Старенька перукарня на Сихові, осінь за вікном

Мене звати Оксана Тарасівна, тридцять другий рік я стрижу людей у невеличкій перукарні на вулиці Наукова — там ще старі крісла, оббиті дерматином, і дзеркала, які треба витирати по три рази на день, бо в них завжди пил з-під фена. Я не втручаюсь у чужі справи. Стрижу, фарбую, слухаю — і мовчу. Це моя робота вже тридцять два роки.

Пані Галина приходила до мене щочетверга, о другій годині, завжди з термосом ромашкового чаю — каже, у перукарні холодно, а вдома їй самій чай пити нецікаво. Їй сімдесят один. Чоловіка поховала шість років тому, на Янівському. Донька з онуком живуть на тому ж кварталі, буквально два підʼїзди через двір — але, як вона казала, "ближче немає значить, ближче немає".

Онукові, Тимку, вісім років. Вона приводила його до мене стригтись ще маленьким — тримала за руку, поки ножиці цокотіли, боялася, що заплаче. Не плакав ніколи. Сидів як дорослий, дивився в дзеркало й питав: "а можна, як у татка?" А татка вже рік як не було поруч — розлучились, він переїхав у Винники, дзвонив раз на два тижні.

Того четверга, на початку вересня, пані Галина прийшла без термоса. Сіла в крісло, а я вже бачу — щось не так. Руки тримала на коліні складені одна в одну, мов щось у них ховала.

— Донька сказала, що Тимко більше в мене на вихідні не буде ночувати, — сказала вона, дивлячись не на мене, а в підлогу, вкриту обрізками волосся.

Я розчісувала їй волосся — рідке, сиве, з тим специфічним запахом ромашкового шампуню, яким вона мила голову вдома, бо казала, що наш, перукарський, "дуже хімічний". Спитала, чому.

— Каже, я його балую. Каже, дозволяю їсти на ніч, дозволяю дивитись телевізор довше, ніж вона хоче. А ще каже — я йому "плутаю голову", розказую, який був дідусь, а дитині, каже, треба дивитись уперед, а не назад.

Я знаю цю донечку, Людмилу, — вона теж стрижеться у мене, тільки по суботах, з чоловіком нема, сама, завжди поспішає, завжди з телефоном у руці, навіть під феном дивиться в екран. Одного разу вона мені сказала, — я вам зараз чесно передам, бо чому б і ні, — що "мама живе у минулому, а я виховую дитину для майбутнього".

Пані Галина мовчала довго, поки я фарбувала їй корені — в неї завжди той самий відтінок, каштан номер п'ять, "щоб не сиво й не молодо, а пристойно". Потім сказала тихо, ні до кого:

— Я йому показувала фото, де дідусь його тримає на руках біля моря, в Коблево, йому тоді рочок був. І розказувала, як дідусь співав йому колискову про сірого котика. А вона каже — не треба йому цього, він не пам'ятатиме дідуся, навіщо йому сумувати.

Я нічого не сказала. Бо що тут казати. У мене самої онуки у Польщі, бачу їх по відеозв'язку двічі на тиждень, і то вважаю — добре, бо є такі, що й цього не мають.

Минуло десь три тижні. Пані Галина не приходила. Я думала — захворіла, чи переїхала до сестри в Дрогобич, вона й раніше так робила на місяць-два. А потім у четвер, якраз коли на вулиці вперше запахло мокрим листям і дощем, вона зайшла — але не сама. З нею був Тимко, у шкільній формі, з рюкзаком, на якому нашивка "Динамо". Сів у крісло для дітей, те, що у формі машинки, і спокійно сказав мені:

— А постригіть мене, як у діда на фотографії. Коротко з боків.

Пані Галина стояла поруч, тримала в руках папку — звичайну канцелярську, картонну, з гумкою. Поклала її на столик біля дзеркала.

— Людмила дозволила йому в мене ночувати по четвергах і субота-неділя, — сказала вона мені, поки я стригла хлопчика. — Виявилось, у неї зараз нова робота, позмінна, їй самій важко з садком і школою встигати. Попросила в мене допомоги. А я сказала — допоможу, але тільки якщо не будеш мені казати, що мені з онуком робити і про що з ним розмовляти.

Вона розкрила папку — там був договір, дві сторінки, про те, що вона офіційно оформлюється як особа, що здійснює догляд за дитиною на визначені дні тижня, з підписом і датою. Виявилось, вона сама пішла до юриста на Шевченка, заплатила за консультацію сімсот гривень, щоб усе було чітко прописано — які дні, які години, хто вирішує питання з харчуванням і режимом у ці дні. Не з кривди. Просто щоб більше ніхто не міг сказати "я дозволяю" чи "я забороняю" без підстав.

Тимко сидів тихо, дивився у дзеркало, як волосся падає на підлогу, і раптом сказав:

— Бабо, а заспіваєш мені сьогодні про сірого котика? Я вже майже забув, як там далі.

Пані Галина взяла з сумки той самий термос — я думала, вона вже й забула про нього, — налила собі чаю у маленьке пластикове горнятко, яке принесла з собою, і сіла на стілець для клієнтів, що чекають.

— Заспіваю, — сказала вона. — Скільки хочеш разів заспіваю.

Я домела волосся з підлоги, зняла з хлопчика накидку. Він зіскочив з крісла, підійшов до бабусі, і вона поправила йому воротничок — звичним рухом, яким поправляла його змалку. Папка з договором лежала на столику, поруч із гребінцем і флаконом лаку для волосся, і сонце з вікна падало якраз на підпис унизу другої сторінки.