Зустріч с сестрою, якої не бачила понад двадцять років.

Ольга не бачила старшу сестру понад двадцять років. Ганна ще у десятому класі переїхала до бездітної тітки в Київ. Казали, що готується до вступу в університет.

– Столичні університети ж не те, що наші. З таким дипломом скрізь можна працювати, – міркувала мама. А Ольга заздрила.

– Мені так ніколи не пощастить.

За двадцять років Ганна школу закінчила, потім університет. Влаштувалася працювати в міжнародну компанію. Кар’єру зробила. Квартири, правда, так і не придбала. Не хоче зайвим обростати.

Дивилася Ольга на фотографії старшої сестри із заздрістю. Ось вона в Парижі, ось у Венеції, тут у Туреччині з подругами, а тут вже в горах Куршевеля. І казала матері:

– Щастить Ганці. І я так хочу.

– Та що ж тут доброго, – заперечувала мати, – ні дому, ні дітей. Заміж вийшла, а сім’ї нема.

– Нічого ти, мамо, не розумієш, – Це справжнє життя. Звикли ви над багатством тремтіти, та барахлом обростати. А я на її весільні фото дивлюся і заздрю. Подивися, які вони красиві, фото професійним фотографом зроблені.

– А жити на орендованій квартирі теж нормально?

– Але ділити нічого. Тому і зваб розлучитися немає. Вони однією роботою пов’язані, а не нажитим добром. Ось чому шлюб міцний. Подивися, з Ганчиного класу, скільки розлучених. Сім’ї-то можна на пальцях перерахувати. Нічого ти, мамо, не розумієш, зараз усе інакше. Зараз люди для себе живуть. У своє задоволення.

– Це ти нічого не розумієш, – тихо додала мама, – жаль мені Ганну, не склалося в неї життя. Я у багатьох речах винна. – Вона відвернулася, щоб молодша дочка сліз не побачила. Невже і в Ольги щастя не буде. Не тих кумирів вибрала. Варто би їй усе розказати, та як тепер розкажеш? Виходить, що ми брехали їй. Наче відчували, цю розмову завели. Наступного дня зателефонувала Ганна:

– Мамо, можна мені приїхати, – запитала вона, потім після паузи, – я без Івана.

– Щось сталося? – не повірила її вухам, – як без Івана?

– Так можна чи ні? – Тетяна Олександрівна відчула, що Ганна втрачає терпіння.

– Звісно, звісно можна. Приїдеш, тут і розберемося.

– Дякую. – Ганна вимкнула телефон, а у Тетяни Олександрівни заболіло серце. Вона і раніше знала, що в старшої дочки не складається. А після дзвінка переконалася. Навіщо приїжджає, чому без чоловіка і надовго чи ні?

Наступні дні пройшли у клопотах. Жартома двадцять років дочку тільки на фотографіях бачили. Олексій Миколайович з кутка в куток нервово ходив. А Тетяна Олександрівна пироги пекла. Вона пам’ятала, як Анечка їх любила. Чекали її на машині, а вона приїхала поїздом. Обережно постукала в двері, Тетяна Олександрівна як побачила її, тільки руками плеснула. У руках у Ганни був пакунок, який вона дбайливо тримала.

– Дитина… – здивувалася мати, – та звідки ж? Ти заходь, заходь. – метушилася Тетяна Олександрівна

– Підкинули, – спокійно відповіла Ганна, – під двері.

– А Іван, що ж?

– Іван не хоче дитину. Я б раніше приїхала, та поки документи оформила, потім розлучення…

– Та як же? Навіщо?

– Мам, давай я цього разу розберуся сама, не маленька. Якщо ти не хочеш, я поїду завтра.

– Нікуди ти не поїдеш, – втрутився Олексій Миколайович, – вистачить дурниць в нашій родині. У нас будете жити. Ольга все одно до нас рідко приїжджає, ми вдвох з матір’ю. А у вас буде свій дім. Правильно зробила, що приїхала.

– Дякую, тату. – обняла батька Ганна.

– Та що ж це відбувається? – пролунав голос Ольги, вона весь цей час біля дверей стояла. У метушні її не помітили. – Які секрети в нашій родині? Що сталося? Яких дурниць в нас вистачає. – Ольга вимагала негайної відповіді. Дитина подала голос, Ганна почала метушитися, намагаючись його влаштувати.

– Я сама Олі все поясню. Врешті-решт, це моя вина. – Тетяна Олександрівна повернулася до молодшої дочки, – розумієш, тоді Ганна завагітніла від однокласника свого. Ну, куди їй дитину в шістнадцять років? От я її до тітки Лариси і відправила. Київ все-таки, хто там нас знає. Людей багато, загубитися легко. У неї подруга в невеликому районному центрі працювала в лікарні. Ми домовилися з Ганною, там…, загалом, позбавилися ми від дитини.

Ганна тоді дуже переживала, вони з Сергієм вирішили після школи одружитися. Залишити дитину хотіли. А я наполягла. Ось Ганна і не приїжджала додому відтоді. Та що не приїжджала, навіть говорити зі мною не хотіла. Скільки років пройшло, а не простила мене Ганна. Отак-то.

– Як ти могла, мам, – Ольга не вірила своїм вухам. – Оце так скелети в шафі.

Тієї ночі вони не спали, розмовляли, плакали, прощення просили. Ольга вперше дізналася, що не було жодного щастя у її сестри. Що не удача, а образа тримала її далеко від родини.

– Нічого, тепер усе налагодиться, – повторював Олексій Миколайович, головне, що ми разом. Усе виправимо, Мішка виростимо. Усе буде добре.

***

Сергій залишився у рідному місті. Тут університет закінчив, тут працювати влаштувався. От тільки так і не одружився. А коли дізнався, що Ганна повернулася, одразу до неї прийшов. Через півроку зіграли весілля, веселе сільське.

– Вибачте, мене. Я все життя вам зіпсувала, – картала себе на весіллі Тетяна Олександрівна.

– Нічого ти не зіпсувала, – поправив її Олексій Миколайович, – неможливо нічого зіпсувати, якщо люди люблять одне одного. Скільки дорогам не плестися, а життя їх все одно на вірний шлях виведе. З дитини все почалося, дитина все виправила. І хто знає, як краще…