Connect with us

З життя

А я хіба недостойний? – здивовано запитав він.

Published

on

Вечерня розмова за вечерею між Віктором та його жінкою стала несподіванкою:

– А що, я недостойний? – з острахом запитав Віктор.
– Так, ти – недостойний! – спокійно погодилась Оксана.

Це сталося під час вечері: Оксана зізналася, що закохалася в іншого чоловіка і буде подавати на розлучення. Це було як грім серед ясного неба: вчора вони всі разом відвідували басейн, і ніщо не віщувало біди! Чи могла вона так швидко закохатися? Виявилося, що не швидко, а досить давно.

– Як розуміти – давно? – ошелешений запитав Вітя. – Ти весь цей час жила на два “фронти”?

Дружина відвела очі і замовкла: так, виходило, що так! Іноді так трапляється: просто не хотіла раніше часу руйнувати родину! Але тепер вона вирішила. І прагне піти до свого коханого, який її дуже любить.

– А як же Ліска?
– Що Ліска?
– Ну, кому потрібна чужа дитина? Ти ж, мабуть, збираєшся забрати її з собою?
– Тут все нормально! – ухильно відповіла Оксана.

Він відчув якісь дивні нотки в її голосі. А можливо, здалося? І вона продовжила:

– Так, тут жодних неприємностей не буде! Він – чудова людина і стане для мене гідним чоловіком!

– А що – я гірший? – здивувався Віктор.
– Так, ти – гірший! – спокійно пояснила Оксана.

– І чому ж ти так вирішила?
– Просто порівняла тебе з іншим!

– От і треба було з цього починати! Значить, з’явився у тебе хтось, з ким ти мене почала порівнювати, я правильно розумію?
– Так, правильно!

Все було природнім: у дружини з’явився інший – Оксана була дуже привабливою жінкою. І, мабуть, вона його полюбила. Що ж – любов така річ! Іноді буває, що спалахнула, і не загасиш!

Вихід був тільки один – розлучення. Адже марно сперечатися з дружиною і доводити їй, що він, все-таки, гідний! Хочеш ходити, мила, не поспішай, як у відомій пісні! Так, не гарний я ззовні – визнаю! Але душею-то гарний, напевне!

Подивись на мене уважніше: може таки, я – і не таке вже нікчемне створіння! Якось же ми жили всі ці шість років: їхньої донечці Лісці нещодавно виповнилося чотири. І жили непогано: тебе ж все влаштовувало!

Але раз тобою, Оксано, визнано, ким визнано, нехай іде до того, хто краще, успішніше, красивіше, багатше й достойніше: потрібне підкреслити. А він нав’язуватися не буде. І зробить, як справжній чоловік: погодиться на розлучення, буде сплачувати аліменти і бачитись з донькою.

Але ось з’явився маленький нюанс – його дорога Оксана раптом “викотила вимогу”: залишити їм з Лісцею спільно нажите житло.

– Це ще чому? – здивувався Віктор.

– Як чому? Бо я не збираюся ділити таке хороше житло! Квартира, справді, була хорошою, зручною і розташовувалася в обживаному районі: все – в пішій доступності. І не посперечаєшся!

– А ти хочеш закинути нас у глуш: адже Лісочка тільки стала звикати до дитячого садочка!

І це знову було правдою.

– Гаразд, але мені-то куди діватися?
– А ти поки поживи на знімній, потім собі щось купиш! І врахуй: якщо не погодишся, я тобі забороню бачитися з донькою!

Це було нахабством, шантажем і суперечило моральному облику, в загалом-то, порядної Оксани. В принципі, робити це вона не мала права. І все можна було оспорити. Але вже в судовому порядку.

А це було не лише принизливо, але й витратливо: скільки сил і часу потрібно буде витратити на візити до нашого найгуманнішого суду в світі! А про нерви й говорити нічого.

Не інакше, як новий коханець її накрутив! От … : треба б йому начистити пику. І заодно подивитися в його нахабні оченята.

