З життя
Катерину болять ноги: не дивно після довгих подорожей з важкою ношею
Вікторія ледве переставляла ноги. Та й зрозуміло: стільки ходити, ще й з грузом на плечах… Одне радує – залишилося обійти лише одну сільську вулицю, а потім вже можна вирушати назад. Вікторія працювала листоношею. Колись пошта була в кожному селі, тепер же залишилося одне відділення на навколишні дванадцять сіл. Тож листоноші мандрують багатьма кілометрами — газети розносять, квитанції за електрику та пенсії. І заодно харчі та побутову хімію несуть — за замовленням.
Зараз наплічник за Вікторінними плечима опустів. Усі замовлення вона передала своїм бабусям. Дивовижна річ: стариків у селах майже не залишилось. А вдови-старушки живуть. Деякі навіть господарство тримають, город садять… Одна тільки проблема: до магазину з віддалених сіл добиратися важко. А автолавка взимку не завжди приїжджає. Тож Вікторія несе з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками… Бабусі її чекають, з самого ранку визирають: де ж то їхня Вікунка, чи не заблукала в заметах?
В цьому останньому селі, яке залишилось обійти Вікторії, колись життя вирувало. Лісгосп тут був. А тепер… Та що казати, таких сіл, де своє життя доживають останні місцеві мешканці, по Україні багато…
Ось і останній дім — звичайний, дерев’яний, на двох власників. Лише він уцілів — в обох половинах хтось живе. Інші подібні будинки давно вже порізали місцеві мешканці на дрова. А тут пенсіонерка живе, до неї і поспішає Вікторія. У другій половині — син цієї пенсіонерки з дружиною.
Вікторія, струсивши сніг з чобіт маленькою мітелкою, що стояла біля вхідних дверей, піднялася сходами веранди, постукала у двері:
– Ганно Петрівно, ви вдома? Пошта прийшла!
Двері майже відразу відчинилися. Господиня метушилася:
– Та чого ж стукаєш, Вікуня? Заходь, заходь швидше! Замерзла, мабуть? Давай-но чаю наллю. Чи, може, пообідаєш? Я ось борщ щойно з печі дістала…
Вікторія подякувала старенькій, але відмовилася: потрібно поспішати, незабаром темніти почне, а дорога назад не близька.
– Почекай, доню, у мене ж син якраз до міста збирається. Ти посидь трохи, погрійся. Я до нього збігаю, скажу, щоб без тебе не поїхав.
Ганна Петрівна накинула стареньке пальто і вийшла. Вікторія втомлено опустилася на стілець, дістала папку з пенсійними квитанціями, гроші. Перерахувавши залишок купюр і дрібні гроші, зітхнула: все до копійки. Розстебнула куртку, зняла шапку… Як добре, що не доведеться волочитися назад по погано розчищеній дорозі. У сина Ганни Петрівни, здається, є УАЗ, він інколи на ньому на пошту приїжджає. Значить, сьогодні додому вдасться потрапити раніше…
Повернулася господиня:
– Почекаєш хвилин сорок? Зайнятий зараз Валера. Як завершить свої справи, так, сказав, і поїде. І тебе візьме. Давай-но поки поїж. Знаю ж, що весь день на ногах, проголодалась.
Вікторія сперечатись не стала. Видавши Ганні Петрівні пенсію, вона зняла наплічник, відставила сумку і приступила до частування.
– Ганно Петрівно, може, розкажете щось про минуле життя? Я ж так люблю слухати, як раніше люди жили, – сказала Вікторія, закінчивши з борщем і взявшись за чай з булочками.
– Ой, дівчинко, не знаю, що й розказати тобі, – усміхнулася господиня, перебираючи край квітчастого фартуха. – Як раніше жили… По-різному жили. Коли добре, а коли не дуже. Я працювала. Тоді всі працювали. Я ж не якась ударниця була. В пекарні рекордів не ставили. Скільки потрібно було хліба, стільки і пекли. Грамоти — так, є. І ветеранське дали. Тридцять шість років біля печі простояла. Та ще шість років потім комірницею працювала. Ну, а хліб наш, сама знаєш, в окрузі нарасхват був. Тепер такого не купиш. Та й пекарні давно вже нема…
Ганна Петрівна замовкла, дивлячись у вікно на цегляний остов зруйнованої пекарні, що виднівся неподалік… Потім продовжила:
– А чоловік мій на лісовозі працював. Я заміж вийшла вісімнадцятирічною, як сюди на практику приїхала. Доучувалася вже вагітною. Перша в нас дочка народилася, зараз у Львові живе. Ну, чи-то… як його там… у Києві. На пенсію вийшла, але ще працює. Двоє онуків там у мене і правнук великий вже.
