Зустріла на вокзалі колишнього чоловіка, й очам своїм не повірила

Оксана поверталася додому з роботи. Якийсь незайомий чоловік її покликав. Жінка довго вдивлялася в обличчя перехожого, поки не впізнала в ньому свого колишнього чоловіка…Як вона його колись кохала…

Вона, як завжди, поверталася з роботи додому, коли її окликнув незнайомий чоловік. Кілька секунд Оксана вдивлялася в уже немолоде обличчя перехожого, перш ніж вловила у ньому знайомі, колись такі рідні риси колишнього чоловіка.

— Ти, Петре? — перепитала здивовано.

— Впізнала, — полегшено зітхнув той. — Пробач мені, Оксанко, за все.

Разом із Петром вони прожили десять років — мирно, спокійно, без сварок і конфліктів. Тішилися сином Славком. Єдине, що допікало сім’ї — бідність. Працювали за мізерні зарплати. Петро трудився електриком, Оксана — продавчинею. Тож коли Петрові запропонували на місяць поїхати на роботу на схід країни, лише зраділи. Копійка в хаті зайвою не буде. Не довго думаючи, чоловік подався на Луганщину.

Відрядження збігло швидко. Ось тільки додому Петро повернувся хоч із солідною сумою грошей, але сам не свій: замислений, мовчазний. А ввечері на кухні раптом заявив дружині: подає на розлучення, бо зійшовся на Луганщині з іншою жінкою. Оксана почутому не йняла віри. Випитувала у Петра, чим причарувала його розлучниця, на кого покидає її зі Славком, плакала, прохаючи добре подумати, але марно. Чоловік зібрав валізи й подався до тієї незнайомої луганчанки.

Відтоді від нього не було ні листа, ні дзвінка. Навіть вітальної листівки до дня народження синові ніколи не надіслав. І ось — їхня перша за двадцять років зустріч. Знову й знову Оксана дивилася на Петра й не впізнавала. Запам’ятала його міцним, енергійним, сильним, а тепер перед нею стояв справжній дідусь: посивілий, з паличкою в руці.

— Прости мені, Оксано, — ще раз обізвався Петро. — Я перед вами дуже завинив. Перед тобою і сином. Картаю себе багато років.

Розповідь колишнього чоловіка була безрадісною. У перший же тиждень свого підробітку на Луганщині відчув, що небайдужий Раїсі, яка працювала в місцевій їдальні. Досі не знає, що на нього найшло, мовби справді причарувала. І коли жінка запросила його в гості — не відмовився. Так і зостався у Раїси, аж до кінця відрядження. А та щодня просила його залишитися на Луганщині, казала, що домовиться із знайомими, аби підшукали Петрові роботу на заводі. Тепер він уже й не пригадає, коли піддався на вмовляння Раїси. Вирішив, що життя із сім’єю після зради все одно не буде таким, як до того. У глибині душі Петро знав, що любить Оксану й сина, але поруч була Рая, яка в усьому догоджала й обіцяла хороше, сите життя. Почуття до цієї жінки затьмарили йому розум.

Одразу після розлучення Раїса заборонила Петрові спілкуватися зі Славком, хоча той мав намір допомагати синові. Перечити жінці так і не наважився, хоч і годував двох її дітей від попередніх шлюбів. Раїса вперто пояснювала: хоч у Петра і солідна зарплата, проте їхній сім’ї цих грошей ледве вистачає, аби не бідувати.

Жили вони непогано аж до того чорного дня, коли Петро на роботі отримав травму. Лікарі ледве врятували йому ногу, і після цього працювати на заводі він уже не зміг. Брався за якісь підробітки, та достаток у сім’ї був уже не той. Раїса почала дорікати йому, звинувачувала Петра в тому, що той сидить на її шиї. Чоловік мовчав, бо й справді, хіба легко хворій людині знайти добру роботу? Невдовзі у доросле життя випурхнули й Раїсині діти. А Петро із жінкою стали зовсім чужими одне одному.

— Зрештою Раїса вигнала мене з дому, сказала, що не буде утримувати каліку. Згодом, переповідали сусіди, знайшла собі іншого. А я так і залишився ні з чим. Добре, що поталанило влаштуватися сторожем у дачному кооперативі й мені дозволили поселитися у покинутій хатині, — розповідав Петро. — Останні роки я багато думав над своїм життям, розкаювався за вчинене. Ох, і дурнем я був! Сам зрікся власного щастя.

А не так давно здоров’я у Петра почало стрімко погіршуватися. Лікарі винесли невтішний вердикт: рак. Лікуватися не було за що. Дізнавшись, що йому залишилося усього кілька місяців, чоловік вирішив повернутися на малу батьківщину.

— Кому я там потрібен? У Раїси — своє життя, для її дітей я ніхто. Не хочу, щоб моя могила заростала бур’янами серед чужих людей. Тому й вирішив, що доживатиму віку в рідному селі. Може, брат дозволить мені померти в рідній батьківській хаті, — з гіркотою промовив чоловік. — А тебе, Оксано, розшукував із єдиним проханням: прости мені мою зраду. Пробач, що бідувала й терпіла через мою глупоту. І Славко хай на мене не тримає зла. Бо життя за мою помилку вже відплатило мені сповна…

Їхня перша розмова за останніх двадцять років була важкою та довгою. Але в автобус, що мав відвезти його до села, Петро сідав із легким серцем. А Оксана, спостерігаючи за немічним чоловіком, була певна: ця зустріч не буде останньою. Адже Славко після стількох літ мусить побачити свого рідного батька, його донечка — діда. Бо як би не склалася доля, вони все ж таки рідні люди…

Джерело