Адже що придумав, люди добрі: віджати житло і приїхати сюди жити! І це – достойно, на вашу думку? Я вас прошу! Ти що, Оксана, головою вдарилася?

Так, жінка сказала, що жити вони збираються в цій квартирі. А його дві квартири будуть здавати: він же – заможний, а не жебрак, як дехто, Вітя…

І Віктор, навіть не роздумуючи, вирішив не сперечатися й залишити квартиру цьому незнайомому йому по… зливі і дружині: коротше кажучи, подавіться!

Тим більше, що дівчинку тато дуже любив, і стосунки після розлучення з нею переривати не збирався.

І не винна дитина у тому, що у матері на горизонті з’явилася скороспіла любов.

Окрім всього перерахованого, житло було куплене у кредит. Виплачувати який погодився майбутній другий чоловік: він-то не буде ницькати за кожен платіж, як ти!

«От і добре! – подумав Віктор. – Хоч якийсь плюс від всієї цієї що…чі!»

А він поки поживе на знімній, а там видно буде.

Головне, не варто поспішати! Раптом Оксана передумає і вирішить повернутися: хто їх розбере, цих жінок?

Як там кажуть на Сході: квапся повільно!

І питання було вирішено: Віктор на ранок пішов з родини.

І першим подав на розлучення, не бажаючи заважати чужому щастю.

Однак подивитися на закоханця, який завоював серце його дружини, чоловік дуже хотів.

А зробити це хронічно не було можливості: на усі візити тата в вихідні щасливого суперника вдома не було.

Або він був, але ховався. Але чому, цікаво?

Вийшов би, покрасувався, як не як: адже це його обрала гарна Оксана! Чому б не порадіти чужому фіаско і не глянути на нещасного відхиленого чоловіка?

А потім Ліска сказала, що мама перед його приходом завжди відправляє нового тата гуляти: інтрига, як фурункул, розрослася до величезних розмірів!

Навіщо? Все ж мало бути зовсім по-іншому: Оксана, навпаки, мала б похизуватися вдалим і гідним придбанням, а не ховати його.

Отже, тут було щось не так! Але що?

І тоді Віктор підступив: прийшов на півгодини раніше – він завжди забирав доньку об одинадцятій – і заховався в будиночку на дитячому майданчику.

Те, що він побачив, вразило: з під’їзду вийшов його шкільний друг Борис! Так, саме він виявився обранцем Оксани і новим татом Ліски.

Ось він, зрадник – поп Гапон! А ще кращий друг, називається: от і вір після цього людям!

Цілком ошелешений побаченим Віктор продовжував сидіти в будинку. Хоча вже варто було підніматися в квартиру: пазл почав складатися. Причому, зовсім не так.

Згадалося, що друг часто розповідав, що його дочку виховує інша людина. Це відбувалося, коли вони разом випивали: тоді у чоловіка розв’язувався язик.

В інший час він про це не поширювався. І цю тему не піднімав.

Невже, Ліска – дочка Борьки? Це припущення було небезпідставним. Виходило, що так.

І виходило, що друг з Оксаною вже разом близько п’яти років: цей висновок зробив Віктор після нехитрих арифметичних розрахунків.

Отже, майже одразу після весілля його почали обманювати. Це як же так?

І хто? Його кохана, єдина жінка і той, кого він вважав кращим другом! Це виявилося подвійним зрадою.

«Ну, що, тепер тримайтеся, хлопці! – подумав обманутий чоловік».

Ні, не варто думати, що він не пішов гуляти з Ліскою: дитина-то ні в чому не винна!

І навіть ні слова не сказав Оксані! Та й навіщо? Все було ясно й без слів.

«Але він, звісно ж – вирішив для себе Віктор – вживе відповідні дії. Бо залишити все на гальмах не хоче і не буде».

