Зрада від найрідніших: той, кого вважала за сина, приховував ніж за пазухою

Оксана довго йшла по вулиці. Від такої підлості від найближчої людини жити не хотілося. Вона вважала його своїм сином, а виявилося, що він завжди тримав камінь за пазухою. Смішне висловлювання, їй ніколи не подобалися штампи. Міркувала по-доброму: поганих людей не буває, бувають дурні вчинки. Через ці вчинки і страждають близькі люди.

З Богданом був її другий шлюб. Перший виявився невдалим, від якого вона довго не могла оговтатися. Навіть обіцяла собі, що більше ніколи не вийде заміж. Але час минув, і все змінилося.
Вони багато років працювали разом з Богданом. Він був одружений на її найкращій подрузі. І коли Оксана тяжко переживала з невдалим чоловіком, вони були поруч. Всі про це знали. Коли Ганна захворіла, настав час віддавати борги. Тепер Оксана збирала гроші на операцію, прала, готувала, прибирала, поки подруга в лікарні лежала. Та всі зусилля були марними – Ганна померла.

Після смерті дружини Богдан розгубився. Тож усі турботи про поховання взяла на себе Оксана. Потім допомагала вирощувати Олексія. А коли після церемонії роковин смерті Ганни Богдан буденно сказав:
– Залишайся в нас.

Вона погодилася. Дійсно, Олексієві не можна було без матері. Чужа жінка навряд чи чужу дитину полюбить.
Хто знає, чи була це любов або просто звичка, але вийшла хороша родина, дружна. Олексій почав було Оксану мамою кликати, але вона зупинила:
– У тебе є мама Ганна. Ніколи її не забувай.
Дві маленькі квартири об’єднала в одну велику. Як належить, записали на голову родини. Не раз пропонував Богдан Оксані оформити стосунки. Та вона все відмовлялася. Навіщо нам це, ми ж не дітей хочемо зводити? Хіба нам не вистачає клопоту з Олексієм. З ним дійсно клопотів вистачало. Хоч і добрий ріс хлопчик, а неспокійний. Коли в садок ходив, вихователі скаржилися. А вже зі школи зовсім день і ніч дзвонили по кілька разів. Богдан сердився, сварив, навіть битися намагався.

А Оксана заступалася:
– Себе згадай. Теж, мабуть, подарунком не був. – Богдан всміхався, згадуючи себе.
– Що ж тепер всі такими лінивими мають бути? Мене батько знаєш, як гнав…
– Ти кращим став від цього?

– Ні, але все ж таки. Як пояснити, що таке добре і що таке погано?
Оксані стало сумно від спогадів, коли ж це сталося. Так би і не дізналася, якби не помер Богдан. Так не мало статися. Людина не може в свої сорок п’ять років померти від якогось тромбу. От якби він хворів, встигли б підготуватися. Богдан заповіт би встиг скласти. Але смерть його була настільки неочікуваною, настільки безглуздою, що здавалося, вона разом з ним померла.

Олексій уже дорослий хлопець, в університеті вчиться, зустрічається з дівчиною. Не чекала від нього Оксана нічого поганого. А він з’явився після похорону ввечері з бабусею. Мабуть, сам не міг такого зробити, підтримка була потрібна. І сказав:
– Квартира моя і бабусі. А ти тут ніхто. Дамо тобі місяць, щоб з’їхала.
Оксана навіть сказати нічого не могла, так шокували її ці слова. А з іншого боку, якщо син, якого вона виховала, міг її як бездомну собаку виставити, значить, погана вона була мати. Значить, все життя марно пройшло. Справедливо їй. От тільки куди тепер податися, як жити. Невже все потрібно з початку починати?
Минуло вже два тижні після візиту сина, а Оксана так і не придумала, що робити. Нікому не розповідала, соромно було. Вона ж пишалася ним, хвалилася його успіхами. Як сам в університет поступив, яка дівчина у нього хороша. А що тепер? Не її це син. Не потрібна вона йому. Немає їй місця в його житті.

Оксана крутилася, не могла заснути. У двері подзвонили. Вона неохоче піднялася, натягнула халат, тапочки і пішла відчиняти двері. Скільки разів Богдан казав, щоб вона питала, хто прийшов. Не навчилася, вірила вона людям. Сподівалася, що нічого поганого з нею не трапиться. На порозі стояв Олексій:
– Мамо Оксано, ти прости мене. Це все бабуся, – сльози йому заважали говорити, – бабуся сказала, що ти все собі забереш. Казала, що в наш дім чоловіка приведеш, і мені вже нічого не залишиться. Сам не знаю, як так сталося. Живи тут, скільки хочеш, хоч все життя. Це ж твій дім. А мені нічого не треба. Я хочу, щоб у мене, як раніше, мама була. – Оксана плакала, Олексій витер її сльози рукою.
– А чому ж ти не відчинив своїм ключем? – запитала Оксана.
– Не хотів у твоє життя втручатися.

– Дурник, а яке у мене без тебе життя?
Вони ще довго стояли прямо через поріг, дивилися один на одного, плакали. Поки, нарешті, першою прийшла до тями Оксана.
– Що ж ми стоїмо, ходімо чай пити.
– Ходімо, мені так багато треба тобі розказати!