Звістка про загибель сина прийшла із запізненням, як і всі рідкісні новини від нього.

Повідомлення про загибель сина прийшло із запізненням. Втім, як і всі ті рідкі новини, які він інколи надсилав батькам. На момент приїзду Федора Вікторовича та Клавдії Наумівни, чоловіка вже поховали поруч із його дружиною Каріною, з якою він загинув у ДТП.
– Дівчинку заберете? – тітка Каринонька, яка і повідомила печальну новину, витягнула з-за спини маленьку біленьку дівчинку.
– Мені вона не потрібна. У мене самої повний дім. Була б ще по крові наша, а то… Не зрозуміло чия! Карина її десь знайшла. Армен би за неї ні за що не одружився, а ваше таке сталося! – тітка уважно глянула на подружжя. Клавдія стояла, стиснувши губи. Дівчинка дійсно виділялась серед них. Біле волосся, заплетене у тоненьку косу, білі брови і вії, прозора шкіра і несподівано яскраві сині очі.
“Альбіноска! – подумала Клавдія з неприязню. – І що ж мій син думав, коли цю недоумкувату дівчину за жінку брав?” Вона вже хотіла сказати товстій жінці, що дівчинка їм теж не потрібна, як Федір, який до цього мовчав, промовив тоном, що не терпить заперечень:
– Звісно, заберемо! Чому дитині по притулках поневірятися? Не бідні ж ми – виростимо не гірше інших! – і, кинувши на Клавдію строгий погляд, взяв дівчинку за руку і повів до машини.
Жінка, швидко попрощавшись, пішла за чоловіком.
– Як тебе звуть, снігурочко? – ласкаво звернувся Федір до дитини.
– Катруся, – голос у дитини був, як дзвін.
– А мене Федір Вікторович, але можеш називати просто дідусь. А це Клавдія Наумівна, моя дружина, – Федір запитально подивився на дружину, але вона тільки стиснула губи.
З часом Клавдія змирилася з присутністю в домі нового члена родини, але полюбити дівчинку так і не змогла. Відчуваючи її неприязнь, Катруся теж не тягнулась до жінки, хоч і беззаперечно виконувала все, що та їй доручала. Але сам Федір, навпаки, полюбив дівчинку і кожну вільну хвилину він старався проводити з нею. Влітку водив в ліс та на рибалку, взимку разом будували гірку та чистили сніг у дворі. Не було дня, щоб Федір не приніс своїй снігурочці подарунок. Дівчинка відповідала йому тим самим: зустрічала з роботи, допомагала зняти важкі чоботи, розминала втомлені плечі після важкого трудового дня і завжди була готова на все заради улюбленого діда.
Біда прийшла, як завжди, несподівано. Необережний робітник під час розвантаження впустив на Федора колоду. Ніколи не хворий ні на яку застуду чоловік опинився на лікарняному ліжку. Клавдія з Катрусею не відходили від його постелі. Несподіване горе зблизило їх. Через кілька днів Федора не стало. Клавдія ходила, як тінь, не помічаючи нічого і нікого навколо. Присутність Катерини знову почала її дратувати. Дівчинка це відчувала і намагалася не попадатися Клавдії на очі. Спочатку жінка хотіла віддати дівчинку в інтернат, але вчасно зрозуміла, що одна в пустому домі зійде з розуму, і передумала. Хоч якась жива, нехай і небажана, душа буде поруч. Так пройшло два місяці. Настала зима. Пролетіли новорічні свята, які Клавдія, здавалося, не помітила. Вона не стала ставити ялинку і купувати подарунки для Катерини. Не напекла пирогів, як зазвичай робила при Федорі. Навіть телевізор мовчав у новорічну ніч. Клавдія думала, що дівчинка щось попросить, але та мовчки лягла спати. На водохреще жінка вирішила піти до церкви, принести свяченої води. Надворі стояв такий мороз, що навіть у валянках замерзали ноги.
“І чого я пішла в таку холоднечу? – картала себе Клавдія. – Відправила б Катрусю! Вона ж молодша!” Задумавшись, жінка не помітила слизької стрічки на доріжці і, послизнувшись, з усієї сили гепнулась в замет. Приземлення виявилось м’яким, але холодним. Свячена вода зі зниклого з рук відра вся до краплі пролилась на Клавдію.
