Віддала нареченого…власній сестрі,а передумала через десятки років

Аля їхала в поїзді. В її душі вирували емоції. Вона пила гарячий чай, майже окріп, і не відчувала фізичного болю. Бо дуже сильно боліла душа…

Ще вчора вона їхала додому і вимріювала, що зробить батькові сюрприз. Бо ж йому самому важко доводиться після смерті дружини. Мама була ще зовсім молода, ніхто не думав, що вона так скоро їх покине. Зранку, казав батько, сміялася, готувала сніданок, а після обіду їй раптово стало зле, «швидка» приїхала надто пізно. Алька ніяк не могла повірити, що їхній великий дім спорожнів. І що більше ніхто не дзвонитиме їй, не цікавитиметься, чи вона тепло вдягнулася. Оселя пахла мамою, усюди лежали її речі: щітка для волосся, книжка із закладкою, улюблений чайник, в якому ненька заварювала чай…

Після похорону Алька залишала батька з важким серцем, довше побути з ним не могла — робота. Зате дзвонила щодня, цікавилася його справами, самопочуттям. Батько докладно розповідав, як минув день, заспокоював її. А Альці, як на зло, ніяк не вдавалося викроїти трохи часу, аби навідатися до нього. Аж раптом неочікувано в насиченому графіку з’явилося три вільних дні. Одразу ж зібрала речі — і на потяг.

…Переступивши поріг, була вражена чистотою в помешканні. Здавалося, мама тут, поруч, зараз вибіжить її зустрічати. Але в будинку нікого не було. Раптом, роззирнувшись, Алька помітила на вішачку чуже пальто. Поруч стояло кілька пар жіночого взуття. Алька ахнула — невже у батька з’явилася жінка? Почала оглядати кімнати — і всюди в очі впадали сліди присутності нової мешканки. У ванній Альці перехопило подих — на поличці лежала дамська косметичка. Вона була оригінальна, ручної роботи і могла належати лише одній людині — її тітці Оксані. Світ закружляв у Альки перед очима? Що це? Якими словами це можна описати? Тітка приїхала з іншого кінця країни, де жила змолоду, й вирішила звабити її батька після смерті сестри?

Родичка застала Альку на кухні. Тітка зойкнула і випустила пакети з продуктами. Запала мовчанка. Через кілька секунд несміливо почала перепрошувати племінницю, мовляв, вибач, ми з батьком не встигли тебе попередити. «Ми з батьком»? Почувши це, в Альчиній душі щось обірвалося. З неї вихопилися слова — болючі, брудні, образливі, а тітка стояла жалюгідна й поникла, немов школярка-підліток, навіть не пробуючи оборонятись.

Коли слова вичерпалися, Альку почали душити сльози. Ще півроку тому її мати, весела і безтурботна, пекла на цій кухні пиріжки із ваніллю, а тепер рідна сестра витворила тут таке…

«Алю, не плач, — торкнулася її плеча тітка. — Маю тобі щось розповісти. Звісно, мені нема виправдання перед твоєю мамою, але…»

Майже тридцять років тому Оксана, красуня-студентка, поверталася з бібліотеки й потрапила під дощ. Промокла до нитки, а автобуса все не було. На зупинці до неї підійшов хлопець і запросив сховатися під його парасолею. Розговорилися. Він був доброзичливим, відкритим, комунікабельним, й Оксані, якій було напрочуд важко сходитися з новими людьми, здалося, що вона зустріла давнього друга. Дощова стіна потроху розсіювалася, дівчина з новим знайомим вирішили йти пішки. З Юрком їй було легко і затишно. Сміялася з його жартів.

А потім дощ уперіщив знову. Люди, машини, дерева вмить зникли за потоками небесної води. І тоді Юрко раптом поцілував Оксану. Цілувалися вони довго й шалено. Хлопець зізнався: тільки-но побачив її — одразу зрозумів, що то його доля. І відтепер, обіцяв, вони завжди будуть разом. Оксанине серце гучно стукотіло від щастя. Воно також було впевнене, що ось він, той єдиний. Дівчина хотіла і собі зізнатися в почуттях, як врапт остовпіла — Юрко згадав про якусь наречену. З’ясувалося, він зі своєю дівчиною зустрічалися разом півтора року, недавно почали планувати весілля.

