ВІН ЛИШАЄТЬСЯ З НАМИ…

ОН БУДЕ ЖИТИ З НАМИ…

Дзвінок розлився неприємним звуком, сповіщаючи про когось на порозі. Люба зняла фартух, витерла руки й підійшла відчиняти двері. На порозі стояла її донька з молодим хлопцем. Жінка запросила їх увійти.

– Привіт, мамо, – поцілувала її донька в щоку, – знайомся, це Вадим, він буде жити з нами.

– Доброго вечора, – привітався хлопець.

– А це моя мама, тітка Люба.

– Любомира Володимирівна, – виправила вона доньку.

– Мамо, а що у нас на вечерю?

– Горошкове пюре та ковбаски.

– Я не їм горошкове пюре, – відповів хлопець, зняв черевики й зайшов у кімнату.

– Ну, мамо, Вадим не їсть горох, – здивовано вигукнула дівчина.

Хлопець влаштувався на дивані, кинувши на підлогу свій рюкзак.

– Це взагалі-то моя кімната, – зауважила Любомира.

– Вадим, ходи, я покажу, де ми будемо жити, – покликала Леся.

– А мені тут і подобається, – пробурмотів хлопець, підводячись.

– Мамо, а ти поки подумай, чим нагодувати Вадима.

– Навіть не знаю, в нас ще залишилось півпачки ковбасок, – знизала плечима Люба.

– Підійде, з гірчицею і кетчупом, і з хлібом, – відгукнувся він.

– Добре, – лише й сказала Люба, вирушаючи на кухню. – Раніше вона кошенят і цуценят додому приносила, а тепер оце привела, годуй його ще.

Вона насипала собі горошкової каші, кинула на тарілку дві підсмажені ковбаски, підсунула салат і почала вечеряти з апетитом.

– Мамо, чому ти тут їси одна? – запитала донька, зайшовши на кухню.

– Бо прийшла з роботи й хочу їсти, – відповіла Люба, жуючи ковбаску. – Хто хоче їсти, нехай собі сам накладає або готує. І взагалі, у мене одне запитання до тебе. Чому Вадим буде жити у нас?

– Як чому, він мій чоловік.

Люба мало не вдавилася.

– Як чоловік?

– Ну так. Донька у тебе вже доросла і вирішує сама, виходити заміж чи ні. Мені, між іншим, вже дев’ятнадцять років.

– На весілля ви мене не покликали.

– Так весілля й не було, ми просто розписалися і все. Тепер, коли ми чоловік і дружина, будемо жити разом, – відповіла Леся, поглядаючи на жуючу матір.

– Вітаю вас. А чому без весілля?

– Якщо у тебе є гроші на весілля, то ти можеш нам їх віддати, ми знайдемо, куди їх витратити.

– Зрозуміло, – Люба продовжувала насолоджуватися вечерею, – А чому саме у нас жити?

– Бо у них однокімнатна квартира і вони вчотирьох там живуть.

– Тобто варіант оренди не розглядався?

– Чому ми маємо орендувати, якщо є моя кімната? – здивувалася донька.

– Зрозуміло.

– То ти нам даси чого-небудь поїсти?

– Лесько, каструля з кашею на плиті, ковбаски на сковороді. Якщо мало, в холодильнику ще півпачки. Беріть, накладайте й їжте.

– Мамо, ти не розумієш, у тебе з’явився ЗЯТЬ, – підкреслила останнє слово Леся.

– І що? Я тут маю танцювати в честь цієї події? Леся, я прийшла з роботи, я втомлена, давай без цих ритуальних танців. Руки-ноги маєте, самі себе обслугуйте.

– От через це ти і не заміжня!

Леся зло глянула на матір і пішла до своєї кімнати, гучно грюкнувши дверима. Люба закінчила свою вечерю, помила посуд, витерла стіл і вирушила до себе. Жінка була вільною, і кілька вечорів на тиждень проводила в спортзалі й басейні.

Ближче до десятої вечора вона повернулася додому. У передчутті гарячого чаю виявила на кухні справжній безлад, ймовірно, хтось намагався готувати. Кришку від каструлі з кашею ніхто не знав де, тому страва підсохла й потріскалася. Упаковка від ковбасок валялась на столі, там само лежав черствий хліб без пакета. Сковорода підгоріла, і її антипригарне покриття хтось пошкріб вилкою. На підлозі стояла калюжа від чогось солодкого. Квартирою тягнуло запахом цигарок.