А чоловік син хотів, та довго не виходило. Два рази я втрачала дитину. Ну самі розсудіть: мішки з борошном перевертаєш цілу зміну, так по-неволі втратиш. Потім чоловік сказав: звільняйся з такої роботи. А куди ж тут звільнишся? Тоді ж роботи теж не було особливо. Хіба що в місто їздити, та господарство залишати треба. Ми ще корову тримали спершу, це вже потім кози завели. Та й поросят мало троє, кури… Великий город… Уговорила чоловіка-я, мовляв, обережніше буду…
Потім знову забеременіла, начальство мене на легку роботу перевело – у магазин продавцем, при пекарні. Так і виходила Віталіка…
Вікторія з подивом подивилась на співрозмовницю. Бабуся ж говорила, що син у неї Валера? А тут раптом — Віталік…
Помітивши нерозуміння гості, Ганна Петрівна сумно усміхнулася:
– Почекай, дівчинко, не поспішай, все згодом зрозумієш…
І продовжила:
– У сімдесятому році син народився. Був у нього вроджений дефіцит слуху. Навіть у столицю до одного професора їздили, той сказав, мовляв, таке буває, лікування немає, треба носити апарат. Зі слуховим апаратом усе життя він і ходив… У сусідній квартирі жила бабка Піфагорівна… Та ні, не прізвисько це у неї було, а по батькові. Батька ж померлого дійсно Піфагор звали. Ось вона все сміялася над Віталіком, говорила, мовляв, з дитинства старим ходить, хто за такого заміж піде?..
А з Ларисою вони зі школи товаришували. Потім весілля зіграли. Вона в конторі лісгоспівській працювала, поки лісова дільниця не закрилась, а Віталік у місті їздив, на заводі на прохідній сидів. Онук народився, ми з чоловіком їм сусідню квартиру купили, як Піфагорівна померла… А потім за рік і чоловіка не стало, і сина…
Ганна Петрівна важко зітхає…
– У чоловіка був… цей… аблекуючий артрит. Та майже у всіх у них, хто в лісі працював, була ця хвороба. От операцію йому зробили, та все одно він після того року не прожив. А син раз з рибалки повертався, а вже лід кришився… До берега трохи не дійшов, провалився. Вибрався-то вибрався, та настудився сильно, прихопив запалення легенів, в два тижні і згорів… Восени чоловіка поховала, а весною і сина до нього відвезла… Двадцять три роки тільки йому було…
Ганна Петрівна знову замовкла. Встала, поправила фіранку на вікні… Потім, вочевидь, заспокоївшись, знову повернулася до розповіді…
– Коли сина не стало, невістка вагітною вдруге була. Прийшла до мене, каже, треба робити аборт. А я її відчитала: чоловік помер, так ти і дитину його хочеш убити? Ну, плакали обидві, довго говорили. Їй би і з однією дитиною без чоловіка важко було б, а тут — з двома… Тоді ж час був… такий… У дев’яносто четвертому Віталіка не стало… А свати допомагати не дуже рвалися, вони обидва випити любителі були.
Невістка у мене золота. Уговорила я її дитину залишити. Я якраз після смерті чоловіка на склад перейшла працювати, в зміни вже не ходила. Удвох-то ми з нею діток і виростили.
Ну, а через рік десь вона з Валерієм-то і познайомилася. Придивилася я до нього: позитивний чоловік, не п’є, не свариться. Матірщинників не люблю, і чоловік покійний не сварився, хоч і в лісі усе життя працював. І дітям Валерій ласкавий… Він зовсім не з цих країв, приїхав до цього, як його, ну, який тут цех ще відкривав… Пилораму тоді Валерій-то йому ставив. Постарше трохи Лариси. Женатий був, зате жінка втекла з дитиною аж у Німеччину — у неї там родичі якісь знайшлись.
Ну, я і сказала: зійдіться, коли серйозні стосунки у вас. Спочатку так жили, потім розписалися. Ще дитину народили, я і з ними паікуюся. Усі троє мене бабусею звуть.
