Connect with us

З життя

Вони так і не повернулися: ні ввечері, ні вранці, ні через тиждень, коли від Троша залишилась тільки тінь.

Published

on

Їх більше не було. Ні ввечері, ні наступного ранку. Ні через тиждень, коли від Трошика лише тінь залишилася… Спершу він, звісно ж, рвався. Скавчав, відчуваючи, як жорстка мотузка врізається в шию. Але терпів. А коли стало зовсім нестерпно… Нарешті зрозумів…

Трошика покинули за містом. Завели в гущавину, прив’язали до дуба метровою мотузкою і пішли, не озираючись…

Спочатку він нічого не зрозумів, не встиг навіть злякатися. Подумав, що це гра така. Мало що? Лайнув пару разів у пустоту шелестких дерев, лениво махнув хвостом і приготувався чекати. Віддано. Так, як можуть лише пси.
Але вони не повернулися. Ні ввечері, ні наступного ранку. Ні через тиждень, коли від Трошика залишилася тільки тінь.

Спочатку він намагався звільнитися, звісно. Скавчав, відчуваючи, як мотузка врізається в шию до крові. Кору дубову гриз, траву жував знову ж таки… Пити дуже хотілося. Але терпів. Як же не терпіти, якщо господар наказав, чи можна йому протидіяти?

А коли стало зовсім нестерпно, коли ребра стали гострими, як колючки… Нарешті зрозумів. Хоч навіть вити хотілося, але язик зовсім висох, до піднебіння прилип. І не залишилося сил. Ні на що. Навіть дихання давалося з трудом, а отже…

Кінець? Самотній, безславний… Болісний. І лише одна думка в починаючому плутатися свідомості – за що? Невже можна так? Зрадити? Кинути. Залишити повільно вмирати…? Адже він помирає…

Він зовсім втратив рахунок часу. Вчора, сьогодні, завтра… Хіба не все одно, якщо кожен день схожий на попередній. І мотузка, що врізалася в шию, залишила під собою негарні, і здається вже загноїлися, рубці, більше не болить. Не відчувається.

А от сточені об жорстку кору зуби все ще болісно ниють. Як ниють покрівлені в кров лапи, розкопані нерівний півтораметровий круг навколо старого дуба, до якого він прив’язаний.

Цей земляний, колись вкритий травою клаптик став його особистим пеклом. Не зійти, не вирватися. Не дотягтися лапою за окреслені, видряпані краї. Клітка. Наповнена співом птахів клітка.

Зовсім скоро все закінчиться. Він знав. Відчував. І з якоюсь приреченою рішучістю прикрив сльозоточливі очі. Впав у непритомність, останніми силами махнувши кінчиком хвоста, і…

– Давай, мій хороший, давай! Прокидайся! Дихаєш же, бачу, дихаєш! А решта все дурниця! Ти головне дихай, дихай, хороший! Андрійку! Андрію, ось так тримай, ось… Давай, давай… Ще трішечки! Гайда!

Трош затремтів. На пересохлий язик впали перші краплі вологи. Побігли тонкою прохолодною струменем по гортані, каменепадом впали у порожній шлунок, змушуючи його ще раз болісно збуритися.

– Розумник! Який же ти молодець! Ще трішки! Ось так! – новий ковток води, і Трош насилу змушує себе розлепити повіки.

Двоє. Людей, що стоять поруч із ним на колінах, двоє. Хлопець і дівчина. Дівчина малюка чекає. Округлий живіт так і тягне і без того натягнуті на кофті ґудзики. Молоді, метушливі, зовсім як…

Ні. Трош не хоче пригадувати. Ні дурного страху в очах молодої хазяйки вагітної, що оселився. Ні обережного погляду господаря і шепоту вночі: “А раптом вкусить?”…

Болів і так вистачає. І він просто слухає. Слухає ласкаві умовляючі голоси, тримається за них, як за рятівну соломину.

Мабуть, життя все ж для чогось потрібне. Інакше чому він за нього так чіпляється…

*****
-Торик! До мене, хлопчику! – Настя, його нова хазяйка, запрошувально махає рукою.

І він стрімголов летить до неї з іншого кінця світлого парку, не забуваючи прихопити облизану, майже перекушену наполовину палку. Біля її ніг, на зеленій, пахучій літом траві, вовтузиться маленька Сонечка.

-Толі! – радісно щебече вона, обвиваючи пухкими дитячими рученятами міцну шию великого пса, що стоїть над нею.