«Як добре, кохана, що я встиг тебе зустріти, бо тепер знаю, що таке справжня любов, — шепотів на вухо Оксані. — Її не переплутати із захопленням. Завтра ж я порву зі своєю дівчиною і ми завжди будемо разом. Ти ж станеш моєю дружиною, Оксано, моя незнайомко без парасольки?»

Що ж їй чинити? Як бути? Зізнатися, що покохала лише зазирнувши в очі? А як переживе розлуку та, що вважає його своїм майбутнім чоловіком? Котра, може, уже вибирає весільну сукню. А може, вони, Оксана з Юрком, зовсім чужі, просто в усьому винна ця злива? І хіба можливо збудувати щастя на чужих сльозах?

— Іди геть. Готуйся до весілля, — кинула на хлопця холодний погляд. — Нам усе це примарилося. Ми зітремо цю дивну зустріч з пам’яті, і вже завтра буде буденне, звичне життя.

Юрко намагався щось заперечити, та Оксана його слів уже не чула.

Тільки згодом вона зрозуміла, що в той непогожий день зустріла і так легко відпустила людину, яку покохала всім серцем. І тепер не зможе забути цього хлопця ніколи. А ще їй усе життя снитимуться поцілунки зі смаком дощу. Та відшукати Юрка було важко — Оксана не запитала ні його прізвища, ні адреси. Тож треба було з усім змиритися.

Дівчина ледь отямилася від дощової днини, коли її старша сестра повідомила, що виходить заміж і хоче познайомити сім’ю зі своїм обранцем. До святкової вечері готувалися усі рідні. Врешті в квартирі пролунав дзвінок. Коли Оксана побачила в передпокої Юрка, її наче блискавка вразила. Погляд хлопця проштрикував Оксанину душу наскрізь, а дівчина лише ховала очі. Пізніше хлопець перестрів її на вулиці і сказав, що Оксана зламала життя і собі, і йому. Утім переконував, що ще не пізно усе виправити. Але дівчина не могла допустити такої трагедії в житті рідних. Вона змусила Юрка пообіцяти: як би не було важко, про їхню дощову зустріч не дізнається ніхто. Заради щастя Оксаниної сестри та батьків. Тому довгий час на родинних святкуваннях вони вдавали із себе ввічливих родичів, коли в обох у серцях таїлися палкі почуття.

Що трапилося далі, Алька знала й без розповіді тітки. Тільки-но закінчивши інститут, тітка Оксана подалася далеко від дому. Намагалася забутися, не ятрити собі рану і втекти. Пробувала влаштувати особисте життя, проте обидва шлюби виявилися невдалими. У рідне містечко вона приїжджала лише кілька разів на рік. Привозила племінниці іграшки й солодощі. І от… Сестри раптово не стало.

«Це сталося неочікувано, — у тітки дрібно тремтіли руки. — Ти ж пам’ятаєш, я не змогла приїхати пом’янути Галинку на сороковини. Прибула аж через два місяці. Думала, піду на могилу й помолюся за її світлу душу. У той день дощило, небо було аж чорним. Раптом на пероні побачила одиноку постать — твого батька із парасолею… Перед очима промайнули тридцять довгих років, моя безтурботна молодість… Алечко, розумію, як тобі важко. Але прости мене, якщо можеш».

Алька не мала сил слухати далі. Уявила собі матусине обличчя, а поруч — батька й тітку Оксану, які з усіх сил грають вселенську байдужість одне до одного. Чи здогадувалася ненька усі ці літа про їхнє кохання і тягучу брехню? Чи вибачила їм ту таємницю у засвітах? Алька ж упевнена, що пробачити їх не зможе.

Ілона АНДРОЩУК.