Людина, яка не злякалася

Львів, площа Ринок. З кам’яниці під номером чотири вийшла чергова няня. Вісімнадцята за пів року. Жінка трималася за щоку — там уже набрякав синець — і плакала, не ховаючись. Їй було сорок п’ять, за плечима двадцять років стажу в найкращих родинах міста, ідеальні рекомендації та вміння порозумітися з найважчими дітьми.

Марко Лагода зламав і її.

Йому було три з половиною. Біляве волосся — як у янголятка з фресок церкви святого Юра. Очі сірі, прозорі, майже дорослі. Коли він дивився на людину, здавалося, що дитина бачить щось усередині — і їй це не подобається.

Батько Марка, Орест Лагода, володів половиною транспортних перевезень на західному кордоні. Він не просто «мав вплив» — він був тим, до кого йшли вирішувати питання, які не вирішувалися через офіційні канали. У його кабінеті на другому поверсі кам’яниці дерев’яні панелі пам’ятали такі розмови, від яких у звичайної людини посивіло б волосся.

Але власний син не підкорявся йому.

Христина прийшла в цей дім у вівторок. Їй було двадцять чотири. Вона не була ні педагогом, ні вихователькою, ні навіть нянею з досвідом. Вона мила підлоги. Витягувала пил з-під мармурових камінних полиць. Витирала дзеркала в позолочених рамах. Її матері потрібна була операція, і кожна гривня йшла на рахунок лікарні «Феофанія» в Києві, куди їх направили з районної лікарні в Стрию, з вулиці Січових Стрільців.

Коли Христина зайшла до дитячої кімнати з відром і ганчіркою, Марко саме сидів на підлозі, оточений розкиданими іграшками. Він підвів голову. Подивився на неї — довго, пильно, не по-дитячому. Потім схопив важку мармурову скриньку для прикрас, що стояла на комоді, і з усієї сили жбурнув у неї.

Скринька влучила в плече. Христина похитнулася, вхопилася за одвірок — пальці ковзнули по холодному дереву, нігті залишили білі смуги.

Вона не закричала.

Марко чекав. Він уже знав цей сценарій: зараз жінка заплаче, вибіжить, поскаржиться батькові, і наступного дня привезуть іншу. Усі вони були однакові.

Але Христина опустилася навпочіпки. Прямо там, у дверях, з мокрою плямою на плечі від брудної води з відра.

— Ти дуже злий зараз, — сказала вона тихо. — Це нормально.

Марко завмер. Його кулачок, уже занесений для наступного удару, завис у повітрі.

— Я не піду, — додала Христина.

Вона дивилася йому прямо в очі. Не як на монстра чи некеровану стихію. Як на людину. Маленьку, налякану людину, яка за три з половиною роки так і не навчилася говорити про те, що їй боляче.

Марко опустив руку. Його губа затремтіла. Він зробив крок уперед — один, потім другий — і раптом притулився до неї. Не вдарив. Не вкусив. Просто впав обличчям їй у груди, обхопив ручками за шию і заплакав.

Тихо. Гірко. Як плачуть діти, які втомилися бути сильними.

Христина обійняла його. Вона не знала, скільки вони так просиділи на підлозі — п’ять хвилин, десять, пів години. Марко плакав, здригаючись усім тілом, а вона просто тримала його, гладила по спині, відчуваючи під долонею дрібне тремтіння лопаток.

У дверях стояв Орест Лагода.

Він чув звук падіння скриньки, прийшов подивитися, що цього разу — і застиг. У його руці була склянка з коньяком. Коли він побачив, як його син, який не дозволяв торкатися до себе навіть рідному батькові, обіймає чужу прибиральницю, склянка вислизнула з пальців і розбилася об мармурову підлогу. Уламки розлетілися по плитці, коньяк розлився темною калюжею з різким запахом.

Ніхто не озирнувся.

Через пів години Христину покликали до кабінету.

Вона ніколи не була в таких приміщеннях. Високі стелі, книжкові шафи до самої стелі, важкі портьєри на вікнах, що виходили на площу Ринок. Орест сидів за столом — широкоплечий чоловік років п’ятдесяти, з сивиною на скронях і поглядом, від якого дорослі чоловіки опускали очі.

— Сідай, — сказав він.

Христина сіла на край шкіряного крісла. Плече досі нило.

