Зрада найдена серед найрідніших: довіра обернулася на камінь за пазухою

Людмила повільно крокувала вулицею. Від такої зради від найближчих людей їй не хотілося жити. Вона вважала його своїм сином. А виявилося, що він завжди тримав камінь за пазухою. Це смішний вислів, йому штампи ніколи не подобалися. Вона завжди думала добре: поганих людей не буває, бувають нерозумні вчинки. Ось через такі вчинки й страждають близькі люди.

З Ігорем це був її другий шлюб. Перший був невдалий, після якого вона довго не могла оговтатися. Навіть обіцяла собі, що більше ніколи не вийде заміж. Але минув час, і все змінилося. Вони працювали з Ігорем разом багато років. Він був одружений на її найкращій подрузі. І коли Людмила переживала труднощі зі своїм невдалим чоловіком, вони були поруч. Всі про це знали. Коли Валентина захворіла, настав час віддавати борги. Тепер була черга Людмили збирати гроші на операцію, прати, готувати, прибирати, поки її подруга лежала в лікарні. Але всі зусилля виявилися марними – Валя померла.

Після смерті дружини Ігор був розгублений. Тож усі клопоти з похоронами Людмила взяла на себе. Потім допомагала ростити Сергія. А після церемонії річниці смерті Валі Ігор буденно сказав:
– Залишайся в нас.

Вона погодилася. Справді, Сергію потрібна була мати. Чужа жінка навряд чи змогла б полюбити чужу дитину. Хто знає, чи була це любов, чи просто звичка, але вийшла добра, дружна сім’я. Сергій почав називати Людмилу мамою, але вона зупинила:
– У тебе мама Валя. Ніколи її не забувай.
Дві маленькі квартири об’єднала в одну велику. Як заведено, записали на главу сім’ї. Ігор кілька разів пропонував Людмилі узаконити стосунки, але вона все відмовлялася. Нащо це нам, ми що, дітей ще хочемо? Нам хіба мало клопотів із Сергієм. І справді, із ним вистачало клопотів. Хоч і добрий виріс хлопчик, але непосидючий. Коли в садочок ходив, вихователі скаржилися. А зі школи так і зовсім дзвонили щодня. Ігор сердився, сварив, навіть лаяти хотів.
Людмила завжди заступалася:
– Себе згадай. Ти що, подарунком був? – Ігор посміхався, згадуючи себе.
– Що ж тепер, всі такими мають бути пустощами? Батько знаєш як мене карав…
– Ти ж став кращий від цього?

– Ні, але все-таки. Як пояснити, що таке добре, а що таке погане?
Людмилі стало сумно від спогадів, коли це все сталося. Вона б і не дізналася, якби Ігор не помер. Цього не повинно було трапитися. Людина не може в свої сорок п’ять років вмерти від якогось тромбу. Якби був хворий, встигли б підготуватися. Ігор встиг би написати заповіт. Але його смерть була настільки несподіваною, настільки абсурдною. Вона відчувала, ніби також померла разом із ним.

Сергій вже дорослий юнак, навчається в університеті, зустрічається з дівчиною. Людмила не очікувала від нього нічого поганого. А він прийшов після похорону ввечері з бабусею. Напевно, не міг цього зробити сам, потрібна була підтримка. І сказав:
– Квартира моя і бабусина. А ти тут ніхто. Даємо тобі місяць, щоб підшукала собі інше місце.
Людмила навіть не змогла нічого сказати, її шокували ці слова. А з іншого боку, якщо син, якого вона виховала, міг виставити її, мов бездомну собаку, значить, була вона погана мати. Виходить, все життя пройшло марно. Але де тепер подітися, як жити? Невже все спочатку починати?
Минуло вже два тижні від того дня, як прийшов син, і Людмила так і не придумала, що робити. Нікому не розповідала, соромно було. Вона ж пишалася ним, хвалилася його успіхами. Як він сам в університет вступив, яка у нього хороша дівчина. А що тепер? Не її це син. Не потрібна вона йому. Немає місця їй у його житті.

Людмила крутилася в ліжку, не могла заснути. В двері подзвонили. Вона неохоче піднялася, одягла халат, взула капці й пішла відчиняти двері. Скільки разів Ігор говорив їй, щоб запитувала, хто прийшов. Не навчилася, довіряла людям. Гадала, що нічого поганого не станеться. На порозі стояв Сергій:
– Мама Людо, вибач мені. Це все бабуся, – сльози заважали йому говорити, – бабуся сказала, що ти все собі забереш. Казала, що приведеш у наш дім чоловіка, і мені вже нічого не залишиться. Сам не знаю, як так сталося. Живи тут, скільки хочеш, хоч усе життя. Це ж твій дім. А мені нічого не потрібно. Я хочу, щоб мама залишалася зі мною, як раніше. – Людмила плакала, Сергій витирав їй сльози рукою.
– А чому ж ти не відкрив своїм ключем? – Запитала Людмила.
– Не хотів у твоє життя втручатися.
– Дурний, яке ж у мене без тебе життя?
Вони ще довго стояли на порозі, дивлячись один на одного, плакали. Нарешті Людмила отямилася:
– Що ж ми стоїмо, підемо чаю пити.
– Дійсно, у мене так багато тобі розповісти!