Я хочу цього не забути

Мене звати Оксана, я секретарка в судово-медичному відділенні в Дніпрі — вже одинадцятий рік на цій посаді, і здавалося б, до всього звикаєш. До запаху формаліну, до плачу в коридорі, до тиші, яка стає густою, як кисіль, коли рідні заходять у двері. Але є справи, які лишаються в тобі назавжди, навіть коли ти всього лиш людина за стійкою, яка видає перепустки й гортає журнали обліку.

Того дня, у листопаді 2024-го — хоча ні, знайомство наше почалося ще раніше, восени, коли її вперше привели до нас із папкою документів, — за вікном сіявся дрібний дощ, і на подвір'ї хтось із хлопців курив під козирком, бо всередину з цигаркою не пускали. Радіо на кухоньці бурмотіло щось про прогноз погоди на завтра, звичайну буденність, яка так дивно контрастувала з тим, що відбувалося за стінкою.

Жінку звали Марина. Їй було двадцять шість, чоловікові — Дмитро Гайовий, позивний «Грім» — вже не було двадцяти дев'яти, бо він загинув місяцем раніше під Авдіївкою. Служив навідником в артилерійському розрахунку. Я знала цю історію уривками — з розмов, з того, що чула, поки вона сиділа в коридорі й чекала своєї черги до слідчого.

Вони одружилися за два дні до його останньої відправки на передову — швидко, без гостей, у міськраді Кам'янського, де тоді жили. Свідками були двоє його побратимів, які саме опинилися в місті на переформуванні. Марина розповідала — не мені, а сама собі, дивлячись у стіну — що навіть весільної сукні не встигла купити, пішла в тому светрі, який був на ній того ранку.

У них теж була якась своя дрібниця, звичка, властива лише двом людям. Він малював їй на клаптику паперу сонце з промінчиками й підписував унизу: "Чекай, я з тобою". Вона возила ці клаптики в гаманці, а коли їздила на передачі — а їздила вона в зону бойових дій разів зо три, я це знаю, бо саме через це в її документах були відмітки про виїзди, — залишала йому у речах такі ж малюнки у відповідь.

Дмитро загинув 14 жовтня. Тіло лишилося на нейтральній смузі, звідти забрати не могли ще довго. Марина місяцями їздила між моргами — спершу в Дніпрі, потім у Запоріжжі, потім знову до нас, бо саме до нашого відділення надійшла партія невпізнаних тіл із обміну. Я бачила, як вона сивіє буквально на очах, хоча волосся в неї фарбоване, темне — просто помітно було, як вона змінюється рік за роком, чи то пак місяць за місяцем.

Я не мала права втручатися в її розмову зі слідчою, Оленою Вікторівною — сиділа за стійкою, робила вигляд, що заповнюю журнал, а сама слухала кожне слово. Слідча пояснювала: серед тіл є чоловік приблизно сто вісімдесят три сантиметри, темна щетина, у формі, права нога пошкоджена вибухом, чорні берці. Особистих документів не було. Родичі двох інших зниклих уже приходили й не впізнали.

— Це не факт, що ваш чоловік, — сказала Олена Вікторівна обережно, я чула, як у неї в голосі бринить втома людини, яка вже сотий раз промовляє ці слова за рік. — Але спробуємо перевірити все, що можна.

Марина сиділа рівно, руки на колінах, і раптом запитала — чи не могло при ньому бути записки, написаної нею. Слідча підняла на неї очі. Виявилося, при тілі знайшли клаптик паперу в нагрудній кишені, розмитий, але не знищений — целофановий пакетик, у якому колись, мабуть, лежали цигарки, вберіг його від вологи. На клаптику — сонце з промінчиками.

Я тоді відклала журнал і просто дивилась у вікно. Надворі якраз під'їхала маршрутка номер 12, з неї вийшла жінка з двома пакетами з "Сільпо", і буденність цієї картинки чомусь врізалась мені в пам'ять сильніше, ніж будь-яка казенна фраза з протоколу.

Опізнання підтвердили за три тижні — по одязі, по особистих речах і остаточно по ДНК-експертизі, яку робили в Києві. Я сама видавала Марині довідку про завершення процедури, бачила, як тремтить папір у неї в руках, коли вона його складала вчетверо й ховала в сумку, наче боялася, що хтось відбере.

Ховали Дмитра в Кам'янському, на алеї Героїв, наприкінці грудня — майже за два з половиною місяці після загибелі. Я на похорон не їздила, не моя це справа, у мене своя робота, свій дім, своя дитина, яку треба забрати з дитячого садочка о п'ятій. Але через кілька днів після поховання Марина знову прийшла до нас — уже не по документи, а просто заскочила, привезла тортик у коробці для всього відділу, сказала "дякую" й хотіла було йти.

Я вийшла її провести до дверей — це не входило в мої обов'язки, просто так вийшло. Надворі вже стемніло, ліхтар над входом блимав, як завжди, ще з осені обіцяли полагодити й досі не полагодили. Марина зупинилась на порозі, дістала з сумки той самий клаптик паперу — вже заламінований, у прозорому файлику — і показала мені.

— Я оформила пенсію по втраті годувальника, — сказала вона рівно, без жодної драми в голосі. — Заявила на дитячий садок для майбутньої дитини, я на четвертому місяці. І ще одне — переписала на своє ім'я його частку в СТО, яке вони з братом тримали в Кам'янському. Брат не заперечував, все чесно, через нотаріуса.

Вона говорила про це так буденно, наче звітувала про хатні справи, а не розповідала мені, як розпорядилася спадком людини, яку кохала. У руках у неї була ще одна папка — банківська, з відкритим рахунком на ім'я їхньої майбутньої дитини, куди вона переказувала частину виплат.

— Він просив мене жити, — додала вона вже на порозі, застібаючи куртку. — Не просто пам'ятати. Жити.

Я кивнула, хоча вона вже не дивилась у мій бік — ловила таксі під мокрим ліхтарем, і машина за хвилину забрала її в темряву листопадового Дніпра. Я повернулась усередину, до свого журналу обліку, до чергового номера справи, який треба було вписати рівним почерком у графу.