Зустріч старих приятелів

Зустріч друзів

У другий клас Іванко пішов у нову школу в іншому селі. Він чув, як батько розмовляв із матірю:

Ганю, Дмитро листа прислав, мій армійський друг, памятаєш, як я розповідав, що він виніс мене на спині, коли я ногу зламав на навчаннях.

Ну й що далі? спитала дружина Олена, а він мовчав загадково. Василю, чого мовчиш, кажи вже!

А далі цей самий Дмитро пропонує переїхати до них у село. Пише, що живуть вони добре. Я механік, їм такі потрібні, а ти ветеринар, тож і тобі робота знайдеться. Наш голова ж колгоспом і не турбується, все занепадає, господарство не підтримує, тільки пє.

А що, може, це й на краще. Мені теж набридло з ним сперечатися, погодилася Олена.

Переїхали. У другому класі Іванка посадили за парту з Яриком, міцним хлопчиськом, жвавим, з веснушками на носі. Відразу ж і подружилися. Попереду за другою партою сиділа Даринка, білява з кучерявими пасмами на чолі, а довге волосся заплетене в косу. Ця дівчинка була сусідкою Ярика, тому вони ходили до школи разом. Ярик не давав її в обиду нікому й твердив Іванкові:

Даринка буде моєю дружиною, коли виростемо, а друг сміявся, а це ще коли буде.

Але після школи Ярик забирав у Даринки портфель, і йшли вони втрьох додому, Іванкові з ними було по дорозі. Іванкові сподобалося жити в цьому селі. Він швидко знайшов спільну мову з хлопцями, приходячи зі школи, одразу садився за уроки, а потім біг на вулицю. Так і пропадав із місцевими хлопцями бігали скрізь, робили найрізноманітніші речі.

Так минуло три роки. Та сталося непередбачене у Іванка захворіла мати, а незабаром померла. Хлопчина ридав від горя, кутаючись у куток.

Як же тепер без мами? думав і страждав він.

Олену поховали. Залишилися Василь із сином удвох. Без матері все було не так, важко було Іванкові дуже сумував. Батько варив несмачний борщ, мало що вмів готувати. Уроки не перевіряв, увесь день на роботі, увечері приходив стомившись, і ще треба було турбуватися про вечерю.

Через півроку Василь привів у дім нову дружину із сусіднього села.

Ось, сину, це Марія, тепер вона з нами житиме, моя дружина. Ти маєш її слухати, сказав батько, гладячи сина по голові.

Марія не подобалася хлопчикові. Навіть Ярик із Даринкою шкодували його.

Моя мама каже, що твоя мачуха зла, випалила Даринка, я підслухала її розмову із сусідкою. Вони казали, що в їхньому селі на ній ніхто не хотів одружуватися, а твій батько, не знаючи її добре, закохався.

Та годі, Даро, може, це й неправда, захистив Марію Ярик, але Іванко вже знав, що ніколи не зможе її полюбити, як кохав свою маму.

Поживемо побачимо, якось по-дорослому відповів Іванко, а друзі уважно на нього подивилися.

Сусіди пообговорювали, але швидко забули. Марія до Іванка не мала ніякого інтересу своїх дітей у неї не було. Що він робить, як навчається їй не цікаво, а він відчував, що вона його не любить.

Та минув час, і народила вона сина Олежка. Тепер уся увага була йому, батько теж пильно ним опікувався, а Іванко був нікому не потрібен. Одного вечора він випадково почув, як Марія скаржиться батькові:

Василю, важко мені з двома дітьми, Іванко лінивий, не хоче допомагати, а тепер ще й грубить, він навіть здивувався, такого ніколи не було, але вона набрехала батькові. Іванко вже великий, відвези його до бабусі, мені з ним важко.

Василь прислухався до дружини й вирВасиль відвіз Іванка до бабусі Ганни, де хлопчик з часом знайшов щастя, а повертаючись до рідного села роками потому, зрозумів, що справжня родина це ті, хто любить тебе без умов.