– Та що ж це за покарання таке? – в розпачі вигукнула жінка.
Зла і мокра вона прийшла додому. Накричавши на Катерину, пішла до своєї кімнати перевдягатись. Вночі у Клавдії піднялась температура, а до ранку відкрився такий кашель, що, здавалось, можна було задихнутися. Кутаючись в ковдри і задихаючись від кашлю, Клавдія спробувала покликати Катерину. Але не тут-то було. Горло видало лише хрипкі нерозбірливі звуки. Відчаєна, Клавдія відкинулась на подушки. Дівчинка не допоможе їй, пам’ятаючи про її неприязнь. Клавдія чула, як Катерина ходила по дому. Ось зачинились вхідні двері і все стихло.
“Побігла гуляти! – вирішила жінка. – Їй немає ніякого діла до мене. Як і мені до неї весь цей час не було!”
Вхідні двері знову зачинились. Незабаром жінка почула, як загуділа піч і засвистів чайник. Двері в її кімнату відчинились і ввійшла Катерина з чашкою в руках.
– Клавдіє Наумівно, я тут вам чаю зробила, з травами, попийте. А я поки що за фельдшером збігаю! – вона поставила на тумбочку димлячу чашку і, поправивши подушки, вийшла.
Клавдія зробила великий ковток. По тілу розлився тепло. Незабаром двері в кімнату знову відчинились, і в супроводі Катерини ввійшов сільський фельдшер.
– Що ж ти так необережно-то, Наумівно? – похитала фельдшер головою.
– Я тобі ліки от виписую. Катерина, сходи до аптеки. Гроші є?
Клавдія кивнула, вказуючи рукою на тумбочку. Наступні дні Клавдія пам’ятала з трудом. Час від часу перед нею виникало обличчя Катерини, яка поїла її чимось гірким, клала на лоб мокрий рушник, змінювала одяг. Час від часу їй ввижались сторонні голоси і холод металу на грудях.
Клавдія прокинулася від яскравого сонця. В тілі була така легкість, що хотілось підскочити і застрибати, як в дитинстві. Вдома стояла тиша, лише з печі доносився тріск деревини. Поруч, на тумбочці, стояла чашка з остиглим чаєм і мисочка з рушником. Відчувши тяжкість на ногах, Клавдія перевела погляд. Біля ліжка сиділа Катерина, поклавши голову їй на ноги, і, здається, спала. Обережно, щоб не розбудити дівчинку, Клавдія встала і пішла на кухню. Там вона швидко замісила тісто і почала пекти млинці.
– Клавдіє Наумівно! Ну навіщо ви встали? – в кухні стояла стривожена Катерина.
– Тому що я цілком одужала і хочу подякувати тобі за турботу!
– Але…
– Ніяких але! Давай сідай! Будемо чаювати! – весело перебила Клавдія, ставлячи на стіл тарілку з гіркою рум’яних млинців.
Катерина слухняно сіда. – Ти прости мене, Катруся! За все прости! Дурна я стара! Таке скарб поруч із собою не помічала!
– Ну що ви, Клавдіє Наумівно, – усміхнулася дівчинка.
– Якщо ще достойна, можеш називати мене бабусею, – Клавдія поклала свою руку на руку дівчинки, – ну, а якщо ні, то я не ображусь…
– Ну що ви! – Бабусю! Не стримуючи сліз, дівчинка і жінка обнялися.
__________________________________________________
– Бабусю! А давай посадимо ще баклажани! Я їх ніколи не їла! – Катерина вказала на пакетик із фіолетовими плодами.
– Звісно, моя господарочка! – усміхнулася Клавдія, обіймаючи дівчинку і звертаючись до продавчині. – Нам ще пакетик отих насінин!
– Яка у вас внучка господарська! – заусміхалась продавчиня. – От бабусі радість!
– І радість, і щастя! – відповіла Клавдія, забираючи покупку. – Ходімо, Катрусю! Нам ще обновки до весни купувати…