Зустріч, що змінила вечір

Вечір зустрічі

Оленка вважала себе найнепомітнішою дівчинкою в класі. Щонайменше, так вона думала сама. Маленька на зріст, худенька, та ще й з рудим волоссям… Оленка комплексувала через свою зовнішність, з заздрістю дивлячись на білявих і блакитнооких однокласниць.

– Доню, ти ще розквітнеш, як бутон троянди, – втішала її мама, – я теж пізно почала бути схожою на панночку. Тільки до шістнадцяти років. Тож не поспішай, і ще підкориш серця хлопців. А зараз тобі всього тринадцять років.

– Мамо, я й не поспішаю зовсім, – опускала вії Оленка, але її зелені очі видавали. Вона сумно дивилася на себе в дзеркало і зітхала.

Їй давно подобався хлопець із паралельного класу – Віталько. Спортивний, високий, веселий. А його сміливість у іграх була схожа на нерозсудливість. Дивлячись на гру хлопців у баскетбол на фізкультурі, Оленка стежила за Вітальком. Він заводив своїм азартом усіх гравців, і команда безсумнівно вигравала.

Навіть якби Віталько не був таким симпатичним, він все одно б подобався Оленці, але його яскрава зовнішність не давала їй жодних шансів на дружбу з таким лідером.

Більше того, навколо Віталька завжди були друзі і подруги – не проб’єшся. Він ніколи не був сам. Завжди в оточенні хлопців і дівчат. Але навіть рідкісні зустрічі в коридорі під час перерв були радістю для Оленки. І тут підводила її невпевненість у собі. Зустрівшись з Вітальком, вона, ледь поглянувши на нього, одразу відводила очі…

Нікому Оленка не казала про своє дитяче захоплення, але їй здавалося, що весь світ бачить і знає її таємницю, і вона червоніла тільки від думки, що над нею будуть сміятися однокласники або, ще гірше, сам Віталько…

Тому вона вирішила за будь-яку ціну забути красеня, намагатися не звертати на нього уваги і не думати про нього зовсім. Спочатку їй це погано вдавалося, але зусилля волі дали свої плоди. Оленка заспокоїлася і їй стало легше. Вона навіть почала внутрішньо пишатися собою.

– Головне, не зустрічатися з ним близько, – шепотіла сама собі. І завидівши об’єкт свого обожнювання в школі, одразу звертала в інший бік чи старалася швидко пройти, ховаючись за спинами інших хлопців.

Минуло два роки. Оленка добре навчалася, вона підросла, перестала так соромитися себе, бо прогнози матері справдилися: вона перетворилася з дівчинки на ніжну, струнку дівчину буквально за одне літо.

Після восьмого класу Оленка перейшла до технікуму. Про долю Віталька та інших хлопців дізнавалася з рідкісних зустрічей зі своєю колишньою класною керівницею. Ганна Василівна жила на одній вулиці з Оленкою.

До шкільних вечорів зустрічей Оленка не ходила. Чомусь їхній клас не був таким дружним, і шкільних друзів у неї не було. Лише одного разу, коли однокласники все ж зібралися на вечір зустрічі через ювілей Ганни Василівни, Оленка теж вирішила піти, щоб привітати улюблену вчительку.

Минуло вже тридцять років після випуску їхнього класу зі школи! Зустріч була зворушливою, адже багато хто не бачився зі шкільної лави. Прийшли й хлопці з паралельного класу.

Оленка здригнулася, побачивши Віталька. Високий, представницький чоловік, з сивиною, акуратною борідкою. Він мало нагадував того шибайголову. І тільки очі залишилися тими ж – веселі, з іскорками.

В актовій залі було шумно. Після привітань, адресованих Ганні Василівні, хлопці стояли групами, розмовляли один з одним, багато хто обіймався.

Як же здивувалась Оленка, коли Віталько підійшов до неї і, широко усміхаючись, привітав:

– А ось і моя таємна шкільна любов… Оленка.

Він легенько вклонився й поцілував їй руку. Ніби й не минули десятки років – Оленка зашарілася.

– Любов? Я? – спалахнула вона, – а чому ж так пізно дізнаюся про це?

Обидва засміялися. Звісно, у всіх хлопців давно склалися сім’ї, народилися діти. В тому числі і у Віталя, і у Оленки.

Віталько і Оленка стояли осторонь. І він розповідав їй про свою роботу, сім’ю та сина.

– У мене теж син, – відповіла Оленка, як і мріяла. Вона зітхнула і, поглянувши на Віталька, раптом спитала:

– Але скажи мені: чому? Чому я подобалася тобі? Адже я була найтихішою і найскромнішою… І до того ж некрасивою…

– Річ у тому. Що ти не хотіла бути зо мною, як усі. І завжди проходила повз із гордо піднятою головою… Не міг навіть і подумати, щоб підійти до тебе. Горда. Але дуже подобалася. Хоча нині це вже залишилося як солодкий спогад молодості.

– А ти мені подобався не менше, навіть не можу тобі розповісти всього… – раптом випалила Оленка, – але неможливо було пробитися крізь юрбу твоїх прибічників… І підійти першою я б не змогла. Але все це, справді, лише дитяче захоплення.

– Хто знає… – задумливо промовив Віталько, – можливо, ми мимоволі щось і пропустили у своєму житті.

– Можливо, – засміялася Оленка, – Може, зустрінемося наступного разу. У наступному втіленні…

– Шукатиму твої зелені очі, – прошепотів Віталько і сумно усміхнувся. Було видно, що він зачарований Оленкою. А вона насправді була красунею. Пізній бутон – як казала колись її мама.

Раптом Оленку покликали.

– Мамо! Ми з татом заїхали за тобою, як ти й просила…

До Оленки і Віталька пробивався крізь натовп молодий хлопець.

– Познайомся, це мій син… – сказала Оленка. Вона всміхалася.

– Віталій, – бадьоро подав руку син Оленки.

– Віталій Юрійович, – простягнув широку долоню Віталько. Він поглянув на Оленку, в його погляді було здивування, ніжність і розгубленість.

А Оленка помахала йому рукою і попрямувала до виходу. Уже на порозі школи Віталько наздогнав її.

– Послухай, Оленко… – він дивився на неї вологими очима, – дякую тобі…

– За що? – здивувалася Оленка.

– За сина. Ще один Віталько зростає. Дякую за пам’ять…

Оленка кивнула. Вона підійшла до машини й сіла на заднє сидіння.

Чоловік Оленки спитав:

– Ну, як усе минуло?

– Добре, – відповіла Оленка, – багато хлопців приїхали. Приємно було побачити. І трохи сумно, звісно. Час нас змінює… Я за Ганну Василівну рада. Героїчна вчителька. Дай їй Бог здоров’я ще на багато поколінь учнів…