Стара жінка на лаві в коридорі поліклініки.

В коридорі жіночої поліклініки на лаві сиділа літня жінка. Поруч із нею сиділа тендітна дівчина, років 15, у короткій спідниці, з-під якої визирали худенькі коліна. Бабуся привела онуку на аборт. Бабуся весь час тяжко зітхала. Онука з наляканим поглядом розглядалася навколо. Біля неї стояла сумка. Підійшла молода жінка, років 30, і сіла поруч.

— Ви в цей кабінет?
— Так… А скажіть, це не боляче?
— Неприємно, звісно, але тут знеболюють. Головне, що швидко, п’ять хвилин, якщо термін маленький. Так кажуть, я сама вперше тут. Якщо чесно, боюся. І розумію, дитина ні в чому не винна…
— Господи, як же так вийшло… Розумієте, це моя онучка, вчиться в 9-му класі, та хлопець її обманув, покинув… А вона вагітна. Він знати нічого не хоче про дитину. А що нам робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків немає, я сама її виростила… Ох, горе наше…
— Ба, та годі тобі вже, не розривай моє серце, й так важко… Он дівчина сказала ж, що не боляче буде. Раз і все…
— Ох, онучко, там же дитина в тебе, жива, а ти – раз і все… Дитя не винне ні в чому, згадай, що дівчина сказала. Знаєш що, вставай, ходімо, нічого, виростимо. У війну он народжували, і нічого. Справимося. І Петька твій не потрібен, яке там “батько”… Вставай, бери сумку, ходімо додому, нема нам тут чого робити.

Дівчина ніби цього й чекала. Схопила сумку й пішла до виходу, бабуся вийшла слідом. Дівчина, що сиділа на лаві, усміхнулась, дивлячись їм услід, думаючи про своє.

Двадцять років потому

— Мамо, я його кохаю, у нас усе серйозно, повір! Діма — гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Яке ж там майбутнє, якщо ви одружитеся… Закінчите університет, а там видно буде!
— Мамо, нам уже по 20 років, не маленькі. Весілля навчанню не завадить, тим більше, ми не будемо витрачати гроші, розпишемося і все, навіщо нам ті умовності. Повечеряємо в ресторані з батьками Діми і його бабусею, і все, з друзями самі потім відсвяткуємо. Діма бабусю дуже любить, вона його виростила.
— Ох, Машко, ну що не зробиш заради коханої дочки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, сватами будемо, як-не-як…
— Запроси їх у гості, мамо…
— Вітаю, заходьте! Я Маша мама, Юлія. Сідайте за стіл…

Дивлячись на Дімину бабусю, Юлі здалося, що вона десь вже її бачила. Мама Діми, Аня, була дуже молодою, виглядала трішки старшою за сина. В розмові з’ясувалося, що народила вона його в 16 років, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім був змушений одружитися на Ані, щоб не сісти за ґрати. На папері тільки вони чоловік та дружина були, разом не жили, а згодом і розлучилися.

— Ви знаєте, Юля, соромно зізнатися, але ми ж хотіли спершу позбутися Дімочки… Анька бо малолітка була, яка з неї мати… Батьків у неї не було, матір померла молодою ще, а батько в тюрмі загинув. Я її одна виростила. І тут з подолу принесла… Ну куди народжувати, кому?

Коли прийшли вже в лікарню, чекали своєї черги на цю процедуру, дівчина одна підійшла. Також на аборт. Каже, діти не винні ні в чому, і мене ніби по лобі вдарило, чи можна ж дитину вбивати невинного… Це знак згори був, щоб зупинилися, і Дімку зберегли.

Дівчину ту сам Бог, мабуть, послав. Ми з Анькою пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила в школу, закінчила 9 класів, а більше нам і не треба було. Народився Діма, я з ним сиділа, а Аня ходила в училище, вивчилася на кондитера. Петька, батько Дімин, ніяк не допомагав, і його батьки також.

Нічого, впоралися. Анька потім за хорошу людину заміж вийшла, доньку ще народила. Випікає тепер торти на замовлення і непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Діма з Машею одружаться, їм є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ані переберусь. Ось така історія у нас.

Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм, вона наважилася залишити дитину, її улюблену Машку…

Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що народжувати потрібно, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першим коханням. Життя розвело їх в різні сторони, і коли вони знову зустрілися, він вже був одружений. Лише одна зустріч у них була, після якої вона зрозуміла, що вагітна.

Розбивати його сім’ю вона не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.

Рішучись на аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її мислення на цю тему. Якщо вже вони справляться, то вона тим більше. Вона вирішила, що це була підказка згори.

Юля пішла з лікарні, слідом за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилася її єдина донечка, найулюбленіша людина на Землі.

І ось їх знову звела доля. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло б не бути, збираються одружитися. Що не є знаком долі?

Часто люди отримують знаки згори. Хтось дослухається, хтось ні. Іноді буває достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя без цієї дитини не уявляють, і з жахом думають, що її могло б не бути…

Усяке в житті буває, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин багато що вирішують…