І навіщо? І як ви це уявляєте? Йому на… гакали, умовно кажучи, на голову, а він витреться, зробить реверанс і подякує: дякую, добрі люди?

Ні, дорогі мої та дуже достойні люди! За все потрібно платити!

Спочатку чоловік зробив ДНК-тест. Виявилося, що друг не збрехав щодо дівчинки: це, справді, була Борькина дочка, до якої Віктор не мав ніякого відношення.

Тому, фіг тобі, мамо Оксана, а не аліменти.

А потім чоловік подав позов про розподіл спільно нажитого майна: будете знати, як робити гадості та брехати тривалий час!

– Так, я обіцяв не ділити житло, визнаю! – відповів він на претензії дружини щодо порушення даного їй чесного слова. – Але ж ти теж давала на весіллі мені слово про кохання і вірність!

Яке, дорога Оксано, ти порушила! Тому і я порушу дане тобі слово: і у нас буде один – один.

Коротше кажучи, ти перша почала. А хто вигадав, той і водить, Оксаночко!

І далі, “солодка парочка”, живіть, як хочете! Я у вашій “харчовій ланцюжку” не збираюся брати жодної участі!

Оксана намагалася звернутися до совісті та натякала на його внутрішню шляхетність: ти ж не зможеш з нами так вчинити!

На що він отримав відповідь:

– Чому це не можу? Дуже навіть можу! Ти ж сказала, що я недостойний? Ото я і вчиню недостойно – хоч виправдаю твої слова! Що не так?

Після цього дружина замовкла. А Борис, який був присутнім при всій цій «вияснялці», не сказав ні слова…

Отримавши після розлучення і продажу квартири свою частку, Віктор переїхав в інше місто неподалік: цього з лишком вистачило на покупку хорошої однокімнатки.

Що купили Борис із Оксаною, його не цікавило.

Все складалося непогано: дах над головою була, а працювати сьогодні можна було віддалено.

Але там, після п’яти місяців проживання, Віктор раптом зрозумів, що дуже сумує за маленькою Ліскою, раптово ставши йому чужою.

Як так – Ліска і чужа? А як же всі ці чотири роки? Безсонні ночі, коли ріжуться зубки, і спільні прогулянки?

Адже не та матір, яка народила. І це може бути легко трансформовано на батька.

Так, Віктора стало тягнути до своєї маленької доньки, яка нічого не розуміла в хитросплетінні їхніх відносин і як і раніше вважала його своїм татом.

І тоді чоловік подзвонив колишній тещі. І від неї дізнався, що Оксана з Борисом вже розійшлися: справа навіть не дійшла до реєстрації стосунків!

Кавалер, стукаючи копитами, відправився в свої апартаменти, а колишня дружина жила одна у купленій після розлучення однокімнатці.

А Ліску відправили до бабусі…

– Вони, чомусь, не змогли жити разом! – повідомила теща. І прохально сказала: – А ви б помирилися, Вітю! Ну, заплуталася дівка! Але тепер-то все можна виправити!

У неї з зятем завжди були хороші стосунки.

– А навіщо, Зоя Семенівно? – резонно запитав Вітя. – Після всього – миритися?

Ні, примиритися, звісно, можна було: хоча б, заради дитини.

Якби були якісь почуття: нехай, з одного боку.

Але Оксана його вже давно розлюбила. Та й він більше нічого не відчував до цієї красивої жінки, яка так легко визнала його недостойним.

Отже, так тому й бути.

І що вийшло у сухому залишку? Розпалася сім’я, яка вважалася міцною. І кілька людей, в результаті всіх пертурбацій, залишилися нещасними.

А ще було втрачено хорошу квартиру. І це теж було істотним. Не рахуючи витрачених сил, нервів і грошей.

Ну, що – ти тепер задоволена, Оксаночко?

Напевно, колишня дружина була не задоволена. Але хто ж з дам зізнається, що скоїв величезну дурницю?

А Віктор почав висилати гроші колишній тещі на Ліску і регулярно спілкуватися з дівчинкою по телефону.