— Ти не вихователька, — вів далі Орест. Він тримав у руках її анкету — сторінку, де було написано «прибиральниця, без досвіду роботи з дітьми». — У тебе немає освіти. Немає рекомендацій. Ти прийшла мити підлогу.

— Я знаю, — відповіла Христина.

— Ти залишишся, — сказав він. — Не як прибиральниця. Будеш доглядати за Марком.

Вона відкрила рот, щоб заперечити, але Орест підняв руку.

— Твоя мати в Києві. Онкоцентр. Я знаю, які там рахунки. Від сьогодні це не твоя проблема.

Він назвав суму — шістсот сорок дві тисячі гривень за повний курс, включаючи хімієтерапію та реабілітацію. Христина вхопилася за бильце крісла, кісточки пальців побіліли. Це було більше, ніж вона могла заробити за три роки.

— Але є одна умова, — додав Орест.

Він підсунув до неї через стіл аркуш паперу. Христина пробігла його очима — і затримала подих.

Це був договір. Не про роботу. Про мовчання.

У документі значилося, що вона не має права обговорювати нічого, що побачить або почує в цьому домі. Ні з ким. Ніколи. У разі порушення — штраф у розмірі трьох мільйонів гривень, які їй не виплатити до кінця життя.

І головне: вона не має права покинути будинок без дозволу.

— Це навіщо? — спитала вона, тримаючи аркуш двома пальцями, наче він міг обпекти.

— Безпека, — відповів Орест. — Моя і твоя. Ти не виходиш за межі кам’яниці сама. Не телефонуєш нікому, крім матері. Не розповідаєш, де ти і чим займаєшся. Якщо тебе це не влаштовує — двері там.

Вона дивилася на нього — і розуміла, що в цьому кабінеті не питають дозволу. Тут ставлять перед фактом.

Думки билися в голові: мама, рахунки за хімієтерапію, ліки «Герцептин» по тридцять вісім тисяч за флакон, оренда квартири в Стрию, яку скоро нічим буде платити. І Марко — маленький хлопчик із сірими очима, який плакав у неї на плечі так, ніби його ніхто ніколи не обіймав.

— Я залишуся, — сказала вона.

І підписала — ручка дряпнула папір, залишивши нерівний розчерк.

Перші дні були тихими. Марко звикав до неї обережно, як звірятко, що довго жило в пастці. Він більше не бився — але й не говорив. Просто ходив за нею хвостиком, дивився, чекав.

На четвертий день він узяв її за руку. На п’ятий — показав їй свою схованку під сходами, де зберігав малюнки: вона виявилася невеликою нішею за старою шафою, куди дитина залазила, скручуючись калачиком. На шостий — уперше назвав її на ім’я: не «тьотя», а «Хистина», ковтаючи «р».

А на сьомий день сталася розмова, яка все змінила.

Христина зайшла до кабінету Ореста, щоб узяти книжку для Марка — хлопчик просив казки з малюнками, — і побачила незамкнений верхній ящик столу. Вона не збиралася туди зазирати. Але з ящика стирчав край фотографії, і вона машинально глянула.

На фото була жінка. Молода, дуже гарна — темне волосся, світлі очі. Із маленьким хлопчиком на руках. Марком.

— Це його мати.

Христина здригнулася. Орест стояв у дверях.

— Її звати Анна. Вона зникла рік тому.

Христина поклала фото на стіл. Орест підійшов, узяв його — і на мить його обличчя втратило ту кам’яну незворушність, яку носило завжди. Пальці стиснули картон так, що той прогнувся.

— Ти хочеш знати, чому мій син такий? — спитав він. — Тому що він бачив, як його матір виводять із цього дому двоє людей у формі. І ніхто не пояснив йому чому.

— Де вона зараз? — тихо спитала Христина.

— Це складне питання, — відповів Орест.

У цей момент у коридорі почулися кроки. Важкі, чоловічі. Не такі, як у прислуги.

Христина обернулася.

До кабінету зайшло двоє. Один — кремезний, лисий, у шкіряній куртці. Другий — вищий, старший, із золотим перснем на мізинці. Христина впізнала його. Валерій Бойчук, компаньйон Ореста. Вона чула це ім’я від водіїв — Степана на чорному «Мерседесі S-класу» і Романа на сірому «Фольксвагені», які возили її до Києва.

— О, у тебе гості, — сказав Бойчук, розглядаючи Христину. — Це та сама дівчина, про яку всі говорять? Нова няня?

