Connect with us

З життя

Прогулянка знайомими вуличками рідного містечка.

Published

on

Ліда йшла вулицями свого маленького рідного містечка. Та вже понад сорок років її рідним став зовсім інший, великий і галасливий мегаполіс. У ньому життя вирувало цілодобово, а неонові вивіски освітлювали вулиці. Тисячі туристів клацали фотоапаратами, мільйони мешканців поспішали у своїх справах, не помічаючи краси й історії навколо. Коли Ліда тільки приїхала туди, її вражало, як можна пройти, наприклад, повз Софійський собор і не зупинитися, не завмерти від захвату. Але з часом вона сама почала бігти, не піднімаючи голови. Діти, чоловік, робота. Турботи і клопоти. Вона звикла до великого міста, стала своєю. Раділа, що змогла вирватися з маленького нудного містечка. Життя в маленькому місті текло повільно і нудно. В такому місті можна народитися і померти, але жити там не можна. Вона не залишилася там жити. Подарувала великому місту двох його корінних жителів. Вийшли добрі хлопчики.

“Ой, мої онуки приїхали!” – плескала в долоні бабуся і розставляла руки, щоб обійняти улюблених онуків. Малюки тулилися до круглої, м’якої, пахнучої пирогами бабусі, і на обличчі Лідної матері з’являлося неймовірне щастя. Навколо бабусі з онуками бігали старий пес і кіт, а десь за домом кричав півень, сповіщаючи, що настав час збирати яйця. А Лідина мама не могла відпустити онуків, насолоджуючись довгоочікуваною близькістю. Наче вони можуть зникнути, якщо вона їх відпустить. Тільки ставши бабусею, Ліда зрозуміла, що онуки – це в сто разів солодше, ніж діти. Дітей треба іноді сварити, а онуки – це свято. З онуками можна забути про болі в колінах і на хвилинку стати маленькою Лідою, у якій все життя попереду.

А життя пролетіло дуже швидко, і більша частина його залишилася позаду. Ліда виховала дітей. Тихо і без скандалів розлучилася з чоловіком. Вийшла на пенсію. Півроку тому поховала матір. На паркані рідного дому написала “продається” і свій телефон. І ось знайшлися охочі купити. Приїхала обговорити угоду. Хай бог, востаннє приїхала сюди. Нема більше приводів. Могила матері є, мама простить, та й родичі за могилою придивляться. В маленьких містечках чужих могил немає. Йшла вулицею та несподівано для себе стала милуватися небом, травою, будинками. Ніколи раніше не зауважувала, який красивий містечко. Доглянуті будинки, багато зелені. Ось і знайомі з дитинства зелені ворота. Трохи перекошена хвіртка із різьбленою поштовою скринькою. Відкрила її і занурилася в дитинство. Запущений сад із старими яблунями та грушами прийняв її, наче вона нікуди не їхала. Зайшла в дім. Пахне мамою. Дивно. Півроку порожній стояв, а ніби мама на ринок пішла пів години тому. Пройшла в зал. Комод із різьбленою серветкою, фотографії в рамках. На усіх – вона, діти, онуки та правнуки. Скатертина з великими рожевими трояндами на столі. Величезна книжкова шафа. Спогади нахлинули. Згадала, як маленькою тискала курчат у курятнику за домом. Згадала, як полола картоплю й бурчала, що жити тут не буде, як виросте. Згадала, як Миша лазив до неї через вікно у спальню, щоб поцілувати на ніч. Ех, Мишо, не дочекалася вона його з армії, поїхала підкорювати велике місто. Не раз про це думала, але заборонила собі жаліти про вчинене.

Відкрила верхню шухляду комода. Гребінець, мамині гребінці, намисто з червоного бурштину. Наділа намисто. Подивилася в дзеркало. Добре! Не модно, ні. Напевно, у модному вироку б осудили. Але їй добре. Наче мама по шиї рукою погладила. Почула якісь крики біля хвіртки. “Ей? Тут хтось є?” – закричав дитячий голос. Пішла до хвіртки. Троє хлопчаків років п’яти-шести. У одного в руках цуценя.