І, при першій можливості, відвідувати дочку. А на канікули забирати її до себе: він поки жив один.

Адже правильно кажуть: чужих дітей не буває.

А що буде потім – покаже час. Адже недаремно ж говорять: «Поспішай повільно».

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − 13 =

Також цікаво:

З життя51 хвилина ago

A Pensioner Decided to Sell His Cat, but the Buyer’s Unexpected Reaction Left Him AstonishedThe woman simply smiled, reached into her bag, and pulled out a photo of the very same cat she had lost years ago.

Andrew Patterson sat by the window, staring at the advert on his phone. The letters swam – his glasses had...

ES2 години ago

El salón de baile del Le Grand Hotel aquella noche era tan magnífico que parecía un sueño tejido de oro y cristal. Miles de pendientes de cristal colgaban de tres colosales arañas de luces, reflejando un resplandor cegador sobre un suelo de mármol pulido como espejo. El aire estaba saturado con la fragancia pura de decenas de miles de rosas blancas importadas, dispuestas en arcos florales espectaculares a lo largo del pasillo central. Era una noche sin defectos. Esta noche era la boda de Elena —la orgullosa directora de comunicaciones del Grupo Vane— y Julian, el heredero dorado de una dinastía financiera.

Elena estaba en el centro del gran salón, envuelta en un vestido de Haute Couture de seda blanca que dejaba...

З життя4 години ago

Everyone feared the dog and gave it a wide berth. Until a little girl walked up to it.

Sometimes life throws you a story that makes you think—surely it can’t have happened just like that. But it did....

ES5 години ago

Nadie en esa mansión debía verla así.

La cocina era demasiado hermosa para albergar el hambre. Los gabinetes color crema brillaban bajo una luz suave y diurna....

З життя7 години ago

“Apartment sold with cat included,” heirs announce as they drop the price.

Estate agent Margaret Thompson put down the phone and stared at it for a few seconds as if the device...

ES7 години ago

En el funeral, un joven sucio en silla de ruedas se abalanzó de pronto hacia la tumba y gritó que detuvieran el entierro, aterrorizando a los presentes, quienes lo creyeron un perturbado. Pero cuando sus ojos encontraron a una mujer pálida entre la multitud y susurró: «Mamá… soy yo», todo el cementerio se paralizó en un silencio absoluto, porque su hijo supuestamente había muerto en un incendio veinte años atrás. Entonces, con dedos temblorosos, levantó su mano quemada y mostró un pequeño anillo de la infancia grabado con el apellido familiar: el mismo anillo que había desaparecido junto con el niño perdido en la noche de la tragedia.

Eleanor dio un paso atrás, tambaleándose. El mundo giró bajo sus pies. Su esposo, Arthur, la tomó del brazo con...

EN8 години ago

At the funeral, a filthy young man in a wheelchair suddenly lurched toward the open grave and screamed for them to stop — stop everything — sending a wave of horror through the gathered mourners, most of whom assumed he’d lost his mind. But then he turned to a pale woman near the front of the crowd, and in a voice barely above a breath, said, “Mom… it’s me.” The cemetery went dead silent. Because her son had been dead for twenty years — killed, everyone said, in a fire that left nothing behind worth saving. Then the young man raised his scarred hand with trembling effort and showed them the ring — small, tarnished, the kind of thing a child wears — etched with the family name. The same ring that had disappeared the night the boy vanished.

Eleanor lurched backward as if struck. The ground seemed to shift under her. Arthur — her husband — caught her...

ES11 години ago

Algunos secretos no están hechos para quedarse enterrados en el lodo del fondo. La maleta emitía una vibración tenue, rítmica, casi como un latido, y eso le erizó la piel a Evelyn. Levantó la vista hacia la desconocida.

—¿Es tuya? —preguntó, con la voz a punto de quebrarse. Sarah no respondió. Solo miraba fijamente las alas de bronce....