— Вийди, — сказав Орест Христині, не підвищуючи голосу. — Зачини двері.

Вона вийшла. Але в коридорі зупинилася. Серце калатало десь у горлі.

Бойчук їй не сподобався. Справа була не лише в погляді, яким він її обвів. Справа була в тому, як Орест напружився, коли його побачив — ледь помітно, але вона встигла помітити, як побіліли його кісточки на бильці крісла. І в тому, що двері кабінету він зачинив щільніше, ніж зазвичай, — клацання замка прозвучало голосніше, ніж мало б.

Вона притиснулася спиною до стіни і завмерла. Панелі були холодними, наче лід.

— …не розумію, чому ти тягнеш, — долинув голос Бойчука. — Вантаж на кордоні третій день. Мої люди нервують.

— Твої люди нервують, бо ти їм платиш за нервовість, — відповів Орест. — Вантаж піде завтра. Є нюанси.

— Нюанси? — Бойчук засміявся. — Нюанс — це коли в тебе вдома з’являється дівка з вулиці, яка крутиться біля твого сина. Ти впевнений, що її не підіслали?

— Я все перевірив.

— Ти перевірив? — Бойчук підвищив голос. — А те, що вона зі Стрия, ти теж перевірив? А те, що її мати лежить у тій самій лікарні, де працює слідчий, який копає під нашу фірму? Це збіг?

Тиша.

— Про що ти? — спитав Орест глухо.

— Про те, що твоя нянечка — дочка людини, яка колись свідчила проти Краснова. Ти не знав? Її мати проходила свідком у справі про контрабанду п’ятнадцять років тому. І тепер ця дівчина опиняється у твоєму домі, доглядає твого сина, спить через стінку від твого кабінету…

Христина затиснула рот долонею. Долоня була волога, солона на смак.

Вона ніколи не чула прізвища Краснов. Мати ніколи не розповідала про жодні свідчення. Але вона пам’ятала, що п’ятнадцять років тому вони раптово переїхали з Києва до Стрия. Без пояснень. Без попередження. Просто зібрали речі за одну ніч — тоді ще в дві старі валізи й один поліетиленовий пакет.

— Я розберуся, — сказав Орест.

— Розберися, — відрізав Бойчук. — Бо якщо вона з тих, хто нас здасть, — я розберуся сам.

Двері різко відчинилися.

Христина не встигла відійти. Бойчук вийшов і побачив її. Його очі звузилися. Він нічого не сказав — лише повільно, підкреслено повільно провів пальцем по горлу, прицмокнув язиком, наче пробував щось на смак, і пішов геть коридором. Його кроки відлунювали по мармуровій підлозі.

Увечері того ж дня Орест покликав її до кабінету знову.

Він сидів у тому ж кріслі, але тепер перед ним на столі лежала відкрита тека. Христина побачила старі фотографії, якісь протоколи з гербовими печатками.

— Це правда, — сказала вона, перш ніж він устиг спитати. Слова вилітали швидко, ніяково. — Але я не знала. Мені було дев’ять років, коли ми переїхали. Мама нічого не розповідала. Я присягаюся.

Орест дивився на неї довго. Дуже довго. Христина відчула, як спина вкривається потом під бавовняною кофтою.

— Я знаю, — нарешті сказав він. — Я перевірив усе ще до твого приходу. Я знаю, хто твоя мати. Я знаю, чому ви переїхали. Я знаю, що ти не маєш до цього жодного стосунку.

— Тоді чому…

— Тому що Бойчук не повірить, — перебив її Орест. — Він шукає привід. Будь-який привід, щоб послабити мене. Ти стала цим приводом.

Він відкинувся в кріслі, і вперше за весь час Христина побачила, як він тре перенісся — сильно, до почервоніння.

— Я можу відправити тебе назад, — сказав він. — Додому, до матері. Операцію оплачу. Ти будеш у безпеці.

— А Марко?

Орест опустив очі.

— А Марко залишиться тут, — сказав він. — Сам. Як завжди.

Христина подивилася на нього. Потім на фото Анни, що досі лежало на столі. Потім на свої руки — усе ще трохи червоні від миючих засобів, з облізлим лаком на нігтях.

— Я залишуся, — сказала вона.

— Ти не розумієш, — Орест похитав головою. — Бойчук не жартує. Якщо він вирішить, що ти становить загрозу, я не зможу захистити тебе цілодобово.

