Прогулянка знайомими вуличками рідного містечка.

Ліда йшла вулицями свого маленького рідного містечка. Та вже понад сорок років її рідним став зовсім інший, великий і галасливий мегаполіс. У ньому життя вирувало цілодобово, а неонові вивіски освітлювали вулиці. Тисячі туристів клацали фотоапаратами, мільйони мешканців поспішали у своїх справах, не помічаючи краси й історії навколо. Коли Ліда тільки приїхала туди, її вражало, як можна пройти, наприклад, повз Софійський собор і не зупинитися, не завмерти від захвату. Але з часом вона сама почала бігти, не піднімаючи голови. Діти, чоловік, робота. Турботи і клопоти. Вона звикла до великого міста, стала своєю. Раділа, що змогла вирватися з маленького нудного містечка. Життя в маленькому місті текло повільно і нудно. В такому місті можна народитися і померти, але жити там не можна. Вона не залишилася там жити. Подарувала великому місту двох його корінних жителів. Вийшли добрі хлопчики.

“Ой, мої онуки приїхали!” – плескала в долоні бабуся і розставляла руки, щоб обійняти улюблених онуків. Малюки тулилися до круглої, м’якої, пахнучої пирогами бабусі, і на обличчі Лідної матері з’являлося неймовірне щастя. Навколо бабусі з онуками бігали старий пес і кіт, а десь за домом кричав півень, сповіщаючи, що настав час збирати яйця. А Лідина мама не могла відпустити онуків, насолоджуючись довгоочікуваною близькістю. Наче вони можуть зникнути, якщо вона їх відпустить. Тільки ставши бабусею, Ліда зрозуміла, що онуки – це в сто разів солодше, ніж діти. Дітей треба іноді сварити, а онуки – це свято. З онуками можна забути про болі в колінах і на хвилинку стати маленькою Лідою, у якій все життя попереду.

А життя пролетіло дуже швидко, і більша частина його залишилася позаду. Ліда виховала дітей. Тихо і без скандалів розлучилася з чоловіком. Вийшла на пенсію. Півроку тому поховала матір. На паркані рідного дому написала “продається” і свій телефон. І ось знайшлися охочі купити. Приїхала обговорити угоду. Хай бог, востаннє приїхала сюди. Нема більше приводів. Могила матері є, мама простить, та й родичі за могилою придивляться. В маленьких містечках чужих могил немає. Йшла вулицею та несподівано для себе стала милуватися небом, травою, будинками. Ніколи раніше не зауважувала, який красивий містечко. Доглянуті будинки, багато зелені. Ось і знайомі з дитинства зелені ворота. Трохи перекошена хвіртка із різьбленою поштовою скринькою. Відкрила її і занурилася в дитинство. Запущений сад із старими яблунями та грушами прийняв її, наче вона нікуди не їхала. Зайшла в дім. Пахне мамою. Дивно. Півроку порожній стояв, а ніби мама на ринок пішла пів години тому. Пройшла в зал. Комод із різьбленою серветкою, фотографії в рамках. На усіх – вона, діти, онуки та правнуки. Скатертина з великими рожевими трояндами на столі. Величезна книжкова шафа. Спогади нахлинули. Згадала, як маленькою тискала курчат у курятнику за домом. Згадала, як полола картоплю й бурчала, що жити тут не буде, як виросте. Згадала, як Миша лазив до неї через вікно у спальню, щоб поцілувати на ніч. Ех, Мишо, не дочекалася вона його з армії, поїхала підкорювати велике місто. Не раз про це думала, але заборонила собі жаліти про вчинене.

Відкрила верхню шухляду комода. Гребінець, мамині гребінці, намисто з червоного бурштину. Наділа намисто. Подивилася в дзеркало. Добре! Не модно, ні. Напевно, у модному вироку б осудили. Але їй добре. Наче мама по шиї рукою погладила. Почула якісь крики біля хвіртки. “Ей? Тут хтось є?” – закричав дитячий голос. Пішла до хвіртки. Троє хлопчаків років п’яти-шести. У одного в руках цуценя.

“Здрастуйте, тітонько! А ви що тут робите? Тут же ніхто не живе? Ви злодійка, напевно?” – запитав найсміливіший світловолосий хлопчик із білим цуценям у руках. “Ні. Я не злодійка. Я донька Ганни Петрівни, котра тут мешкала. Приїхала ось, дім продавати,” – сказала Ліда. “Це ви дарма! Мій дідусь Михайло сказав, що такому дому сносу не буде,” – сказав світловолосий. “А це хто у вас? Як звати?” – запитала Ліда, кивнувши на цуценя. “Це собака. Ми тут для неї дім шукаємо. Я її до себе взяв, та дід не дозволяє. Каже, поїду до батьків, а йому її доглядати. А у нього вже є собака. Він у мене один живе. Бабусю ми поховали минулого року, тому друга собака йому занадто. А куди цю дівати? Ми її у кар’єрі знайшли і булкою нагодували. Ось ходимо, прилаштовуємо. Можливо, вам треба собаку?” – сказав світловолосий та підібгав цуценя до рук Ліди.

Цуценя було брудним і м’яким, пахло цуценям. Ох, як смачно пахнуть цуценята. Вони пахнуть травою, материнським молоком і щастям. Чому щастям? А невже може бути нещасною людина, яка тримає на руках цуценя? Ліда давно забула цей запах. Спочатку в чоловіка була алергія, та й тварин він не любив, а потім якось не до цуценят було. Цуценя смішно хрюкнуло і лизнуло Ліду в обличчя.

“Артемко! Відчепись від жінки. Замучив всіх вже з цією собакою,” – почулося збоку. До них підійшов літній чоловік. “Ліда! Треба ж! Приїхала! Мамин дім продавати збираєшся! Це ж ти мене впізнала? Зовсім не змінилася, Лідо. Це мій онук Артемко. Артем, відчепись від тітки, їй цуценя не потрібне, вона тут жити не буде. Вона у нас киянка,” – сказав той, в кому Ліда миттєво впізнала своє перше кохання, якого не дочекалася з армії через заїжджого парубка.

Ліда повернулася і подивилася на дім, потім – на Михайла, кинула погляд на цуценя і несподівано для себе сказала: “Здрастуй, Михайло. Ні, я дім продавати не буду. Жалко такий дім. На віки будувався і цуценя візьму. Буду тут жити!”

“От і чудово, Ліда. А я тобі допоможу. Там ось дах може десь протікати або ще щось, ти ж пам’ятаєш, де я живу. Приходь, чай поп’ємо. А хочеш, я до тебе прийду. Хіба хочеш, знову через вікно,” – сказав Михайло і посміхнувся.

Ліда посміхнулася у відповідь і притулилася до мордочки цуценя, щоб не було видно, що вона почервоніла.

Треба ж, бабуся, а почервоніла, як дівчина, яке сором. Михайло і діти пішли. Ліда опустила цуценя на підлогу і сказала йому: “Підемо витирати напис ‘продається’ з паркану, бо цей дім не продається. Це мій дім і твій дім. У нас з тобою стільки справ. Скоро канікули, онуки приїдуть. Треба готуватися. І погодься, Михайло зовсім не змінився. Очі такі ж і усмішка”.

Цуценя радісно тявкнуло.

Ліда зрозуміла, що вона вдома.