Майстерня по Ярославу, чотириста тисяч гривень і одна SIM-картка

Оксана Гринчук витерла стіл на кухні втретє, хоча стільниця й так блищала. За вікном, у Позняках, сусід вигулював собаку — того самого дворнягу, який уже три роки гавкав на листоношу рівно о восьмій ранку. У вітальні бубонів телевізор з ранковими новинами, яких ніхто не слухав. Оксана глянула на годинник: за десять чверть по десятій. За дві години треба було їхати до лікарні на Троєщині, до дочки.

Ліна лежала там уже одинадцятий день. Запалення легень, ускладнене чимось, чого лікарі поки уникали називати прямо, тільки повторювали "спостерігаємо". Оксана дзвонила їй двічі на день, вранці й увечері, і щоразу Ліна відповідала тим самим, надто бадьорим голосом: "Мамо, все нормально, може, в п'ятницю відпустять". Оксана вже випрала постіль і ковдру, провітрила кімнату дочки, купила свіжі наволочки в квіточку, бо Ліна такі завжди любила. Робила все це з наполегливістю людини, яка вірить: якщо дім буде готовий, хвороба сама відступить із ввічливості.

Телефон задзвонив о чверть на одинадцяту. Не Ліна. Костянтин.

Зять телефонував рідко, і тільки тоді, коли щось було потрібно — це Оксана знала за одинадцять років його шлюбу з дочкою так само добре, як власне ім'я. Голос цього разу мав гладкий, мало не улесливий тон.

— Оксано Петрівно, доброго ранку. Як там Ліночка?

— Тримається. А ти чого дзвониш з самого ранку?

— Та якраз у цій справі… Хотів поговорити, поки вона ще не вдома. Щоб зайвий раз не нервувати.

Оксана сіла. Щось у цьому "поки не вдома" дзенькнуло, як тріснуте скло.

— Слухаю.

— Про майстерню йдеться. Ту, що по батьку Ліни.

Автомайстерня на Харківському шосе — три пости, оглядовий рів, фарбувальна камера, двадцять років праці Ярослава Гринчука, поки серце не зупинилося п'ять років тому просто в цеху, з торцевим ключем у руці. Ліна успадкувала її разом з матір'ю, порівну, але саме вона вела бухгалтерію і наглядала за механіками, бо Оксана в цьому ніколи не розбиралася. Костянтин допомагав — спочатку від нагоди до нагоди, потім усе більше, аж поки не почав сам спілкуватися з клієнтами і підписувати рахунки.

— Що з майстернею, Костя.

— Я говорив з нотаріусом. Треба це якось узаконити, бо формально я там працюю, а нічого мені не належить, і це ненормально після стількох років. Подумав, найпростіше було б, якби ви з Ліною переоформили частки на мене. На папері. Щоб фірма мала одного власника — так чистіше і для податкової, і для звітності…

— Ліна в лікарні.

— Так саме тому зараз, мамо. — Він уперше в житті назвав її "мамо", і в Оксани щось стиснулося в животі. — Поки вона не повернулася знервована. Оформимо все, а коли виписується, вже матиме спокій.

Оксана не відповіла одразу. За вікном сусідка розвішувала білизну, простирадло тріпотіло, наче вітрило. Оксана згадала Ярослава — як він приходив додому з чорними від мастила руками, як мив їх щіткою біля мийки хвилин десять, перш ніж сісти обідати. Майстерня була останнім, що від нього лишилося живим.

— А якщо Ліна не погодиться?

— Оксано Петрівно, ну це ж все одно в родині залишається. — У голосі Костянтина з'явилася нотка роздратування, та сама, яку Оксана чула, коли за недільним обідом хтось надто довго шукав пульт. — Крім того… чесно кажучи, лікарі казали інше, ніж те, що вона вам переказує. Я розмовляв з лікарем Ковальчуком. Прогнози не такі райдужні, як вона їх подає.

Оксана вхопилася за спинку стільця.

— Що значить "не райдужні"?

— Це значить, треба дивитися реально, а не… — він затнувся, ніби сам почув, як це прозвучало. — Просто хочу, щоб усе було впорядковано, щоб потім ніхто не сварився. Заради родини.

Розмова закінчилася якось сама собою, Оксана навіть не пам'ятала як — тільки що поклала слухавку і довго дивилася на телефон, ніби це він був у всьому винен. Потім зателефонувала лікарю Ковальчуку — не через реєстратуру, а просто перехопила його в коридорі, коли о пів на першу нарешті доїхала до лікарні замість обіду.

Лікар глянув на неї поверх окулярів, здивований.

— Пані Гринчук, у вашої дочки все добре. Антибіотик подіяв, легеня очищається, у п'ятницю чи суботу виписуємо. Я взагалі вчора казав про це її чоловікові, коли він приходив за інформацією.

— Він казав інше.

Ковальчук лише підняв брови — жест, що промовляв більше за будь-яке речення.