Лариса-то мене одразу мамою звала. А потім і Валерій став так само називати: мама та мама. А я ж хіба проти? Господь одного сина забрав, так іншого дав на старості років.
Руки золоті у нього. Видишь, обидві квартири як оздобив? І воду провів, і туалет тепер теплий у мене, і баню поставив… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, він на ній майстром був. А потім став на вахти їздити. Жодного разу Валері їхніх дітей не образив, вони його за батька вважають.
Тут, коли всі почали виїжджати з села, я сказала своїм: поїжте, якщо хочете, а я нікуди не поїду. На цвинтар хіба, до чоловіка з сином. Валерій-то і сказав: куди ми, без тебе? Так і живемо. Внуки вже роз’їхалися, молодший в університеті навчається, старший правнуку привозив недавно. Та що казати, гріх мені скаржитися, гарна у мене невістка з сином…
З вулиці почувся сигнал автомобіля. Вікторія заторопилася. Ганна Петрівна її заспокоїла:
– Не поспішай, доню, почекає Валерій. Кажу ж: гарний син у мене, дай Бог кожній матері такого сина…
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...
A Christmas Eve Miracle: How Paul Forgot His Daughter’s Gift, Adopted a Kitten, and Found the True Spirit of the New Year
A Christmas Eve Miracle Tom, can you please explain how you managed to forget? Sarah looked at me with a...
Broken by Nagging: The Night Stepan Finally Let His Tears Fall – A Village Story of a Silent Man, a Demanding Wife and Mother-in-Law, and the Healing Power of a Kind Word
So, listen, Ive got to tell you about something that happened a while back stuck with me, honestly. This bloke...
He Hated His Wife. Hated Her… They Spent 15 Years Together—Every Morning He Saw Her Face, But Only in the Last Year Did Her Habits Begin to Grate on Him, Especially the Way She Stretched Out Her Arms in Bed and Sleepily Said, “Good Morning, Sunshine! It’s Going to Be a Wonderful Day.” At First He’d Loved Her Body, Her Freedom, Her Morning Rituals—Now Even Her Nakedness Filled Him with Anger. She Knew of His Three-Year Affair, But Time Had Healed Her Wounded Pride and Left Only a Sad Sense of Uselessness. Secretly, She Struggled with a Terminal Illness, Finding Solace in a Quiet Village Library. When He Finally Decided to Leave Her for His Lover, He Discovered a Hidden Folder with Her Medical Records—The Diagnosis Gave Her 6–18 Months to Live, and Six Months Had Already Passed. At a Restaurant Where They Once Celebrated Their Anniversary, She Waited for Him in the Autumn Sunshine, Tears Flowing as She Realized Her Life Was Slipping Away Unnoticed. In the End, He Cared for Her Every Moment Until She Passed, Realizing Too Late the Depth of His Loss; Under Her Pillow He Found Her New Year’s Wish: “To Be Happy with Him Until the End of My Days.” That Same Year, He’d Wished for Freedom—And in the End, Each Received Exactly What They’d Requested…
He despised his wife. Truly, despised her They had shared their lives for fifteen years. For every one of those...
