Тривала і важка боротьба за життя матері

Вмирала мама довго, важко і невесело… Тільки очі… Чим ближче ставало неминуче, тим чорнішими вони були. У самий переддень… були вони оксамитово-непрозорими, невимовно розумними та всевидючими… Чи, може, це просто шкіра на обличчі біліла дедалі більше?..

Якось уже наприкінці літа я привіз її з дачі і, оскільки було вже пізно, залишився у неї на ніч. Серед ночі, на шляху до туалету, вона впала і зламала, як виявилося згодом, шийку стегна. Для старших людей це, практично, вирок.

Далі все було досить швидко: швидка — травматологія — операція і десять днів у лікарні.

Коли їхали до лікарні, я чомусь згадав, як залишався ночувати у моєї виховательки з дитячого садка Анни Петрівни, коли ховали тата, який на своєму старенькому мотоциклі потрапив під вантажівку на нічному шосе. Мамі було двадцять вісім, мені — три, і вона не хотіла мене травмувати звісткою про смерть, тож увела мене з дому на час похорону і сказала, що тато поїхав у відрядження… Заміж більше так і не вийшла, побоюючись, що новий чоловік не стане для мене справжнім батьком.

Коли її виписали з лікарні, мені довелося звільнитися з роботи, щоб доглядати за нею: доглядальницю ми б не потягнули, бо молодшому синові в цей час купували квартиру.

Я перебрався на постійне проживання в мамину однокімнатну квартиру, де три-чотири рази на день міняв їй підгузки, мив її та годував. Вона не скаржилась. Ні на що. Терпіла. Тільки ойкала по-дитячому, якщо я перевертав її необережно. А потім шепотіла: «Нічого — нічого, все, сину, добре…»

Я навіть не знав раніше, що настільки бридливий і слабкий. Уночі, коли лягав на дивані біля її ліжка, тихо плакав від відчаю. Напевно, було б гарно, якби я сказав, що це були сльози жалю до неї. Так, це правда, але лише частково, бо себе було жаль ще більше.

Розраховувати на чиюсь допомогу не можна було: обидва сини зайняті на роботі і зі своїми сім’ями, а дружина… Дружина сказала: «Ну, так адже це вона тобі — мама, а мені — просто чужа жінка…»

У цей момент я, чомусь, згадав, як вперше привів свою Таню додому, щоб познайомити її з мамою. Та була дуже гостинна увесь вечір. Коли ж я, провівши наречену, повернувся і запитально поглянув на маму, вона злегка знизала плечима і сказала: «Не знаю, але щось не так… Однак тебе, сину, це ні до чого не зобов’язує. Адже одружуєшся на ній ти, а не я».

Все життя її стосунки з моєю дружиною були прекрасними.

Тепер же, як колись давно, ми з мамою знову були лише вдвох, а вечорами, вже уклавшись і погасивши світло, ще довго розмовляли. І вона розповідала мені про бабусю і дідуся, про те, як німці прийшли в їхнє село, а вона зі старшою сестрою ховалася за парканом і підглядала за чужими ситими людьми, які грали на губних гармоніках і постійно чомусь сміялися.

Розповідала про батька, якого я майже не пам’ятав. А може, й справді не пам’ятав… Тінь якась у пам’яті залишилася. Великий, з колючими щоками і неприємно пахнучий тютюном чоловік бере мене на руки і цілує, цілує, цілує, коли приходить з роботи, і постійно повторює: «Синку мій, син, син!..»

А потім мамі ставало все гірше, і нічні наші з нею розмови поступово зійшли нанівець. Мені все здавалося, що це тому, що я її погано, несмачно годую. Тому став замовляти їжу з ресторану, яку привозили гарячою, ретельно упакованою. Коли я питав у мами, чи смачно, вона тьмяно і безучасно хитала головою і казала: «Ти у мене за цей час справжнім кухарем став». До їжі ж майже не торкалася.

У останню ніч, яку мама провела вдома, вона чомусь згадала, як вперше з’явилися в нашому місті кулькові ручки, а я в цей час навчався у третьому класі і лише чув про них. Зате тату Лени Пономарьової таку ручку звідкись привіз. Вона була настільки чудова, ця ручка, що я… Одним словом, увечері я з захопленням показав мамі вдома цю ручку. Дізнавшись, як вона у мене з’явилася, мама мене била. Болісно. Ремінцем прямо. А потім взяла мене і ручку, і ми (втрьох: мама, я і ручка!) пішли до Пономарьових, щоб повернути скарб його законним господарям.

Я ледь пам’ятав цей епізод, а мама почала просити у мене вибачення за те, що била і намагалася виправдовуватися переді мною, кажучи, що дуже боялася, як би я не став злодієм.

Я пестив мою маму по щоці і чомусь палахкотів від сорому перед нею, хоч злодієм і не став.

Коли вже під ранок їй стало зовсім зле, і її забирала швидка, вона на мить опритомніла, виринула з передсмертного забуття, взяла мене за руку та й сказала: «Господи, як же ти тут… без мене… залишишся… Молодий адже зовсім… дурний…»

Мама не дожила півтора місяця до свого вісімдесятдев’ятиріччя. Наступного дня після її смерті мені виповнилося шістдесят чотири…