– Ого, це щось нове. Леска ніколи нічого подібного собі не дозволяла.

Люба відкрила двері до доньки. Молодята пили вино та курили.

– Леся, йди прибери все на кухні. Завтра купиш нову сковороду, – промовила мати і вийшла до своєї кімнати, не зачиняючи двері.

Леся схопилася зі свого місця і кинувся за нею.

– Чому ми маємо прибирати? І де я маю взяти гроші на сковороду, я не працюю, я навчаюся. Тобі що, посуду шкода?

– Так, Лесю, ти знаєш правила цього дому: поїв – приберись, нагидив – прибери, щось зіпсував – купи нове. Кожен прибирає за собою. І так, мені шкода сковороду, вона не копійки коштує, а тепер безнадійно зіпсована.

– Ти не хочеш, щоб ми тут жили, – випалила донька.

– Ні, – спокійно відповіла Люба.

Їй зараз найменше хотілося сваритися з донькою, та й раніше нічого такого за Лесею не помічалося.

– Але тут є моя частка.

– Ні, квартира повністю моя. Я на неї заробила, я її купила. Ти тут лише прописана. Не потрібно розв’язувати проблеми за мій рахунок. Хочете тут жити – дотримуйтеся правил, – спокійно говорила Люба доньці.

– Я і так все життя живу за твоїми правилами. Я вийшла заміж, і тепер ти не смієш вказувати, що мені робити, – вигукнула Леся. – І загалом, ти вже пожила і мусиш поступитися нам квартирою.

– Я поступаюся вам цілим коридором у під’їзді, а ще місцем на лавочці. Так, моя радість, одружилася? Мене не запитала. Ти ночуєш тут одна, або з чоловіком, але в іншому місці. Він тут жити не буде, – суворо відповіла Люба.

– Та подавись ти своєю квартирою. Вадим, ми їдемо, – крикнула Леся і пішла збирати свої речі.

Через п’ять хвилин до кімнати Люби зайшов новоспечений зять.

– Так, мамусю, не кричи й усе буде добре, – сказав він, похитуючись від випитого алкоголю, – Ми з Леською нікуди не підемо ночувати. Будеш добре себе поводити, ми навіть будемо тихенько кохатися вночі.

– Яка я тобі мамуся, – обурилася Люба, – Мамусь і татусь у тебе вдома лишилися, от і чеше туди, і свою новоспечену дружину не забудь прихопити.

– Та я тобі зараз, – хлопець підніс кулак і сунув його в носа тещі.

– Ага, зараз.

Люба вчепилася в його кулак манікюреними пальцями, вклавши в них усю силу.

– А-а-а, відчепися від мене ненормальна.

– Мамо, що ти робиш? – загорлала Леся, спробувала відтягти матір від нареченого.

Люба відштовхнула доньку й ударила коліном у пах Вадиму, потім вдарила ліктем по шиї.

– Я зафіксую побої, – заверещав хлопець, – Подам на вас до суду.

– Стривай, я зараз викличу поліцію, аби зручніше було фіксувати, – відповіла Люба.

Молоді ретирувалися, покинувши облаштовану двокімнатну квартиру.

– Ти мені більше не мати, – крикнула наостанок Леся, – І онуків ніколи не побачиш.

– Яка біда, – іронічно помітила Люба. – Хоч раз заживу у своє задоволення.

Вона поглянула на свої руки – частина нігтів була поламана.

– Самі витрати від вас, – пробурмотіла Люба.

Після їхнього відбуття вона прибрала кухню, викинула кашу і злощасну сковороду, і змінила замки в квартирі. Через три місяці біля роботи її зустріла донька. Дівчина сильно схудла, щоки впали, та й сама вона виглядала нещасною.

– Мамо, а що у нас на вечерю? – запитала вона.

– Не знаю, – знизала плечима Люба, – Ще не придумала. А ти чого хочеш?

– Курку з рисом, – проковтнула слину Леся. – І олів’є.

– Тоді ходімо по курку, – відповіла жінка. – А олів’є готуй сама.

Доньку вона ні про що не запитувала, а Вадим більше в їхньому житті не з’являвся.