Несподіваний дзвінок

Випадковий дзвінок

— Павле Івановичу? — голос у слухавці був холодний та офіційний.
— Так, це я. А хто говорить?
— Це директорка Будинку дитини. Через тиждень вашій доньці виповнюється три роки, і ми будемо змушені перевести її в інший заклад. Ви точно не плануєте її забрати?
— Зачекайте, яка донька? Чия? У мене син, Василь, — в шоці бурмочу я.
— Надія Павлівна Семенченко. Хіба це не ваша донька?
— Ні, не моя. Я — Василенко. Павло Іванович, але Василенко.
— Перепрошую, — втомлено сказала слухавка, — певно, якась плутанина сталася.
Часті гудки, що пролунали за мить, били по вухах, як набат. «Чортзна-що! — обурювався я. — Якась донька, малеча, розумієте! Що це у них там за бардак у документах?!».

Але дзвінок застряг у душі міцною скалкою. Чомусь думалося про те, як живеться дітям без дому, без теплих обіймів мами, дбайливого батька, без турботливих бабусь. У Василя ж усі родичі є, включно з тьотями та дядями з обох боків…

Олена одразу помітила мої задумливі очі, відповіді не до теми, та що вже може сховатися від уважної дружини, із якою ми вже майже 10 років разом живемо і знаємось ще з першого класу?!

Дочекавшись вечора, вона за вечерею прямо запитала, що зі мною відбувається.
— Як, — каже, — звати її?
— Кого? — ошелешено відповів я.
«Як вона дізналася про дівчинку? Може, їй теж дзвонили?»
— Надійка, — кажу. — Надійка.
— Ах, Надійка значить… Я в тебе Олена, а вона, значить, Надійка?! — підвищує голос дружина.
— Ну так, — кажу. — Надія Павлівна Семенченко.
— Ти мені ще номер паспорта її скажи! — кричить Олена.
— Та немає в неї жодного паспорту, навіщо він їй?
— Біженка, що чи що? — трохи тихіше вигукує моя благовірна.
— Хто біженка? — я зовсім перестав щось розуміти.
— Надька твоя біженка? Напевно, прописатися хоче? Говори, негіднику!
— Що казати-то?! — я сидів, зовсім ошелешений, забувши про вечерю.

І тут Олена заплакала. Не навзрид, не театрально, а якимись злими сльозами, що котилися горошинами прямо на оборку фартуха.
— Я завтра ж поїду до мами. Прошу зауважити, Василя тобі не віддам, — крізь сльози сказала вона.
— Олен, та що з тобою? Що сталося? Навіщо до мами-то?
— А ти думав, що я буду служити вам з коханкою, з Надійкою твоєю тут? — зірвалася вона.

Тут до мене тихенько почав доходити абсурд ситуації. Взявши дружину за плечі, посадив на кухонний диванчик і розповів їй усе про ранковий дзвінок.

Тепер Оленка плакала вже від жалю до дівчинки. Взагалі, у жінок дуже багато сліз, і вони ллють їх із будь-якого приводу і в будь-якій кількості! А я жіночих сліз, особливо Олениних, терпіти не можу і навіть боюся.

Вечеряти після таких пригод мені не захотілося, так, трохи поклював чогось.
…Прокинувся я від того, що дружина стояла поруч і копалася в моєму телефоні! За майже 10 років спільного життя такого не було жодного разу. Значить, не повірила… шукає сліди любовної переписки. Мені стало гірко від такого недовіри, так огидно… І тут вона шепоче: «Паш, Паш…» і рукою мене читакає тихенько.
Я зробив вигляд, що тільки що прокинувся.
— Паш, це ж ось цей номер дзвонив, який стаціонарний, так?
— Так, — на автоматі відповідаю, — цей.
— Ну спи, спи.
І Олена вийшла з спальні, прикривши двері. Телефон мій вона взяла з собою.

