Пожила жінка на лавці в коридорі жіночої поліклініки.

На лаві в коридорі жіночої поліклініки сиділа літня жінка. Поруч із нею була худенька дівчина років п’ятнадцяти у короткій спідниці, з-під якої виднілися гострі коліна. Бабуся привела онуку на аборт. Увесь час вона тяжко зітхала. Онука з острахом оглядалася навколо, поряд з нею стояла торбинка. Підійшла дівчина років тридцяти і сіла поруч.
– Ви до цієї кабінету?
– Так… А скажіть, це не боляче?
– Неприємно, звісно, але там знеболюють. Головне, що це швидко, хвилин п’ять, якщо термін невеликий. Так кажуть, я тут вперше. І сама боюся, якщо чесно. І хоча розумію, що дитина ні в чому не винна…
– Боже, отучора замануло… Розумієте, це моя онучка, вона в дев’ятому класі, а хлопець її обманув, кинув… А вона вагітна. Він нічого знати не хоче про дитину. А нам що робити? Їй школу треба закінчити… Батьків у неї немає, я сама її піднімала… Ох, яке ж це нещастя…
– Ба, вистачить вже, не рви мені серце, і так важко… Он дівчина сказала, що не буде боляче, раз — і все…
– Ох, онучко, там же дитина у тебе, жива, а ти – раз і все… Дитя не винне ні в чому, правильно дівчина каже. Знаєш що, вставай, ходімо звідси, нічого, виховаємо. Війна не завадила народжувати, і ми справимося. І той Петрик твій нам не потрібен, батько, називається… Вставай, бери торбинку — додому, тут нам робити нічого.
Дівчина ніби чекала цього. Схопила торбинку і рушила до виходу, бабуся пішла слідом. Дівчина, що сиділа на лаві, усміхнулася, дивлячись їм услід, занурившись у свої думки.
Двадцять років по тому
– Мамо, я його кохаю, у нас все серйозно, повір! Діма — гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
– Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитеся… Закінчите університет, а там видно буде!
– Мам, нам по двадцять років уже, не маленькі. Весілля не стане на заваді навчанню, тим більше, ми не будемо витрачати гроші, розпишемось і все, навіщо нам ці формальності. Повечеряємо в ресторані з батьками Діми та його бабусею, і все, з друзями ми самі потім відзначимо. Діма бабусю дуже любить, вона його виховала.
– Ой, Машка, ну що не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, будемо сватами, як-не-як…
– Запроси їх у гості, мам…
– Добрий день, проходьте! Я Машина мама, Юлія. Сідайте за стіл…
Глянувши на Діму бабусю, Юлі здається, що десь вона її вже бачила. Мама Діми, Аня, зовсім молода, виглядає трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що народила його у 16 років, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім був змушений одружитися з Анею, щоб не сісти в тюрму. На папері тільки вони були чоловіком і дружиною, не жили разом, а потім і розлучилися.
– Ви знаєте, Юлю, соромно зізнатися, але ми ж хотіли від Дімочки спочатку позбутися… Анька ж ще юна була, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мати вмерла молодою, а батько у вʼязниці зник. Я її одна виховала. І тут вона з животом… Ну куди рожати — кому?
Коли прийшли вже в лікарню, чекали своєї черги на процедуру, дівчина одна підійшла. Теж на аборт. Каже, діти в усьому невинні, і мене наче по голові вдарили, хіба ж можна вбивати невинну дитину… Це був знак згори, щоб зупинились, і Дімку зберегли.
Дівчину ту, мабуть, сам Бог послав. Ми з Анькою пішли з лікарні додому. До останнього вона в школу ходила, закінчила 9 класів, а більше нам і не треба було. Народився Діма, я з ним сиділа, а Аня пішла в училище, на кондитера вивчилась. Петрик, батько Дімин, ніяк не допомагав, та й його батьки також.
Нічого, справилися. Анька потім за гарного чоловіка вийшла заміж, дочку ще народила. Торти тепер пече на замовлення, й непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Діма з Машею одружаться, є де жити, квартиру свою їм віддам, а сама до Ані переберуся. Отак у нас життя складалося.
Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм, вона вирішила залишити дитину, свою улюблену Машку…
Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першим коханням. Життя розвело їх у різні боки, і коли вони знову зустрілися, він уже був одружений. Лише один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.
Руйнувати його сім’ю вона не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.
Вирішуючи зробити аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її мислення на цю тему. Якщо вже вони справляться, то вона й поготів. Вона вирішила, що це знак згори.
Юля пішла з лікарні, слідом за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилася її єдина донечка, найулюбленіша людина на Землі.
І ось доля їх знову звела разом. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло і не бути, збираються одружитися. Хіба це не знак долі?
Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді буває достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя без цієї дитини не уявляють, і з жахом думають, що його могло і не бути.
Усяке в житті буває, але якщо відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин багато вирішують…