every weekend! Perhaps youve come across that sort of person who...