Легко сказати — спи. Заснути тут! Чую, комп’ютер увімкнувся. Я полежав ще трохи, а потім тихенько встав і пішов до вітальні.
Олена швидко рухала мишкою і була так захоплена, що не помітила, як я встав за її спиною

В рядку пошуку був записаний запит: «Будинок дитини» і наше місто.
Комп’ютер забурчав трохи і видав повну інформацію — офіційний сайт, адресу, телефон і навіть фото будівлі. Олена подивилася на екран мого телефону.
— Паша, збігається!
— Що збігається?
— Та телефон же! Номер збігається. Це телефон Будинку дитини!
— Я так і казав. А ти, значить, перевіряєш?

Олена обернулася на стільці.
— Не перевіряю, а уточнюю.
— Навіщо?
— Паш, а будинок-то цей зовсім поруч, — ніби не чуючи мене, задумливо сказала Олена. — А давай туди з’їздимо? Ось звідки у них твій номер телефону, якщо ти зовсім стороння людина, а?

— Про це я якось не думав. А справді, звідки? Може, і справді, з’їхати, розвідати там усе? А то так і будуть приписувати мені чужих дітей, а я — розхльобуй потім!

Заснути цієї ночі мені толком так і не вдалося. Я вже майже засинав, як дружина ще раз штовхнула мене в бік.
— Паш… Паш…

— Ну що ще?
— А точно у тебе нічого ні з ким не було? Раптом там… випадково… з першою любов’ю, наприклад. Може, ти її зустрів після стількох років, почуття прокинулися, а? І вона тобі нічого не сказала, а дівчинку просто в пологовому залишила. А, Паш? Паш!

— Яке кохання, Олено??? Я як сів із тобою за одну парту в першому класі, так і сиджу ось… лежу, тобто, тьху, ну з тобою, загалом. А 4 роки тому, ти згадай, Василю якраз 3 роки виповнилося, в садочок пішов, хворів увесь час, а ти вже на роботу вийшла, з ним хто сидів-то? Я. Довелося на віддалену роботу перевестися, пам’ятаєш? Безкінечні мікстури, таблетки, режим харчування, візити до лікарів. Які коханки, я тоді на ногах ледве тримався, засинав у польоті, ще не торкаючись подушки! Не було у мене нікого, немає і бути не може!

— А звідки тоді твій номер там? Хтось же його залишив для зв’язку? — не вгамовувалася дружина.

Це питання і мені не давало спокою. Я вже, грішним ділом, перебрав у розумі всіх дамочок, від яких можна всього очікувати. Ні з якою з них у мене нічого не було, але їх підступна натура цілком могла викинути такий фокус

Але всі вони випали з підозрюваних: хтось вдало влаштувався в особистому житті, у когось із дитиною сиділа бабуся, а найбільш активна і взагалі виїхала з країни років 5 тому.

Але, враховуючи те, що в житті може бути навіть те, чого ну ніяк бути не може, я прийняв тверде рішення навідатися до Будинку дитини прямо завтра ж.

Хоча ми і приїхали рано, але були не першими — перед дверима директорки вже сидів відвідувач, білобрисий тендітний чоловічок. На вигляд, одягнений чисто, але якийсь увесь… неохайний, чи що, невдоглянутий. Очі бігали, руки, що стискали якісь папери, трохи тремтіли. Чи то від хвилювання, чи то, що швидше за все, після вчорашнього.
— За мною будете, — несподівано густим басом сказав чоловічок.

Майже тут же відчинилися двері, і його запросили до кабінету. Хвилин 15 звідти лунав чийсь рівний голос, перебиваний басовитим бурмотінням.

Нарешті чолов’яга, скуйовджений і вже без паперів у руці, вискочив із кабінету, і нас запросили увійти.

— Доброго дня, — приємна брюнетка середнього віку стояла біля вікна, покусуючи дуги окулярів. — Ви з якого питання?
— Ми з приводу вчорашнього, — пожартував я.

