Звістка про загибель сина надійшла із запізненням, як і всі рідкісні новини від нього.

Повідомлення про загибель сина надійшло із запізненням. Власне, як і всі ті рідкісні новини, які він іноді надсилав батькам. На момент приїзду Федора Вікторовича та Клавдії Наумівни, чоловік вже був похований поруч зі своєю дружиною Каріною, з якою й загинув у ДТП.

– Дівчинку-то заберете? – непомірної величини тітка Каріни, яка й повідомила сумну новину, витягла звідкись маленьку біляву дівчинку.

– Мені вона не потрібна. У мене й так повна хата. Була б ще рідна, а так… Незрозуміло чия! Каринка її десь нагуляла. Вірмен за неї б ніколи не одружився, а ваш, бач, наважився! Тітка очікувально дивилася на подружжя. Клавдія стояла, зціпивши губи. Дівчинка й справді виділялася серед них. Білі як сніг коси заплетені у тоненьку косичку, білі брови та вії, прозора бліда шкіра й несподівано яскраві блакитні очі.

“Альбіноска! – подумала Клавдія з неприязню. – І як думав мій синочок, беручи вірменську дівчину з цим дилею у дружини?” Вона вже хотіла сказати товстій вірменці, що і їм дівчинка не потрібна, як Федір, до цього мовчав, сказав твердим тоном, що не підлягав запереченню:

– Звісно, заберемо! Нащо дитині по сиротинцям блукати? Ми не бідні – виховаємо не гірше інших! – і, кинувши на Клавдію суворий погляд, узяв дівчинку за руку та повів до машини.

Жінка, побажавши наспіх прощання, пішла за чоловіком.

– Як тебе звати, снігуронько? – лагідно запитав Федір у дівчинки.

– Катруся, – голос дитини був наче дзвіночок.

– А мене Федір Вікторович, але можеш називати мене просто дід. А це Клавдія Наумівна, моя жінка, – Федір запитально подивився на дружину, але та лише зціпила губи.

З часом Клавдія змирилася з присутністю в домі нового члена сім’ї, але полюбити дівчинку так і не змогла. Відчуваючи її неприязнь, Катя теж не тягнулася до жінки, хоча й беззаперечно виконувала всі її господарські вказівки. Сам же Федір, навпаки, полюбив Катру й кожну вільну хвилину намагався проводити з нею. Влітку водив у ліс і на риболовлю, взимку разом будували гірку та чистили сніг у дворі. Не було жодного дня, щоб Федір не приносив своїй снігуроньці гостинця. Дівчинка відповіла йому взаємністю: зустрічала з роботи, допомагала знімати важкі черевики, розминала втомлені плечі після важкого робочого дня та завжди була готова на все заради улюбленого дідуся.

Лихо прийшло, як завжди, несподівано. Необачний працівник при розвантаженні кинув на Федора колоду. Ніколи не хворівший ні на яку простуду чоловік опинився на лікарняній ліжку. Клавдія з Катериною не відходили від його постелі. Несподіване горе зблизило їх. Через кілька днів Федора не стало.

Клавдія ходила наче тінь, не помічаючи нічого і нікого навколо. Присутність Катерини знову почало її дратувати. Дівчинка це відчувала і намагалася не з’являтися Клавдії на очі. Спочатку жінка хотіла віддати дівчинку в інтернат, але вчасно зрозуміла, що одна в порожньому домі зійде з розуму, і передумала. Хоч якась жива, нехай і небажана, душа буде поруч. Так минуло два місяці.

Настала зима. Пролетіли новорічні свята, які Клавдія начебто не помітила. Вона не стала ставити ялинку та купувати подарунки Каті. Не приготувала пирогів, як зазвичай робила з Федором. Навіть телевізор мовчав у новорічну ніч. Клавдія думала, що дівчинка щось попросить, але та мовчки лягла спати.

На Водохреща жінка вирішила піти до церкви, принести свяченої води. На вулиці стояв такий мороз, що навіть у валянках мерзли ноги.

“І навіщо я поперлася у таку холоднечу? – сварила себе Клавдія. – Відправила б Катю! Вона молодша!”

