Зустріч під вечірнім небом

Вечір зустрічі

Орися відчувала себе найнепомітнішою дівчиною в класі. Принаймні, так вона вважала. Низького зросту, худенька, та ще й із рудим волоссям… Орися комплексувала через свою зовнішність, заздрячи білявим і голубооким однокласницям.

– Донечко, ти ще розквітнеш, як троянда, – втішала її мама, – я теж пізно перетворилася на панянку. Лише до шістнадцяти років. Тож не поспішай, і ти ще зможеш завойовувати серця хлопців. А зараз тобі лише тринадцять років.

– Мамо, я й не поспішаю зовсім, – опускала вії Орися, але її зелені очі видавали. Орися з сумом дивилася на себе в дзеркало і зітхала.

Їй давно подобався хлопець з паралельного класу – Віталік. Спортивний, високий, веселий. А його сміливість у іграх і затіях більше скидалася на зневажливість. Дивлячись на гру хлопців у баскетбол на фізкультурі, Орися спостерігала за Віталіком. Він заохочував своїм азартом і енергією всіх гравців, і команда завжди перемагала.

Навіть якби Віталій не був таким симпатичним, він усе ж подобався б Орисі, та його яскрава зовнішність не залишала дівчині жодних шансів на дружбу з таким лідером.

До того ж, навколо Віталіка завжди були друзі та подруги – не проб’єшся. Він ніколи не був сам. Завжди у гущі хлопців і дівчат. Але навіть рідкісні зустрічі в коридорі на перервах були радістю для Орисі. І тоді знову підводила її невпевненість у собі. Наздогнавши Віталіка, вона ледь глянула на нього і тут же відводила очі…

Нікому Орися не розповідала про свою дитячу закоханість, але їй здавалося, що весь світ бачить і знає її таємницю, й вона червоніла лише від думки, що над нею будуть сміятися однокласники або, що ще гірше, сам Віталік…

Тому дівчина вирішила за будь-яку ціну забути красеня, намагатися не звертати на нього уваги і не думати про нього зовсім. Спочатку їй це погано вдавалося, але зусилля волі зробили своє. Орися заспокоїлася і їй стало легше. Вона навіть почала внутрішньо пишатися собою.

– Головне, не зустрічатися з ним близько, – шепотіла дівчинка сама собі. І, помітивши предмет свого обожнювання в школі, відразу звертала в інший бік або намагалася швидко пройти, ховаючись за спинами інших хлопців.

Минуло два роки. Орися добре вчилася, вона підросла, перестала так соромитися себе, тому що прогнози матері справдилися: з дівчинки Орися перетворилася на ніжну, струнку дівчину буквально за одне літо.

Після восьмого класу Орися перейшла вчитися до коледжу. Про долю Віталіка та інших хлопців вона дізнавалася від рідкісних зустрічей зі своєю колишньою класною керівницею. Тетяна Василівна жила на одній вулиці з Орисею.

На шкільні вечори зустрічей Орися не ходила. Чомусь їх клас не був таким дружним, і шкільних друзів у Орисі не було. Лише одного разу, коли таки зібралися на вечір зустрічі через ювілей Тетяни Василівни, Орися теж вирішила піти, щоб привітати улюблену вчительку.

Минуло вже тридцять років після випуску їхнього класу зі школи! Зустріч була зворушливою, адже багато хто не бачив один одного зі шкільної парти. Прийшли однокласники і з паралельного класу.

Орися здригнулася, побачивши Віталіка. Високий, поважний чоловік, із сивиною, акуратною борідкою. Він мало скидався на того хлопця-розбишаки. І лише очі були ті ж – Віталикові, веселі, з іскринками.

У актовій залі було гамірно. Після привітань, адресованих Тетяні Василівні, хлопці стояли групами, розмовляючи один з одним, багато хто обіймався.

Яким же було здивування Орисі, коли Віталік підійшов до неї і, широко усміхнувшись, привітався:

– Ось і моя таємна шкільна любов… Орися.

Він трохи вклонився і поцілував Орисю в руку. Ніби й не було десятків років – Орися зашарілася.

– Любов? Я? – спалахнула вона, – а чому ж так пізно дізнаюся про це?

Обидва засміялися. Звичайно, у всіх хлопців давно склалися сім’ї, народилися діти. У тому числі і у Віталія, і у Орисі.

Віталій і Орися стояли осторонь. І він розповідав їй про свою роботу, сім’ю і сина.

– У мене теж син, – відповіла Орися, як і мріяла. Вона зітхнула і, поглянувши на Віталіка, раптом запитала:

– Але скажи мені: чому? Чому я подобалася тобі? Адже я була найдусушнішою і скромнішою… І до того ж непривабливою…

– У тому й справа. Що ти не хотіла бути зі мною, як усі. І завжди проходила повз з гордо піднятою головою… Не міг навіть і подумати, щоб підійти до тебе. Горда. Але дуже подобалася. Хоча тепер це вже залишилося як солодкий спогад юності.

– А ти мені подобався не менше, навіть не можу тобі розповісти всього… – раптом випалила Орися, – але неможливо було пробитися крізь натовп твоїх прихильниць… І підійти першою я б не змогла. Але все це, справді, лише дитяча закоханість.

– Хто знає… – задумливо промовив Віталій, – може, ми мимоволі щось і пропустили в своєму житті.

– Можливо, – засміялася Орися, – Може, зустрінемося наступного разу. У наступному житті…

– Буду шукати твої зелені очі, – пошепки сказав Віталік і сумно посміхнувся. Було видно, що він зачарований Орисею. А вона була й справді, красунею. Пізній бутон – як колись говорила її мама.

Раптом Орисю покликали.

– Мам! Ми з татом заїхали за тобою, як ти й просила…

До Орисі та Віталіка пробрався крізь натовп молодий чоловік.

– Познайомся, це мій син… – сказала Орися. Вона усміхалася.

– Віталій, – бадьоро простягнув руку син Орисі.

– Віталій Ігорович, – простягнув широку долоню Віталій. Він поглянув на Орисю, в його погляді було здивування, ніжність і розгубленість.

А Орися помахала йому і попрямувала до виходу. Вже на порозі школи Віталій наздогнав її.

– Послухай, Орися… – він дивився на неї вологими очима, – дякую тобі…

– За що? – здивувалася Орися.

– За сина. Ще один Віталік росте. Дякую за пам’ять…

Орися кивнула. Вона підійшла до машини і сіла на заднє сидіння.

Чоловік Орисі запитав:

– Ну, як все пройшло?

– Добре, – відповіла Орися, – хлопці багато приїхали. Приємно було побачити. І трохи сумно, звісно. Час змінює нас… Я за Тетяну Василівну рада. Героїчна вчителька. Дай їй Боже здоров’я ще на багато поколінь учнів…