Кіт, який обкрадав будинок на Оболоні – і слюсар, який нарешті його спіймав

Спершу зникла гумова м'ячик сина. Потім один капець, лівий, з-під килимка перед дверима. Валентина Гнатюк з будинку на вулиці Йорданській на київській Оболоні тримала все це в голові, наче список покупок, який не хочеться складати: шкарпетка, кухонний рушник, гумове каченя з балкона сусідки з першого поверху. Речі не поверталися. Вони просто зникали, ніби хтось уночі проходив подвір'ям і збирав усе, що лежало занизько.

Їй було п'ятдесят один рік, вона працювала бухгалтеркою в ОСББ через два під'їзди й обожнювала порядок – у документах і під власними дверима. Тому зникнення капця зачепило її сильніше, ніж мало б. Це була не крадіжка на тисячі гривень. Це було щось гірше: відчуття, що вночі відбувається щось, над чим вона не має контролю.

Сусіди говорили різне. Пан Остап з четвертого поверху був певен, що це підлітки з сусіднього будинку, ті, що на скутерах. Хтось інший підозрював бездомного, який іноді ночував біля сміттєвих баків. Ніхто не подумав на кота.

А кіт був. Рудий, товстий, з білою плямкою на грудях, звали його Бублик, і він жив у Гнатюків уже чотири роки. Увечері він вислизав крізь прочинене вікно на першому поверсі й повертався над ранком, іноді через душ для сусідського пса, іноді через кущ форзиції. Валентина думала, що він тиняється під'їздом, дряпається в коморі для візків і повертається голодний. Вона жодного разу не пов'язала його з хвилею дрібних крадіжок, яка тяглася будинком уже третій рік.

Переломний момент настав у квітні, коли зникла срібна браслетка онучки, залишена на бильцях балкона сохнути після миття посуду – дитина бавилася нею у воді й забула занести назад. Браслетка мала не матеріальну, а сентиментальну цінність: подарунок від покійної свекрухи Валентини, у крамниці коштував би, може, гривень триста, але для родини був безцінний. Тієї ночі Валентина вирішила, що досить.

Вона подзвонила синові, Тарасу, слюсарю з майстерні на Оболонському проспекті, щоб той позичив їй камеру з інфрачервоним підсвіченням – таку, яку він встановлював клієнтам у гаражах. Тарас приїхав старим "Фольксвагеном Транспортером", у комбінезоні, що ще пахнув мастилом, і повісив камеру над входом у під'їзд, другу спрямував на балкон. – Мамо, ти справді думаєш, що якийсь злодій вночі ходить і збирає шкарпетки? – спитав він, сміючись, але камеру все ж лишив.

Запис першої ночі не показав нічого. З другої – рудий силует, що прослизнув під ліхтарем біля сміттєвих баків, несучи щось у зубах. Валентина перемотала кліп тричі, перш ніж упізнала пляму на грудях.

Бублик.

Вона не повірила одразу. Занесла запис синові, і той, замість того щоб сміятися, поїхав до зоомагазину на проспекті Оболонському й купив другу камеру, меншу, на батарейках, яку прикріпив липучкою до нашийника кота. Протягом тижня вони простежили маршрут Бублика під'їзд за під'їздом.

Кіт виходив о пів на одинадцяту вечора, завжди тією самою дорогою: через підвальне вікно, вздовж огорожі дитячого майданчика, попід машинами на парковці. Він навідувався до шести балконів на перших поверхах і двох терас. Забирав те, що лежало низько й мало запах – гумові іграшки, рушники, шкарпетки, що сохли на бильцях, одного разу навіть жіночий капець тридцять восьмого розміру, який належав сусідці з сусіднього будинку.

За три роки, як пізніше підрахували Валентина із сином, переглядаючи записи й звіряючи їх з розповідями сусідів у групі будинку у Viber, Бублик приніс додому понад шістсот предметів. Рекордну ніч він мав у травні – одинадцять штук одразу, серед них дитяча шапка з помпоном і фірмовий рушник з кав'ярні на розі, який, вочевидь, сушився надворі після миття вікон.

Він нічого з цього не їв. Просто приносив і лишав під кущем форзиції або за баками, наче будував собі склад. Ветеринар, до якого Валентина занесла запис разом із котом на огляд, лише знизав плечима: мисливський інстинкт без здобичі, сказав він, таке трапляється, особливо в кастрованих котів – вони шукають заміну полюванню.

Валентина скликала збори мешканців у приміщенні правління ОСББ, принесла ноутбук і показала записи. Сміху було більше, ніж злості. Пан Остап, той самий, що підозрював підлітків зі скутерами, зізнався, що втратив три пари шкарпеток, які сохли на балконі, і встиг накричати на онука за нібито недбалість.

Але справа з браслеткою досі лишалася відкритою – саме цього предмета не було серед речей, зібраних під кущем, ні в підвалі, ні в жодній зі схованок, які Тарас перевірив ліхтариком, обходячи фундамент будинку крок за кроком. Валентина склала список усіх місць, де Бублик ночував свої трофеї – чотири точки на подвір'ї, тепер позначені на схемі, намальованій від руки сином, – і особисто, в садових рукавицях, перекопала кожну з них.

Браслетку вона знайшла в п'ятому місці, якого не було в списку: у щілині між плитами тротуару біля турніка, куди Бублик, певно, загубив її дорогою або навмисне заховав глибше, ніж зазвичай. Вона викопала її столовою ложкою – тією самою, якою раніше намагалася відганяти кота з крісла.

Того ж вечора, за кухонним столом, з браслеткою в руці й котом, що спав на стільці поруч, Валентина написала оголошення на дошку біля входу: коротке, з номером телефону, з проханням, щоб кожен, кому чогось бракує за останні три роки, прийшов у суботу до підвального приміщення номер 4 і перевірив коробку з речами. Під оголошенням вона дописала одне речення, без коми перед "і": злодія спіймано і він більше не виходить надвір без повідка.

У суботу до підвалу прийшло одинадцять осіб. Забрали шкарпетки, дві іграшки, фірмовий рушник з кав'ярні – власник сміявся найгучніше. Капець тридцять восьмого розміру повернувся до сусідки, яка півроку ходила в одній парі невідповідних капців.

Бублик відтоді виходить з дому тільки на балкон, на шлейці, під наглядом Валентини, яка тим часом п'є чай і дивиться, як кіт обнюхує вазон з геранню, не в змозі дотягнутися до нічого, що йому не належить.