Задумавшись, жінка не помітила ледь помітну крижану смугу на стежці, послизнулася і з усього розмаху впала в замет. Приземлення виявилося м’яким, але холодним. Свячена вода з відра, яке випало з її рук, вся до краплі пролилася на Клавдію.

– Що ж це за кара така? – у відчаї вигукнула жінка.

Зла і мокра вона прийшла додому. Накричавши на Катерину, пішла до своєї кімнати переодягатися.

Вночі у Клавдії піднялася температура, а до ранку почався такий кашель, що можна було задихнутися. Загорнувшись в ковдри і задихаючись від кашлю, Клавдія спробувала покликати Катерину. Але марно. Горло видавало лише хриплі незрозумілі звуки. Відчайдушно, вона відкинулася на подушки. Дівчинка їй не допоможе, пам’ятаючи про її неприязнь. Клавдія чула, як Катерина ходила по будинку. Ось грюкнула вхідні двері і все затихло.

“На прогулянку втекла! – вирішила жінка. – Їй немає ніякої справи до мене. Як і мені до неї весь цей час не було!”

Вхідні двері знову грюкнули. Незабаром жінка почула, як загула піч і засвистів чайник. Двері в її кімнату відчинилися, і ввійшла Катерина з чашкою в руках.

– Клавдія Наумівна, я чай вам зробила, на травах, попийте. А я тим часом за фельдшером збігаю! – вона поставила на тумбочку чашку з гарячим чаєм і, поправивши подушки, вийшла.

Клавдія зробила великий ковток. По тілу розлилося тепло. Незабаром двері в кімнату знову відчинилися, і у супроводі Катерини увійшов сільський фельдшер.

– Що ж ти так неакуратно, Наумівно? – покачала фельдшер головою. – Я тобі ліки виписую. Катерино, зійди до аптеки. Гроші є?

Клавдія кивнула, вказуючи рукою на тумбочку. Наступні дні Клавдія пам’ятала з трудом. Іноді перед нею з’являлося обличчя Катерини, яка давала їй щось гірке, клала на лоб мокрий рушник, змінювала одяг. Вона марила сторонніми голосами і відчувала на грудях холод металу.

Клавдія прокинулася від яскравого сонця. У тілі була така легкість, що хотілося вскочити і пострибати, як в дитинстві. Вдома стояла тиша, лише з печі доносився тріск полін. Поруч, на тумбочці, стояла чашка з холодним чаєм і миска з рушником. Відчувши вагу на ногах, Клавдія перевела погляд. Біля ліжка сиділа Катерина, поклавши голову їй на ноги і, очевидно, спала. Обережно, щоб не потривожити дівчинку, Клавдія встала і пішла на кухню. Там вона швидко замісила тісто і почала пекти млинці.

– Клавдія Наумівна! Ну чому ви встали? – в кухні стояла стурбована Катерина.

– Тому що я повністю одужала і хочу подякувати тобі за турботу!

– Але…

– Ніяких але! Ходи сюди, будемо пити чай! – з усмішкою перервала Клавдія, ставлячи на стіл тарілку з гіркою рум’яних млинців.

Катерина слухняно сіла. – Вибач мене, Катруся! За все вибач! Я стара дурепа. Таке скарб не розгледіла поруч!

– Та ну, Клавдія Наумівна, – усміхнулася дівчинка.

– Якщо я ще маю звання, можеш звати мене бабцею, – Клавдія поклала свою руку на руку дівчинки, – ну, а якщо ні, то я не образусь…

– Ну що ви, бабусю! – не стримуючи сліз, дівчинка і жінка обнялися.

__________________________________________________

– Бабусю! А давай посадимо ще баклажани! Я ніколи їх не їла! – Катерина вказала на пакетик із фіолетовими плодами.

– Звісно, моя господинько! – усміхнулася Клавдія, обіймаючи дівчинку і звертаючись до продавця. – Нам ще пакетик цих насіння!

– Яка маленька господинька у вас! – усміхнулася продавчиня. – Ось бабусі радість!

– І радість, і щастя! – відповіла Клавдія, забираючи покупку. – Ходімо, Катрусю! Нам ще купити оновлення до весни…