Христина підвелася. Підійшла до вікна, подивилася на площу Ринок, де вже засвітилися ліхтарі.

— Я залишуся, — повторила вона. — Навіть не через гроші. Просто… Марко не винен. Ні в чому. І якщо я піду зараз, він більше нікому не повірить. Ніколи.

Орест дивився на неї мовчки. Потім кивнув — один короткий, різкий рух головою.

Минуло три дні.

Вони виявилися найспокійнішими за весь час перебування Христини в цьому домі. Марко почав говорити. Спершу — окремі слова. Потім — короткі речення. Він показав їй свої малюнки і розповів, що на них намальовано.

— Це мама, — сказав він, тикаючи пальцем у жіночу фігуру. — Вона поїхала.

— Ти сумуєш? — спитала Христина.

— Так, — кивнув Марко. — Але тепер ти тут.

Бойчук з’явився на четвертий день. Пізно ввечері, коли Христина вкладала Марка спати. Хлопчик уже задрімав, притискаючи до себе плюшевого ведмедя з обгризеним вухом.

Він зайшов без стуку. Просто штовхнув двері дитячої, і вони вдарилися об стіну. За його плечима Христина побачила двох — водія Степана і лисого кремезного хлопця, якого вона вже бачила в кабінеті.

— Вийди, — сказав Бойчук.

Христина подивилася на Марка, потім на Бойчука. Слинна ковтнула в горло — сухо, ніби пісок.

— Я не залишу його самого, — відповіла вона.

— Ти або вийдеш сама, або тебе виведуть, — сказав Бойчук. — Орест поїхав до Києва. Повернеться завтра. А в мене є до тебе розмова.

Христина встала. Затулила собою ліжко. Одна рука сковзнула в кишеню, де лежав телефон. Екран світився — три відсотки зарядки, мережі немає. Вона непомітно натиснула кнопку виклику — останній номер Ореста, але телефон лише пискнув і згас.

— Що вам потрібно? — спитала вона, тримаючи в руці мертвий мобільний.

Бойчук стояв надто близько. Від нього пахло одеколоном «Армані» і чимось металевим, схожим на запах нагрітої зброї.

— Мені потрібно, щоб ти зникла, — сказав він. — Сьогодні. Зараз. Збираєш речі і йдеш. Додому, до матусі, куди завгодно. Орест про тебе забуде, я про тебе забуду, усі будуть щасливі.

— А якщо ні?

Бойчук посміхнувся. Від цієї посмішки Христина мимоволі обхопила себе за лікті — пальці відчули тканину светра, грубу і теплу.

— Якщо ні — завтра вранці тут будуть люди з прокуратури. Вони знайдуть у твоїй кімнаті документи, яких там ніколи не було. Ти станеш не просто нянею-свідком — ти станеш зрадницею, яка зливала інформацію конкурентам. Оресту доведеться обирати між тобою і справою. І він обере справу. Завжди обирав.

Христина дивилася на нього і раптом зрозуміла: Бойчук не блефував. Він справді підкине документи. І Орест справді не зможе її захистити — бо в його світі зрада карається завжди, незалежно від того, чи була вона насправді.

— У вас є одна ніч, — сказав Бойчук і пішов, грюкнувши дверима так, що Марко здригнувся уві сні.

Христина стояла в коридорі сама. Годинник на першому поверсі пробив десяту. Вона чула, як унизу перемовляються люди Бойчука, як стукають вхідні двері, відрізаючи шлях до чорного ходу.

Вона могла втекти. Вікно в дитячій виходило на внутрішній дворик — не надто високо, можна стрибнути на дах прибудови. Але спершу — Марко. Вона не могла взяти його з собою: він занадто малий, щоб стрибати, і занадто голосний, коли прокидається.

Вона повернулася до дитячої, замкнула двері на засувку, хоча знала — він слабкий, його можна вибити одним плечем. Присунула до них важке крісло. Потім зняла з полиці важку мармурову скриньку — ту саму, якою Марко колись жбурнув у неї, — і поставила біля ліжка, наче зброю.

Потім вона зробила те, чого не мала робити. Помилку, яка мало не коштувала їй життя.

Вона вирішила, що зможе домовитися.

Вийшла в коридор, залишивши Марка за барикадою, і спустилася на перший поверх. Бойчук стояв біля сходів, заклавши руки за спину, чекав.

