Двоє в родині: дитинство у світі дорослих

У нашій родині нас було двоє. Сестра народилася через півтора року після мене. Тоді діти не вважалися центром Всесвіту, головними були дорослі. Влаштувати істерику на вулиці нікому й на думку не спадало у будь-якому віці. Тим більше, щось вимагати в крамниці. Але вдома ми сварилися. Різниця у віці була невеликою, ми гралися разом, а де є спільні інтереси, там і розборки. Без галасу та сліз не обходилося. Терміново була потрібна саме та іграшка, яку взяла сестра. Обділена дитина ридала на всю квартиру. Розумні доводи не діяли.

Моя мама (педагог, викладач університету) не вдавалася у довгі пояснення. Не карала, тим самим не даючи приводу розкрутити гіркоту на повну. Стояти в кутку та співчувати собі через сльози. Мудра мама вчиняла інакше. Мама співчувала:
– Ти теж хочеш погратися з цією лялькою?
– Аааааа, вона не дає!
– Тобі образливо, будеш плакати?
– Так, ааааа!
– Добре, плач! Іди на кухню, сідай і плач. Скільки тобі потрібно часу, п’ять хвилин чи десять?
– Десять! Аааа!
– Я заведу годинник, коли стрілка дійде сюди, значить час завершувати.

Пригадую свої відчуття – жодного блаженства. Одне діло, коли насварили, покарали – свята справа повідомити всьому світу про несправедливість, що чиниться. Зовсім інше, коли дозволили ридати у своє задоволення. Час тягнувся, сльози не витискалися, стрілка рухалася ледь-ледь. Я ридала незрозуміло чому і для кого, заздрячи сестрі, яка гралася в кімнаті:
– Мамо, скільки мені ще ридати?
– Ще дві хвилини!
– Аааа, ий-иии!
– Мамо, я більше не хочу!
– Все, наридалася? Іди гратись!

Ну, нарешті! Я кидалася до іграшок, забуваючи про ту ляльку, через яку почала істерику. У домі довго панували мир і спокій. Сваритися бажання не було. Раптом знову доведеться ридати цілих десять хвилин? Звідки взяти стільки сліз? Завершувати на середині – теж не справа, якщо дозволили істерику по повній програмі. Наче, не виправдала довіри. Навіщо ж починала?

Часом нам всім потрібно викидати емоції. Посваритися, покричати. З віком людина вчиться контролювати поганий настрій. Дитина ще не вміє справлятися.

Мама нами керувала. З одного боку – дозволяла ридати, щоб зняти стрес, а з іншого – встановлювала межі, не даючи капризу перерости у повноцінну істерику, яку добром не зупинити.

Цей метод я успішно застосовувала і з власними дітьми. Працював безвідмовно.