Connect with us

Storie di vita

Зрада від найрідніших: той, кого вважала за сина, приховував ніж за пазухою

Published

on

Оксана довго йшла по вулиці. Від такої підлості від найближчої людини жити не хотілося. Вона вважала його своїм сином, а виявилося, що він завжди тримав камінь за пазухою. Смішне висловлювання, їй ніколи не подобалися штампи. Міркувала по-доброму: поганих людей не буває, бувають дурні вчинки. Через ці вчинки і страждають близькі люди.

З Богданом був її другий шлюб. Перший виявився невдалим, від якого вона довго не могла оговтатися. Навіть обіцяла собі, що більше ніколи не вийде заміж. Але час минув, і все змінилося.
Вони багато років працювали разом з Богданом. Він був одружений на її найкращій подрузі. І коли Оксана тяжко переживала з невдалим чоловіком, вони були поруч. Всі про це знали. Коли Ганна захворіла, настав час віддавати борги. Тепер Оксана збирала гроші на операцію, прала, готувала, прибирала, поки подруга в лікарні лежала. Та всі зусилля були марними – Ганна померла.

Після смерті дружини Богдан розгубився. Тож усі турботи про поховання взяла на себе Оксана. Потім допомагала вирощувати Олексія. А коли після церемонії роковин смерті Ганни Богдан буденно сказав:
– Залишайся в нас.

Вона погодилася. Дійсно, Олексієві не можна було без матері. Чужа жінка навряд чи чужу дитину полюбить.
Хто знає, чи була це любов або просто звичка, але вийшла хороша родина, дружна. Олексій почав було Оксану мамою кликати, але вона зупинила:
– У тебе є мама Ганна. Ніколи її не забувай.
Дві маленькі квартири об’єднала в одну велику. Як належить, записали на голову родини. Не раз пропонував Богдан Оксані оформити стосунки. Та вона все відмовлялася. Навіщо нам це, ми ж не дітей хочемо зводити? Хіба нам не вистачає клопоту з Олексієм. З ним дійсно клопотів вистачало. Хоч і добрий ріс хлопчик, а неспокійний. Коли в садок ходив, вихователі скаржилися. А вже зі школи зовсім день і ніч дзвонили по кілька разів. Богдан сердився, сварив, навіть битися намагався.

А Оксана заступалася:
– Себе згадай. Теж, мабуть, подарунком не був. – Богдан всміхався, згадуючи себе.
– Що ж тепер всі такими лінивими мають бути? Мене батько знаєш, як гнав…
– Ти кращим став від цього?

– Ні, але все ж таки. Як пояснити, що таке добре і що таке погано?
Оксані стало сумно від спогадів, коли ж це сталося. Так би і не дізналася, якби не помер Богдан. Так не мало статися. Людина не може в свої сорок п’ять років померти від якогось тромбу. От якби він хворів, встигли б підготуватися. Богдан заповіт би встиг скласти. Але смерть його була настільки неочікуваною, настільки безглуздою, що здавалося, вона разом з ним померла.

Олексій уже дорослий хлопець, в університеті вчиться, зустрічається з дівчиною. Не чекала від нього Оксана нічого поганого. А він з’явився після похорону ввечері з бабусею. Мабуть, сам не міг такого зробити, підтримка була потрібна. І сказав:
– Квартира моя і бабусі. А ти тут ніхто. Дамо тобі місяць, щоб з’їхала.
Оксана навіть сказати нічого не могла, так шокували її ці слова. А з іншого боку, якщо син, якого вона виховала, міг її як бездомну собаку виставити, значить, погана вона була мати. Значить, все життя марно пройшло. Справедливо їй. От тільки куди тепер податися, як жити. Невже все потрібно з початку починати?
Минуло вже два тижні після візиту сина, а Оксана так і не придумала, що робити. Нікому не розповідала, соромно було. Вона ж пишалася ним, хвалилася його успіхами. Як сам в університет поступив, яка дівчина у нього хороша. А що тепер? Не її це син. Не потрібна вона йому. Немає їй місця в його житті.

Оксана крутилася, не могла заснути. У двері подзвонили. Вона неохоче піднялася, натягнула халат, тапочки і пішла відчиняти двері. Скільки разів Богдан казав, щоб вона питала, хто прийшов. Не навчилася, вірила вона людям. Сподівалася, що нічого поганого з нею не трапиться. На порозі стояв Олексій:
– Мамо Оксано, ти прости мене. Це все бабуся, – сльози йому заважали говорити, – бабуся сказала, що ти все собі забереш. Казала, що в наш дім чоловіка приведеш, і мені вже нічого не залишиться. Сам не знаю, як так сталося. Живи тут, скільки хочеш, хоч все життя. Це ж твій дім. А мені нічого не треба. Я хочу, щоб у мене, як раніше, мама була. – Оксана плакала, Олексій витер її сльози рукою.
– А чому ж ти не відчинив своїм ключем? – запитала Оксана.
– Не хотів у твоє життя втручатися.

– Дурник, а яке у мене без тебе життя?
Вони ще довго стояли прямо через поріг, дивилися один на одного, плакали. Поки, нарешті, першою прийшла до тями Оксана.
– Що ж ми стоїмо, ходімо чай пити.
– Ходімо, мені так багато треба тобі розказати!

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 − 5 =

Також цікаво:

EN6 години ago

The Teddy Bear Nobody Wanted to Take

At Animal Friends shelter on Camp Horne Road in Pittsburgh, the dogs start barking by six in the morning, but...

EN7 години ago

The $450 I Left on Carly’s Table in Hell’s Kitchen

I got diagnosed with ADHD at thirty-two, two years before this trip, sitting in a beige office in Astoria while...

Storie di vita8 години ago

Ci sono sere in cui non serve niente di speciale per sentirsi felici.

☕ Buona serata d’autunno! Che bello, finalmente, chiudere la porta al mondo e dedicare un po’ di tempo a se...

IT10 години ago

Il gatto che Marco non voleva più

Sono Marco, ho quarantadue anni, lavoro come elettricista a Verona, e per tre anni mia moglie Chiara ha condiviso casa...

Storie di vita11 години ago

Aspettiamo una bambina, la nostra terza figlia, e sono al settimo mese di gravidanza.

❤️ «La gravidanza non è una malattia!» aveva detto mio suocero. Ma quando mio marito rientrò e vide suo padre...

IT11 години ago

Il tavolino d’angolo vicino alla finestra

A sessantaquattro anni ho iniziato ad andare a fare colazione da sola il sabato — e il giorno in cui...

IT11 години ago

La lanterna che restò accesa per Susanna

Pioveva da appena cinque minuti quando hanno calato la bara di Umberto nella terra del cimitero di Prato. Io, Nicola,...

Storie di vita13 години ago

Eppure, agli occhi di mia madre, sono ancora una ragazzina incapace di prendere decisioni.

A 36 anni devo ancora giustificare ogni mio spostamento a mia madre. Ieri non ho risposto a quattro telefonate e...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.