— Я вийду, — сказала Христина. Голос тремтів, але вона змусила себе дивитися йому в очі. — Але дайте мені слово, що ви не зачепите Марка. Він просто дитина. Він нічого не знає.

Бойчук глянув на неї з цікавістю, наче на комаху.

— Слово? — перепитав він. — Звісно, дам. Іди збирай речі.

Він не дав слова. Він просто збрехав — і Христина зрозуміла це, щойно побачила, як його люди рушили сходами вгору, до дитячої, коли вона пішла до своєї кімнати.

Вона кинулася назад, але Степан перехопив її.

— Пустіть! — закричала вона, вириваючись. Її штовхнули до стіни. Потилиця вдарилась об панель, в очах спалахнули іскри.

— Ти сама винна, — почула вона голос Бойчука. — Треба було тікати, поки пропонували.

Нагорі загупало — це вибивали двері дитячої.

І тоді Христина зробила те, чого не очікував ніхто. Вона перестала вириватися і засміялася. Сміх був істеричний, зривчастий, з присвистом.

— Ви що, думаєте, Орест не знає? — сказала вона, переводячи подих. — Він усе знав. І він чекає на вас. Він уже їде сюди. З поліцією.

Це теж була брехня. Вона не знала, де Орест і чи встигне він. Але вона тягнула час — кожну секунду.

Бойчук зупинився. На мить у його очах промайнуло щось схоже на сумнів.

— Брешеш, — сказав він.

— Зателефонуйте йому, — випалила Христина, гарячково вигадуючи на ходу. — Запитайте, чому він поїхав саме сьогодні. Запитайте, чому він забрав із собою теку з вашими документами — тими, що ви збиралися мені підкинути. Він їх знайшов. Вони вже в прокуратурі.

Вона не знала, чи це правда. Вона просто складала слова докупи, як могла, поки серце калатало в скронях, а руки трусилися так, що довелося сховати їх за спину.

Бойчук вилаявся — брудно, крізь зуби. Кивнув Степанові:

— Заткни її.

Але Степан не встиг. У цей момент знадвору почувся звук двигуна — низький, потужний рев, який буває тільки в дорогих авто. Потім — гальма, різкий скрип шин об бруківку.

Бойчук обернувся до вікна. І саме тоді вхідні двері відчинилися.

Орест зайшов не один. За ним ішли троє в цивільному, але зі зброєю — короткі автомати, притиснуті до стегна, рухи чіткі, вишколені. Це не були просто «люди Ореста». Це були співробітники служби безпеки, яким він зателефонував ще з траси, поки мчав зі швидкістю сто шістдесят кілометрів на годину, ризикуючи вилетіти на зустрічну смугу.

— Бойчук, — сказав Орест. Голос був рівний, але в ньому дзвеніла така сталь, яку Христина чула лише раз, коли він говорив про Анну. — Відійди від неї.

Бойчук різко розвернувся.

— Ти що собі дозволяєш? — виплюнув він.

— Я зателефонував Краснову, — сказав Орест. — І знаєш що? Він дуже зацікавився твоєю пропозицією мене «послабити». Особливо тією частиною, де ти збирався здати наш спільний вантаж, щоб підставити мене.

— Ти блефуєш, — просичав Бойчук, але його рука потягнулася до внутрішньої кишені.

— Я ніколи не блефую, — відповів Орест. — Ти забув, з ким маєш справу.

Двоє людей Бойчука, що були нагорі, почали спускатися. Степан відпустив Христину і позадкував. Орест кивнув своїм — і за мить почалася коротка, жорстока сутичка.

Христина бачила її на власні очі. Орест першим ступив уперед і вдарив Бойчука — не чекаючи, поки той дістане зброю. Удар прийшовся в щелепу, хруст пролунав глухо, аж до кісток. Бойчук похитнувся, але втримався і вихопив пістолет. Орест перехопив його руку, вивернув — постріл пролунав у стелю, посипалася штукатурка. Вони впали на підлогу, покотилися, перекинувши столик у коридорі. Христина кинулася до сходів, щоб затулити собою двері дитячої, але побачила, що один із людей Бойчука вже стоїть там, важко дихаючи. Вона схопила з підлоги перше, що трапилося під руку — важку мармурову попільничку, — і жбурнула йому в спину. Він оступився, вилаявся, але в цей момент на нього навалилися люди Ореста.