Bitterness at the Bottom of My Soul “You belong in a care home, and you know it! Get out of our family!” I shouted at the top of my lungs, my voice breaking with emotion. The target of my outrage was my cousin, Dima. Lord, I loved him so much as a child—his golden hair, cornflower-blue eyes, cheerful nature. That was Dima all over. Family gatherings would often bring us all together around the table, but out of all my cousins, it was always Dima who stood out. With his silver tongue, he could weave tales like intricate lace, and he was a gifted artist. By the end of any evening, he’d have sketched five or six pencil drawings with ease. I would marvel at his work, unable to tear myself away from its beauty, and quietly stash his drawings in my desk for safekeeping, cherishing his creativity. Dima was two years older than me. When he was fourteen, his mother died suddenly and unexpectedly—she simply never woke up. Everyone wondered what would become of Dima. They looked first to his biological father, but finding him was not easy—his parents had long been divorced, and his father had another family and wasn’t about to disrupt his “peaceful life.” Then the rest of the relatives collectively shrugged—each had their own families and worries. Suddenly, our extended family was nowhere to be found when needed most. So, with two children of their own, my parents agreed to take Dima in—the late woman was my father’s younger sister, after all. At first, I was happy that Dima would be living with us. But… On his very first day in our home, I noticed something odd about my favourite cousin’s behaviour. Trying to bring him some comfort, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just tell us.” Immediately, Dima answered, “A model railway set.” This toy was quite expensive, and his wish surprised me. I thought—your mum just died, the most important person in your world, and all you can think about is a train set? How could he? Still, my parents bought it for him immediately. But soon Dima’s requests snowballed. “Buy me a tape recorder, jeans, a branded jacket…” This was the 1980s. Not only were these things pricey, but difficult to find. Yet my parents, depriving their own children, tried to fulfil every wish of the orphan. My brother and I endured this in silence, understanding it was for Dima. When Dima turned sixteen, he started chasing after girls. He became infatuated with me—his own cousin. But I, being sporty and quick, dodged his advances, even fighting him off physically at times and ending up in tears. My parents never knew—I didn’t want to upset them. Most kids keep such things to themselves. After I made it clear I wasn’t interested, Dima quickly moved on to my friends, who actually competed for his attention. Dima also stole from us, brazenly and without shame. I remember saving my school lunch money in a piggy bank for a present for my parents—one day, it was empty. Dima swore blind he hadn’t touched it, didn’t so much as blush. My soul was torn to pieces—how could he steal in the very house we shared? Dima shattered our family’s trust, as if nothing mattered to him. I began to hate him. That’s when I screamed, with all my might: “Get out of our family!” I let rip at Dima, said more than fit in a hat—words I can’t take back. My mother barely managed to calm me down. Since then, Dima ceased to exist for me. I avoided him in every way. Later, it turned out the other relatives all knew what “sort” Dima was—they lived nearby and had seen plenty. Only our family, living farther away, had been in the dark. Dima’s former teachers even warned my parents: “You shouldn’t have taken him in. Dima will only ruin your own children.” At a new school, he met Kate, who would fall head-over-heels for Dima and marry him right after graduation. They had a daughter. Kate patiently endured his wild whims, endless lies, and countless betrayals. As the old saying goes: “single and you suffer, married and it’s double.” Dima was later conscripted for military service in Kazakhstan. There, he formed a “second family”—apparently during breaks from service. He fathered a son. After his discharge, Dima stayed in Kazakhstan, but Kate went after him and, by hook or by crook, brought him back to his family. My parents never heard a word of thanks from Dima—not that they expected it. Now, Dmitry Eugene is sixty. He’s a devout parishioner at the local English church, with Kate and five grandchildren. Everything seems fine, but the bitterness from my relationship with Dima still lingers… A taste too bitter, even for honey.
BITTERNESS AT THE BOTTOM OF THE SOUL You should have been in a childrens home ages ago! Get out of...