Жінка сіла за стіл.
— Знаєте, мені зовсім ніколи відгадувати ребуси. Будьте ласкаві, викладіть вашу проблему чітко і по можливості коротко.

Я нагадав їй про вчорашній дзвінок (голос був цілком впізнаваний).

— А, це… — Жінка стомлено усміхнулася. — Вибачте мене, вийшла накладка, телефонували не вам.
— Як не мені, якщо у вас мій номер! До речі, звідки він у вас?
— Розумієте, Павле Івановичу, я помилилася цифрою. Той номер починається з 098, а я набрала 068. Те, що ви теж Павло Іванович, — чистісінько збіг. Ось так буває…

Він, до речі, перед вами заходив.
— Хто? — тупо запитав я, хоча вже знав відповідь на це питання.
— Павло Іванович Семенченко, батько дівчинки.

Тож я ще раз прошу у вас пробачення і прощаюся. Вибачте, у мене багато справ. Жінка встала.

«Таїсія Семенівна Доманська» — було написано на її бейджику.

Олена, видно, теж встигла прочитати цю інформацію, бо запитала:
— Таїсіє Семенівно, а він, цей Павло Іванович, дівчинку забере?

Директорка подивилася на нас і знову сіла за стіл.
— Ні, не забере. Мама дівчинки померла, а у цього Павла Івановича дітей від різних жінок аж семеро. Він за три роки всього двічі тут був, і то під нашим тиском. Надійка йому не потрібна. Усе, шановні? Я відповіла на всі ваші питання? Тоді до побачення.

Ми, ошелешені побаченим і почутим, вийшли з будівлі.

Старші діти якраз були на прогулянці. Хтось розгойдувався на маленьких гойдалках, хтось з’їжджав з гірки, два хлопчики влаштували на лавочці автомобільні гонки.

Я дивився на цих дітей і до мене повільно доходило, що саме тут не так.

На дворі було тихо. Варто було Василя вивести надвір, тут же починалися крики, верески, просто галас. Ці діти не галасували, вони не сміялися на весь голос, лише тихенько перемовлялися між собою. Вони нагадували маленьких дідусів. Ці діти одразу стали дорослими, адже дитинства у них не було. Було виживання — у когось у холоді, у когось у голоді, відсутність іграшок, одягу, було байдужість дорослих, а подекуди й жорстокість.

Я обернувся до Олени. Її очі були сповнені сліз. Ось знову ці сльози! З будь-якого приводу вони тут як тут!

Ми неспішно пішли до воріт, і тут тишину вибухнув крик — «Мамо!». Усі діти, як за командою, повернулися в наш бік. Прямо на нас, розкидавши руки, бігла дівчинка у смішній шапочці з помпоном. «Мамо, мамо, — кричала вона. — Я тут!».

З розгону дівчинка впала в Оленині ноги, і вже звідти почувся плач, такий гіркий, такий надривний, що сльози навернулися і у мене.

— Надійка, Надя! — по доріжці до нас бігла вихователька. Вона спробувала взяти дівчинку на руки, але та брикалася і міцно трималася за Оленину ногу.

Ледве-ледве дівчинку вдалося відчепити від Олени, (у виховательки знайшлася шоколадка, яка й вирішила справу), і ми майже бігом покинули територію Будинку дитини.

У машині ми мовчали. Олену прямо колотило всю, та і я почував себе не дуже. Руки тремтіли, зовсім як недавно у мого тезки, і я припаркувався на узбіччі, щоб трохи заспокоїтися.

Олена подивилася у вікно і очима показала мені на вивіску магазину, який був у двох кроках.

Не домовляючись, у повній тиші, ми синхронно вийшли з машини і, взявшись за руки, пішли у «Дитячий світ»…

За лялькою та рожевою сукнею.
Наша донечка Надійка буде найнаряднішою!