За три хвилини все скінчилося. Бойчук лежав на підлозі, притиснутий коліном Ореста до мармуру, з розбитою губою і скривленим від болю обличчям. Його люди стояли біля стіни з піднятими руками. Орест підвівся — на його сорочці розпливлася темна пляма, над лівою бровою сочилася кров. Він важко дихав, але тримався на ногах.

— Викликайте слідчу групу, — сказав він одному зі своїх. — І швидку. Тут є поранені.

Христина стояла біля сходів, не в змозі поворухнутися. Її трусило — вперше за весь час у цьому домі по-справжньому, до зубного стукоту.

Орест підійшов до неї. Простягнув руку — допоміг піднятися з підлоги, на яку вона, виявляється, сповзла.

— Де Марко? — спитав він.

— У схованці, — прошепотіла вона. — В дитячій. Я його сховала, коли вони почали… — Вона не договорила.

Вони піднялися разом. Двері дитячої були вибиті, крісло перекинуте, але сама схованка — ніша за шафою — виявилася незайманою. Марко сидів там, скрутившись калачиком, і міцно спав, притискаючи до грудей свого ведмедя. Він навіть не прокинувся від шуму.

Орест дивився на нього довго. Потім обернувся до Христини.

— Я заборгував тобі життя, — сказав він тихо. — Його життя.

Вона похитала головою. Слова не виходили.

Пізніше, коли поліція вивела Бойчука в наручниках, а медики оглянули Ореста — подряпини, забій ребра, нічого серйозного, — вони сиділи на кухні. Надворі вже сіріло. Орест налив собі коньяку, запропонував їй — вона відмовилася. Узяла чашку з міцним чаєм, обхопила її обома долонями, щоб хоч якось угамувати тремтіння пальців.

— Ви сказали, що зателефонували Краснову, — нарешті спитала вона. — Це правда?

— Так, — кивнув Орест. — Я знав, що Бойчук планує здати мене, вже два тижні. Мої люди перехопили його листування. Сьогодні я мав зустрітися з Красновим у Києві, щоб усе йому показати. Це був ризик — Краснов міг не повірити, міг вирішити, що я сам веду гру, — але він повірив. Бойчук переграв. Він завжди був занадто жадібним.

— А документи, які він хотів мені підкинути?

— Вони в тебе в кімнаті не з’явилися, — сказав Орест. — Я попередив охорону ще вчора. Вони обшукали будинок і знайшли схованку, яку Бойчук підготував. Там були не лише підроблені звіти про «зраду», а й докази його власних махінацій. Їх уже передали слідству.

Христина довго мовчала. Потім подивилася на нього.

— Ви розповідали, що його мати зникла, — сказала вона. — Анна. Тоді, в кабінеті, ви не договорили.

Орест відставив склянку. Дивився на свої руки, складені на столі.

— Анна жива, — сказав він глухо. — Вона в Італії, під програмою захисту свідків. Вона дала свідчення проти Краснова і Бойчука п’ятнадцять років тому — тоді, коли мати твоєї матері теж проходила свідком. Саме через це її «вивели» звідси. Марко думає, що вона поїхала, бо так йому було легше пояснити. Вона не може повернутися, доки триває слідство. І не може телефонувати. Її обличчя стерли звідусіль.

Христина поставила чашку на стіл. Руки перестали тремтіти.

— Чому ви мені не сказали раніше?

— Бо це небезпечно, — відповів Орест. — Будь-яка інформація про неї — це ризик. Я мовчав, щоб захистити її. І Марка. І тебе.

Христина підвелася. Підійшла до вікна — на площі Ринок починався ранок, перші промені сонця падали на бруківку.

— Я залишуся, — сказала вона, не обертаючись.

Орест не відповів. Вона почула, як він піднявся з-за столу, підійшов до дверей.

— Я знаю, — сказав він. — Але тепер це твоє рішення. Не моє.

Коли він вийшов, Христина ще довго стояла біля вікна. Потім піднялася до дитячої. Марко спав, розкидавшись у ліжку, ведмідь упав на підлогу. Вона підняла його, поклала поруч із хлопчиком. Поправила ковдру.

Марко привідкрив очі — сірі, прозорі.

— Ти не пішла, — прошепотів він.

— Ні, — сказала Христина. — Я тут.

І вперше за довгий час вона не боялася.