Як ти могла? Ми ж подруги!

Важко словами передати, що я відчувала після тих подій. Я тільки-но вийшла з лікарні, а тут таке. Подруга зрадила мене з чоловіком і ще вирішила повідомити мені про це особисто. Якби у мене були сили, я б, напевно, вчепилася їй у волосся. Але сил не було. Я ледве почала оговтуватися після довгого лікування, а тепер мене чекала інша боротьба.

– Оля, заспокойся! Може, краще валер’янку випий, – радила вона мені.

Я хотіла лише поговорити з чоловіком. Подивитись йому в очі і зрозуміти, чому він так вчинив. Але він уже переїхав до подруги з речами і навіть не захотів пояснюватись мені.

– Прости, але ти сама теж винна. Хто просить незаміжню подругу наглядати за домом, поки ти в лікарні?

Я просила. Ми з нею були близькими з самого дитинства. Вона була свідком на нашому весіллі з Дмитром. Я довіряла їй. І ось так вона зруйнувала моє життя, не думаючи, як це мене вразить.

– Ми тебе не кинемо, – вона намагалась мене заспокоїти.

Я піднялася, опираючись на стіл.

– Виходь звідси. І залиш ключі, твій і його тут?

У мене не було грошей, щоб змінити замки. Я заплуталася в своїх думках. Вона казала, що я занадто слабка, щоб залишитися одна, але я зібрала всі сили і виставила її з дому.

Ось так. Треба якось жити далі. Бо для чого я терпіла це важке лікування? Пообіцяла собі, що виживу. І що у мене є сім’я. Моє життя руйнувалося, а я билася за кожен ковток повітря.

У холодильнику були суп, салат, пюре та котлети. Вона заздалегідь подбала про мене, але я викинула всю їжу у сміттєвий бак. Почну з чистого листа. Що я буду їсти? Подивилася на рахунки у телефоні — ось і лікарняні виплати. Голодною не залишуся.

Дивлячись на своє відображення з коротким волоссям, я почала готуватися до виходу на вулицю. Я не хотіла носити перуку, тому просто надягла шапочку.

Спочатку було складно. Щоб грошей вистачало на таксі до лікарні та ліки, довелося щось продати. Дмитро перекидав мені гроші, але я вперто відправляла їх назад. Не хотіла нічого від нього брати. По ночах, дивлячись на порожню подушку поруч, мене охоплювала жага за минулим життям. Квартира, робота вчителькою української мови та літератури — це було любов’ю всього мого життя.

Коли Дмитро пішов до неї, я відчула відстороненість. Не хотіла йти до школи.

– У вас ремісія. – мовила з емпатією лікарка.

Думаю, тому, що я приходила одна.

– Поверніться до звичного життя, – радила вона.

У мене більше немає звичного життя, хотілося крикнути. На той день мені зателефонувала директорка.

– Ольго Миколаївно, як ви?

– Краще, дякую.

У мене було ще де-продавати із речей на рік прожиття без роботи. Я звільнилася з роботи й почала писати книгу. У ній я розповіла історію про хворобу, зрадливого чоловіка й невірну подругу. Ніхто з них більше не з’являвся.

Коли завершила писати, звернулася до приятеля Богдана, що працював у видавництві. Зустрілися ми у кафе. Багато згадували, сміялись і пили каву.

– Що тобі потрібно? – запитав він раптом серйозно.

– Просто поглянь, – подала я йому рукопис.

Він перегорнув кілька сторінок, подивився до середини і витратив час ще на фінал.

– Є ще? – коротко спитав.

– Поки що ні.

– Потрібно більше. Без серії ніхто не ризикне видавати.

Я почала писати серію. Але презентація була на першу книгу. Справжня презентація з автографами, я наче королева. Хотіла вразити Бориса. Він мені подобався.

– Підпиши.

Підняла очі. Дмитро. Я здригнулася.

– Наступний, будь ласка! – сказала, щоб забрати думки від нього, коли поряд сів Борис і поклав руку на моє коліно. Це додало мені сил. У мене стало з’являтися відчуття, що життя тільки починається. Надія знову стукала в моє серце.

Що ж, усе буде добре!