POSTAGE STAMP… “Ilya’s left Katya,” Mum sighed heavily. “What do you mean?” I didn’t understand. “I don’t get it myself,” Mum said. “He was away on business for a month, came back all changed. Told Katya he loves someone else.” “Did he really say that? Must be some mistake—how awful,” I fumed at Katya’s husband. “Sonia called me—said Katya was unwell, had to call an ambulance. Turned out Katya had some kind of neurological swallowing disorder,” Mum blinked rapidly. “Alright, Mum, calm down. Honestly, Katya shouldn’t have put Ilya on a pedestal like that. She was always dancing attendance on him. Now she’s left picking up the pieces. Poor Katya. I hope Ilya isn’t serious about this new woman—he loves Katya and Sonia,” I refused to believe what I’d heard. …Ilya and Katya’s wild passion, their whirlwind romance—they married after just two months. Their daughter Sonia was born. Life was measured, calm, and then—everything tumbled downhill… Like a Rolling Boulder… I rushed straight to my sister. Some conversations are hardest with those closest to you. “Katya, how could this happen? Did Ilya even explain? Has he lost his mind?” I barraged my sister. “I’m in shock myself, Nina. Who is this woman? Did she cast some sort of spell? Ilya dashed off to her, obsessed. Threw his stuff in a bag, left. Feels like I’ve been dragged across concrete. I don’t understand…” Katya sobbed endlessly. “Let’s wait, Katya. Maybe your runaway will come to his senses. These things happen,” I hugged her. He Didn’t Come Back. Ilya made a new life in another city, and with a new wife. Ksenia was eighteen years Ilya’s senior, but the age gap didn’t prevent their happiness. “Souls don’t have ages,” Ksenia said. Ilya was smitten. Ksenia became his lodestar. She had a tough streak—could be tender, could be ruthless. Ilya adored her. Every time he’d marvel, “Where have you been all my life, Ksenia? I’ve searched half my life for you…” Meanwhile, Katya decided to seek vengeance—all men now fair game. Beautiful, she turned heads everywhere. She had a fling with her boss, entranced him. “Katya, marry me. I’ll make you rich. You’ll be treated like a queen.” “No thanks, Dmitri—I’ve had enough marriages… Let’s go to the seaside instead. I want Sonia to get some fresh air,” Katya winked. “Alright, my dear…” Sasha was simpler—helped around the flat, did her renovations, but never proposed—he was already married. Katya strung both along—no love, just distraction from her misery. She still yearned for Ilya, saw him in dreams, woke up in useless tears. Couldn’t let go of those memories. “How do you un-weld someone from your life? What did I do wrong? I was loyal, caring—never argued…” …Years went by. Katya’s life was split between Dmitri’s tender invites, Sasha’s handyman help. …Sonia was twenty when she decided to visit her father. Bought a train ticket, wondered how to address “the other woman.” Arrived in a new city. …Rang the bell. “You must be Sophia,” an interesting woman opened the door. “Mum is much prettier…” Sonia thought. “Ksenia, right?” Sonia guessed. “Yes, come in. Your dad’s not home but will be soon,” Ksenia led her to the kitchen. “How are you? How’s your mum?” Ksenia fussed, “Tea, coffee?” “Ksenia, how did you manage to steal my dad away? He loved my mum—I know that for sure,” Sonia looked her straight in the eye. “Sophia, life’s unpredictable. Love has no guarantees. Sometimes passion sweeps in and one meeting changes everything. Fate intervenes. Sometimes, you just have to change partners in the dance. It can’t be explained,” Ksenia slumped into a chair. “But can’t you just stop? Think of your duty to family…” Sonia couldn’t grasp Ksenia’s reasoning, glaring at the woman she loathed. “You can’t, child,” Ksenia replied simply. “Thank you for your honesty,” Sonia refused the coffee. “Sophia, want some cheeky advice? A man is like a postage stamp—the more you spit on him, the better he sticks. And in general, you need to be steel one day, velvet the next… By the way, your dad and I had a big row.” “Thanks for the tip. Should I wait for Dad?” Sonia asked anxiously. “I’m not sure. He’s been living in a hotel this week. Here’s the address,” Ksenia scribbled it on a scrap of paper. Sonia was relieved—now she could talk to her dad alone. “Goodbye, thanks for the coffee,” she left quickly. She found the hotel, knocked on his door. Ilya was happy—if a bit embarrassed—to see his daughter. “I was planning on returning today—after the row and all…” “That’s your business, Dad. I just wanted to see you,” Sonia carefully took her father’s hand. “How’s your mum?” Ilya asked. “All’s well. We’ve gotten used to life without you.” They spent a warm evening in the hotel room—talking, laughing, shedding quiet tears. “Dad, do you love Ksenia?” Sonia suddenly asked. “Very much. I’m sorry, darling,” Ilya answered surely. “Got it. I need to run—my train’s soon,” Sonia gathered her things. “Come by, Sonia—we’re family, after all,” Ilya’s eyes dropped. “Of course… see you soon,” Sonia left. …Returning home, she decided to follow Ksenia’s advice: Don’t love, don’t treasure, don’t believe empty men’s words. Brush them off… …But three years later, the right man came along: Kirill. He was made for Sonia, sent by fate… She knew instantly, sensed it… When you meet your true love, nothing else even tempts you… Kirill wrapped his woman in his heart and never let go. He touched her soul in ways unseen. Sonia fell deeply, utterly, without conditions…
THE POSTAGE STAMP Olivers left Emily, Mum sighed heavily. What do you mean? I didnt understand. Im as lost as...
She Got My Mother-In-Law Back on Her Feet—But I’m the Villain Because I Didn’t Weed the Garden Patches: A Family Drama with Nosy Neighbours, A Scornful Matriarch, and the Unexpected Price of Kindness
June 22nd I roused my mother-in-law back to her feet, but truthfully, Im furious at myself for not weeding the...