“Здрастуйте, тітонько! А ви що тут робите? Тут же ніхто не живе? Ви злодійка, напевно?” – запитав найсміливіший світловолосий хлопчик із білим цуценям у руках. “Ні. Я не злодійка. Я донька Ганни Петрівни, котра тут мешкала. Приїхала ось, дім продавати,” – сказала Ліда. “Це ви дарма! Мій дідусь Михайло сказав, що такому дому сносу не буде,” – сказав світловолосий. “А це хто у вас? Як звати?” – запитала Ліда, кивнувши на цуценя. “Це собака. Ми тут для неї дім шукаємо. Я її до себе взяв, та дід не дозволяє. Каже, поїду до батьків, а йому її доглядати. А у нього вже є собака. Він у мене один живе. Бабусю ми поховали минулого року, тому друга собака йому занадто. А куди цю дівати? Ми її у кар’єрі знайшли і булкою нагодували. Ось ходимо, прилаштовуємо. Можливо, вам треба собаку?” – сказав світловолосий та підібгав цуценя до рук Ліди.

Цуценя було брудним і м’яким, пахло цуценям. Ох, як смачно пахнуть цуценята. Вони пахнуть травою, материнським молоком і щастям. Чому щастям? А невже може бути нещасною людина, яка тримає на руках цуценя? Ліда давно забула цей запах. Спочатку в чоловіка була алергія, та й тварин він не любив, а потім якось не до цуценят було. Цуценя смішно хрюкнуло і лизнуло Ліду в обличчя.

“Артемко! Відчепись від жінки. Замучив всіх вже з цією собакою,” – почулося збоку. До них підійшов літній чоловік. “Ліда! Треба ж! Приїхала! Мамин дім продавати збираєшся! Це ж ти мене впізнала? Зовсім не змінилася, Лідо. Це мій онук Артемко. Артем, відчепись від тітки, їй цуценя не потрібне, вона тут жити не буде. Вона у нас киянка,” – сказав той, в кому Ліда миттєво впізнала своє перше кохання, якого не дочекалася з армії через заїжджого парубка.

Ліда повернулася і подивилася на дім, потім – на Михайла, кинула погляд на цуценя і несподівано для себе сказала: “Здрастуй, Михайло. Ні, я дім продавати не буду. Жалко такий дім. На віки будувався і цуценя візьму. Буду тут жити!”

“От і чудово, Ліда. А я тобі допоможу. Там ось дах може десь протікати або ще щось, ти ж пам’ятаєш, де я живу. Приходь, чай поп’ємо. А хочеш, я до тебе прийду. Хіба хочеш, знову через вікно,” – сказав Михайло і посміхнувся.

Ліда посміхнулася у відповідь і притулилася до мордочки цуценя, щоб не було видно, що вона почервоніла.

Треба ж, бабуся, а почервоніла, як дівчина, яке сором. Михайло і діти пішли. Ліда опустила цуценя на підлогу і сказала йому: “Підемо витирати напис ‘продається’ з паркану, бо цей дім не продається. Це мій дім і твій дім. У нас з тобою стільки справ. Скоро канікули, онуки приїдуть. Треба готуватися. І погодься, Михайло зовсім не змінився. Очі такі ж і усмішка”.

Цуценя радісно тявкнуло.

Ліда зрозуміла, що вона вдома.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири + 6 =

Також цікаво:

З життя13 секунд ago

Залишитися — означає бути

Щодня вранці Віктор виходив із своєї старої хрущовки у спальному районі Луцька рівно о 07:45. Не тому, що йому кудись...

З життя31 хвилина ago

Ну вот и начало, или всё впереди

Ну вот и всё… или, может, только начало Когда я выходила замуж за Дмитрия, даже в мыслях не было, что...

З життя58 хвилин ago

Сімейні чвари: розрив із міською сестрою

Сімейна образа: розрив із міською сестрою Початок конфлікту Я, назвемо мене Олею, досі не вірю, як моя сестра, скажімо, Соломія,...

З життя1 годину ago

Загадочный оазис возвращения

В одном из глухих закоулков старой Москвы, где дома, словно старики, хранили в себе тысячу историй, вдруг возникла странная вывеска....

З життя1 годину ago

«Навіщо ще одна квартира, коли вже є чотири? Куди нам із матір’ю подітися?»

«Катерино, Бога ради, у тебе ж і так чотири квартири, навіщо тобі ще одна? А ми з мамою куди, на...

З життя2 години ago

Донька, про яку ніхто не повинен був дізнатися

Донька, про яку ніхто не повинен був дізнатися Оксана не відчувала провини за те, що просто народилася. Але тягар того,...

З життя2 години ago

Залишитися — означає існувати

**Щоденник** Щоранку Микола виходив із старої хрущовки у спальному районі Чернігова рівно о 7:45. Не тому, що мав кудись поспішати...

З життя2 години ago

Расчёт в тени

Тень расчёта С самого начала знакомства между Анфисой и её свекровью, Галиной Степановной, повеяло ледяным ветром. Будто незримая преграда разделила...