Наречена кинула мене у день весілля. Через 30 років я випадково зустрів її

Хочу поділитись з вами історією з мого життя. Було це років 30 тому. Я був дуже закоханий у свою одногрупницю Софію. Після навчання ми пішли працювати. Повністю відчули смак дорослого життя. Зробив я Софії пропозицію, а вона погодилась. Але, її тривожило те, що я приїжджий та не маю свого житла. В гуртожитку жити вона не хотіла. Квартирне питання турбувало і мене. Все-таки, я умовив її одружитись зі мною. Чому умовив? Тому, що в неї ніби великого бажання і не було. Мені так здається.

Я був із заможної сім’ї, батьки обіцяли допомогти із житлом. Я вірив, що маючи нашу власну квартиру життя буде спокійним та розмірений. Мій батько вирішив робити весілля з розмахом. Але Софія не хотіла святкувати у моєму селі. Мої батьки все ж погодились організувати весілля в місті та замовити розкішний ресторан. Було запрошено більше ніж 100 людей.
Настав день розписки. Я заздалегідь приїхав у РАЦС, нервував та переживав. Вже навіть і гості приїхали. А Софії все не було. Я був безмежно закоханий та вже придумав собі причин 10, що ж могло її затримати на власне весілля. Моя мама стояла зі сльозами на очах та явно нервувала.

Раптом до мене підходить подруга Софії, та шепоче мені на вухо, що вона передумала виходити за мене заміж і не приїде. Після цих слів потемніло в очах. Стало дуже прикро за себе, а найбільше за своїх батьків та гостей, які зібрались та приїхали за сотню кілометрів.
Нікому нічого не сказавши я вийшов на вулицю. Сів на лавочку. Несподівано я почув плач. Повернувшись, я побачив дуже милу дівчину у весільній сукні. Підійшов до неї, поцікавився, що ж змусило її плакати в такий важливий день. Вона почала плакати ще голосніше, сказавши, що наречений вирішив не прийти на весілля. Загалом, ситуація така ж, як в мене.

Втрачати було вже нічого. Я простягнув їй руку, та сказав: «Прошу у тебе руки і серця, будь ласка, будь моєю дружиною! А я обіцяю, що ніколи не змушу тебе так гірко плакати». Дівчина здивовано подивилась на мене, розгублено кивнула та мочки простягнула мені руку.
Я витер її сльози та ми попрямували до моїх гостей. Я представив їм свою наречену. Оскільки ніхто раніше до цього мою Софію не бачив, нам стали радісно аплодувати. Ніхто нічого не зрозумів, крім мого друга. Він підбіг до мене і зашипів на вухо, що я божевільний. Я попросив його не заважати мені, а бігти швидше в РАЦС і домовиться про коригування імені і прізвища в журналі реєстрації.

Нас розписали, а моя наречена виявилась сиротою. На весіллі з її сторони були тільки подруги. У нас було розкішне весілля. Разом ми живемо й досі. Ні в чому не потребуємо. Батьки нам тоді все ж помогти з житлом. А згодом у нас народилась донька. А потім, ще одна. У нас є найголовніше – любов, повага та взаєморозуміння.

shkolapodarka.ru

Чому я вирішив поділитись цим? Тому, що нещодавно я зустрів Софію. Зовсім випадково. По ній одразу видно, що життя в неї не легке. У нас зав’язалась розмова. Вона довго вибачалась, а я просто подякував їй. Адже, інакше я б з не зустрів найкращу жінку за цій землі.