Паркінг на вулиці Стрілецькій, дванадцять років потому

Мені сорок один, і я хочу розповісти про чоловіка, з яким могла б зустрітися ще у дві тисячі дванадцятому — якби тоді не залишилися одне одному винні.

Ми з Тарасом працювали в сусідніх офісах на Стрілецькій, у Чернівцях: я — у страховій компанії, він — торговим представником у фірмі, що постачала будматеріали. Спільні знайомі, спільні обіди в кафе на розі, де подавали найгіршу в місті каву за дванадцять гривень. Мені було двадцять шість, йому — двадцять вісім. Я зустрічалася з Русланом три роки, він жив з дівчиною Оксаною вже п'ять.

Ми ніколи не цілувалися. Ніколи не торкалися одне одного, крім випадкового "перепрошую" в дверях. Але брехнею було б сказати, що між нами нічого не відбувалося. Були погляди, які тривали на секунду довше, ніж треба. Розмови, яких обидва чекали цілий день. І те дивне тремтіння в грудях, коли знаєш, що зараз у двері зайде людина, на яку чекати не мала б права.

Одного вечора, після дня народження спільного знайомого в кафе на Кобилянській, ми лишилися вдвох на стоянці біля супермаркету. Пахло дощем і смаженими каштанами з візка навпроти. Тарас спитав прямо: "Ти теж це відчуваєш?" Я сказала: "Так." Це був єдиний раз, коли ми говорили про це вголос.

Ми обоє вирішили, що це, мабуть, просто потяг. Щось нове, що здається великим лише тому, що заборонене. І що було б безглуздо ламати два стабільних стосунки заради того, чому навіть назви не знаєш. Пам'ятаю, як він сказав: "Можемо поцілуватися один раз — і зрозуміти, що воно того не варте." Ми засміялися. Попрощалися. Не поцілувалися.

За два тижні Тарас сказав мені, що йде на іншу роботу — кудись у Львів. Ми випили по чаю на тій самій розі, і він простягнув мені візитку з новим номером. "Про всяк випадок", — сказав. Я поклала її в гаманець і носила там ще років зо два, поки гаманець не загубився в маршрутці. Номер із пам'яті теж якось стерся сам собою.

Я вийшла заміж за Руслана наступного літа. Весілля робили скромне, у ресторані на Головній, чоловік тридцять гостей. Тарас на весілля не приходив — ми на той момент вже майже не спілкувалися, тільки лайкали одне одному фотографії раз на кілька місяців. Народилася донька, Соломійка. Тарас теж одружився з Оксаною — дізналася про це від спільної знайомої, яка показала мені фото з їхнього вінчання у телефоні, тримаючи його на витягнутій руці, наче хвалилася чимось своїм.

Одного разу, років через шість, я побачила його фото в соцмережах — з дружиною, двома синами на морі, десь у Затоці. Довго розглядала те фото, збільшувала пальцями обличчя, намагаючись зрозуміти, чи щасливий він. Потім закрила додаток і пішла готувати вечерю для Соломійки, якій тоді було чотири.

Мій шлюб розпався тихо. Без зради, без криків — просто одного вечора Руслан сказав, що йому здається, ми вже давно не пара, а сусіди по квартирі, які разом виховують дитину. Я не сперечалася, бо сама думала про це вже рік. Розлучення оформили за три місяці.

Про розлучення Тараса дізналася випадково — та сама спільна знайома написала мені в дві години ночі, коли не могла заснути: "Чуєш, а Тарас теж розійшовся". Я прочитала повідомлення, полежала в темряві хвилин двадцять і нічого не відповіла.

Минуло майже два роки після мого розлучення, коли ми знову зустрілися — на п'ятдесятиріччя того самого спільного знайомого, тепер уже в ресторані на Проспекті Незалежності.

Я стояла біля вікна з келихом просекко, коли двері зали відчинилися і зайшов Тарас — у темно-синьому светрі, з пальтом на руці, бо гардеробниця кудись відлучилася. Він озирнувся, шукаючи знайомі обличчя, і на секунду завмер, побачивши мене. Потім усміхнувся так, наче ми розлучилися тиждень тому, а не бачилися останній раз років дванадцять.

Він підійшов, так і не віддавши пальто в гардероб, кинув його на спинку найближчого стільця.

— Ти не змінилася, — сказав він, хоча це, звісно, була неправда, і ми обоє це знали.

— А ти посивів, — відповіла я.

— Чесно заробив кожен волосок.

Ми проговорили хвилин двадцять біля вікна, поки офіціантка двічі проходила повз із тацею закусок, не наважуючись перервати. Він розповідав про синів, я — про Соломійку, яка вже вибирала університет. Потім він раптом замовк на середині фрази, подивився на мене довше, ніж це було потрібно для розмови про вступні іспити, і спитав:

— Пам'ятаєш стоянку біля супермаркету?

— Ту, де пахло каштанами?

— Саме ту.

Я засміялася так голосно, що на нас озирнулися за сусіднім столиком. І одразу зрозуміла: він теж нічого не забув — ні той вечір, ні той дощ, ні ту фразу про поцілунок, який не вартий того, щоб щось руйнувати.

Цього разу ми обоє були вільні. Але не кинулися одне до одного так, ніби чекали п'ятнадцять років. Нам було вже не по двадцять шість. Двоє розлучених дорослих людей з дітьми, роботою, обов'язками й цілим прожитим життям за спиною.

Почалося з кави в тій самій кав'ярні на Кобилянській, де тепер продавали капучино вже по шістдесят п'ять гривень. Ми сиділи за столиком біля вікна, і Тарас показував мені фотографії синів у телефоні, гортаючи так повільно, наче хотів розповісти про кожного з них усе за одну зустріч. Потім була вечеря в грузинському ресторані, де він переплутав хачапурі з хінкалі і страшенно з цього приводу засоромився. Потім — повідомлення "доброго ранку". Телефонні розмови ввечері, коли діти вже сплять, і я вимикала світло в кухні, щоб не заважати собі думати про щось інше.

У Тараса своя квартира на Садовій і двоє синів-підлітків. У мене — своя, з донькою, яка вже вчиться на юридичному в Києві і приїжджає на вихідні.

Одного вечора, місяців через сім після тієї зустрічі в ресторані, я приїхала до нього на Садову. Сини були в матері, квартира стояла тиха, тільки з кухні пахло кавою. Тарас стояв біля плити в старому светрі, тримав турку за ручку і дивився, як піднімається піна, готовий зняти з вогню в потрібну секунду — він завжди так робив, бо не визнавав кавомашин, вважав це справою честі.

— Соломійка спитала мене вчора, чи ти "той самий дядько зі старої стоянки", — сказала я, сідаючи за стіл.

Тарас зняв турку з вогню саме вчасно, поставив на дерев'яну підставку і обернувся.

— І що ти їй відповіла?

— Що так. Той самий.

Він розлив каву у дві чашки — одну з відколотою ручкою, яку чомусь так і не викинув, — присунув стілець ближче до мого і сів.

— А знаєш, я той хачапурі досі не можу забути. Дуже соромно було.

— Мені найбільше запам'яталося, як ти турку тримаєш. Наче це важливіше за все на світі.

— Це і є важливо, — сказав він серйозно, а тоді розсміявся першим, наче й сам не повірив у власну серйозність.

Ми пили каву мовчки, і за вікном хтось із сусідів вигулював собаку, а на підвіконні стояв горщик з геранню, яку Тарас, за його словами, поливав нерегулярно, тому вона й досі жива.