Ліна лежала в чотиримісній палаті біля вікна, в піжамі з дрібними квіточками, яку Оксана колись сама пошила ще до операції апендициту п'ять років тому. Виглядала краще, ніж по телефону — з рум'янцем, сиділа, а не лежала. Оксана сіла на краєчок ліжка і, перш ніж дочка встигла привітатися, сказала прямо:

— Костя дзвонив сьогодні вранці. Хоче, щоб ти переписала на нього частки в майстерні. Поки не повернешся додому.

Ліна замовкла на мить, довшу, ніж Оксані хотілося б.

— Він уже говорив зі мною про це. Два дні тому. Приніс якісь папери на підпис, сказав, що це податкова формальність.

— І що ти зробила?

— Підписала першу сторінку. Була після крапельниці, голова важка, хотіла спокою. — Ліна опустила очі на ковдру. — А другу не дочитала. Щось мене зупинило.

Оксана піднялася, пішла до чергового поста, позичила в медсестри ручку й аркуш і записала все, що Ліна пам'ятала про ті документи — назву контори, прізвище нотаріуса, дату зустрічі. Потім зателефонувала племіннику, Андрію, який три роки тому закінчив юридичний і працював у конторі біля Майдану Незалежності.

Андрій передзвонив через дві години.

— Тітко Оксано, перевірив у того нотаріуса за вказаною адресою. Костянтин подав заяву на довіреність з підписом Ліни на другій сторінці, щоб мати змогу самостійно продати половину часток лізинговій компанії з Броварів. За чотириста тисяч гривень. Готівкою протягом десяти днів після підписання акта.

Оксана стояла в лікарняному коридорі біля апарата з кавою, і кілька секунд не могла вдихнути.

— Він хотів продати майстерню по Ярославу.

— І без відома Ліни щодо деталей. Тітко, ця друга сторінка — нотаріальна довіреність, невідклична протягом року. Якби Ліна підписала її до кінця, Костянтин міг би робити з цією часткою що завгодно, ні в кого не питаючи.

Вона повернулася в палату. Ліна чекала, склавши руки на ковдрі, і вже по обличчю матері зрозуміла, що щось не так.

— Кажи.

Оксана розповіла все, без пом'якшень — про довіреність, про суму, про компанію з Броварів, про десять днів. Ліна слухала, не перебиваючи, тільки пальці все міцніше стискали край ковдри, аж кісточки побіліли.

— Він казав лікарю, що прогнози погані. Щоб мама поспішала.

— Знаю.

— Одинадцять років, мамо. — Голос Ліни зірвався, але не від жалю, а від чогось твердішого. — Дай телефон.

Вона одразу подзвонила Костянтину, на гучний зв'язок, щоб Оксана чула.

— Кохана! — Костянтин говорив так, ніби чекав на цей дзвінок з розкритими обіймами. — Як ти почуваєшся?

— Чудово. Виписують у п'ятницю, як я й казала. Лікар Ковальчук здивований, що ти переказав йому іншу версію.

Тиша на іншому кінці лінії тривала рівно стільки, скільки треба, щоб усе стало зрозуміло без слів.

— Ліночко, я тільки…

— Та друга сторінка довіреності. Продаж часток компанії з Броварів за чотириста тисяч. Мав мені про це сказати, чи це теж мало почекати, поки я помру або буду надто слабкою, щоб читати дрібний шрифт?

Костянтин не відповів одразу. Коли заговорив, голос уже був іншим, тоншим.

— Це була нагода, такий шанс не повторюється, хотів усе владнати, поки…

— Поки що.

Вона відключилася, не чекаючи кінця речення.

У п'ятницю Ліна вийшла з лікарні об одинадцятій, у тій самій вітрівці, в якій її туди привезли. Замість додому на Троєщину, де жила з Костянтином, наказала матері їхати прямо до нотаріальної контори на Хрещатику, тієї самої, де підписувала першу сторінку документа. Андрій уже чекав там, з папкою під пахвою.

Нотаріус, літній чоловік з утомленими очима, вислухав справу і кивнув без подиву — очевидно, не вперше чув таке.

— Довіреність ще не набула повної чинності, бо бракувало підпису на третій сторінці — заяви про волевиявлення. Можете скасувати її прямо зараз, офіційною заявою.

Ліна підписала скасування довіреності власним іменем та прізвищем, чітко, літера за літерою, ніби хотіла, щоб чорнило вбилося глибше, ніж зазвичай. Потім того ж дня разом з матір'ю та Андрієм поїхала до майстерні на Харківському шосе. Костянтин стояв у цеху, в робочому комбінезоні, з торцевим ключем у руці — точнісінько так, як колись стояв його тесть, тільки без тієї впевненості в рухах.

Ліна поклала на капот автомобіля, який він саме ремонтував, копію скасованої довіреності та повідомлення про припинення його повноважень представляти фірму перед клієнтами й банком.

— З понеділка бухгалтерію веде Андрій, поки не знайду когось постійного. Ти можеш і далі тут працювати механіком, офіційно оформленим, як усі інші. Але більше нічого не підписуєш від мого імені. Ніколи.

Костянтин відкрив рота, ніби хотів сказати щось про родину, про одинадцять років, про те, що робив це заради них. Але Ліна вже розвернулася і йшла до маминої машини, залишивши його самого біля піднятого капота, з ключем у руці та папером, який більше нічого не вартував.