І, голосно засміявшись, дарує йому черговий мокрий, сповнений смаком ванільного морозива поцілунок у і без того мокрий ніс. Він, звісно, терпить.

Хоча навіщо обманювати себе – йому це подобається! Шалено, до щенячого писку, подобається. Подобається його нова родина: метушлива, емоційна, але добра і щира Настя і строгий, схожий на скелю, але завжди справедливий Андрій.

Тор пам’ятає, як він виніс його на руках з лісу. Як обережно вкладав на заднє сидіння машини, поклавши його нещасну голову на коліна сілої туди дружини…

Подобається однорічна, зовсім недавно навчена ходити, тримаючись за його бік, Сонечка-недоторка.

Подобається дім, у якому у нього є своє місце, яке пахне ним і Сонечкою, що засинає поруч.

Подобається життя. Його нове, яке почалося після лісового кошмару життя, про яке він і не смів мріяти, коли Андрій і тоді ще вагітна Настя дивом знайшли його в лісі, зупинившись перепочити на узбіччі заміської дороги.

– Соню, Тор у нас собака, а не поні, – сміється підійшов Андрій, спостерігаючи, як пихкаюча донька майже залізла на пса, що лежить біля ніг Насті.

І, переглянувшись з дружиною, підхоплює щебетливу доньку, щоб через хвилину всією родиною, включно з підстрибуючим поруч «Толею», вирушити до виходу з парку.

І не встигає нічого зрозуміти, коли собака зривається з місця і буквально за кілька секунд перетинає залишок від входу до парку простір. А там…

На краю дороги – дитина. Дівчинка. Сонеччина ровесниця. Рожевий бант, м’який рюкзачок-слоник, блискучі сандалі і… зростаючий визг гальмуючої легковушки!

Жахливий крик матері… Біжучий, витягнувши руки, розуміючи, що не встигає, батько… Застиглі перехожі… І темна, майже чорна, тінь собаки, що опинилася поруч за секунду до катастрофи.

За шкірку. Ривком. Висмикнув. Успів! І люди плачуть. Пригортають до себе дитину, обмацують. Слова ллються, як краплі дощу з небес, що протекли… Багато… Безглуздих…

І усвідомлення. Глухе, болісне:
-Трошик! – вигукнули майже одночасно, піднімаючи погляди від наляканої, плачучої, але живої і неушкодженої доньки, -Троша…

А він не обертається. Стоїть, уткнувшись чолом у ноги підбіг Андрія. Тремтить. Відчуває, як підійшли слідом Настя і Сонечка поряд з боків обіймають… і дихає. Живий. Коханий. Їхній. Тор.

А на інших, тих, що завмерли в кількох метрах, не дивиться, хоч і не забув ніколи. Навіщо? Він тепер відданий Андрію, Насті та Сонечці, що цілує його у мокрий ніс. До кінчика хвоста виляючий відданий!

Непотрібним у тій, іншій сім’ї виявлений. Небажаний. Зраджений.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дванадцять − вісім =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

I Was Doing the Dishes When My Husband Burst In Yelling: His Mother Again, More Distrust—Enough Is Enough

I was washing the dishes when my husband stormed in, shouting. Not again. Not his mother. Not her endless mistrust....

З життя2 години ago

Bananas for Grandma

– And dont forget the bananas for Granny Rose! Only get the little ones, you know she likes them small!...

З життя3 години ago

Abandoned for the Sake of Love

Abandoned for Love Mum came home from work one evening much livelier than usual, a healthy flush in her cheeks...

З життя4 години ago

A Letter from Myself

A Letter from Myself The envelope was orange. Bright, absurdly bright like a tangerine peeking through a January snowfall. It...

З життя5 години ago

The Night Before My Wedding, My Parents Cut Up My Dress—But I Walked into the Church in My Royal Navy Dress Uniform, and That’s When They Realised Who They Were Up Against

The phrase the night before the wedding usually brings to mind bouquets of flowers, giggling bridesmaids, and the final touches...

З життя6 години ago

Today Is My Dog’s Last Day, and He Sits Quietly Weeping in Front of Me

Today is my dogs last day, and he sits quietly in front of me, soft tears gathering in his old...

З життя7 години ago

When It’s Already Too Late

When It’s Already Too Late Charlotte stood by the entrance of her new block of flats, the redbrick building blending...

З життя8 години ago

When He Was Found, Everyone Turned Their Backs—But Two Years Later, His Story Is Making Headlines in the USA and Japan

When he was found, everyone turned away. Two years later, they’re writing about him in America and Japan. Elizabeth stepped...