Як так сталося? П’ять сімей, а дитина в притулку!

Як так сталося? П’ять родин, а дитина в дитбудинку! – дивувалася Алла.

Сьогодні Алла змогла вирватися з роботи трохи раніше – треба було багато що встигнути: у сина завтра контрольна з математики, обіцяла допомогти, а в Аринки післязавтра ранок у садочку, а костюм маленької відьми ще не готовий. І вечерю для родини готувати ніхто не скасовував.

Алла витягла з багажника дві сумки з продуктами та попрямувала до свого під’їзду. Останній марш-кидок на п’ятий поверх (ліфт уже третій день не працює) – і вона вдома.

Поставивши сумки на килимок біля дверей, Алла почала шукати ключі в сумці. Вона вже сто разів обіцяла собі класти їх у бічну кишеню, але знову кинула вглиб сумки. Ну ось! Нарешті ключі в руках! Алла відкрила двері, нахилилася взяти сумки й вже хотіла зайти в квартиру, як раптом їй здалося, що на сходовому майданчику зліва щось не так.

Вона озирнулася і побачила, що двері сусідньої квартири відкрито на чверть. Тут жила Єлизавета Іванівна. Їй, хоч і було вже за сімдесят, але вона завжди була при тямі і двері закривати не забувала.

Алла трішки прочинила двері і обережно заглянула в квартиру. У коридорі було порожньо, а у дверях, що вели в кімнату, виднілися ноги у в’язаних шкарпетках і домашніх капцях у клітинку.

Алла швидко перейшла коридор і нахилилася над господинею квартири, що лежала на підлозі. Єлизавета Іванівна була жива, але без свідомості. Алла зрозуміла це, хоча ніяких знань у галузі медицини в неї не було. Біля неї на підлозі валявся телефон із великими кнопками – такі купують літнім людям з поганим зором. Здалося, що Єлизаветі Іванівні повідомили щось страшне по телефону і вона впала там, де стояла.

Алла дістала з кишені свій телефон і викликала швидку.

Медики одразу взялися за Єлизавету Іванівну, а фельдшерка попросила Аллу знайти документи сусідки.

– Одинокі старенькі зазвичай тримають документи десь поруч, – сказала дівчина.

І справді, Алла знайшла прозору пластикову папку в першій же шухляді, що відкрила – у тумбочці біля ліжка. Там був паспорт, поліс, картка з поліклініки і листочок у клітинку з записаними іменами і номерами телефонів. Алла сфотографувала листочок і знову поклала його у папку, яку передала лікарям.

Єлизавету Іванівну відвезли до лікарні, а Алла нарешті потрапила додому.

Уже ввечері, коли всі справи були зроблені, вона згадала про листок із телефонами й вирішила зателефонувати. Першим був записаний номер Кати – поруч було зазначено: дочка. Алла пам’ятала цю невисоку симпатичну жінку – вона з чоловіком досить часто навідувала Єлизавету Іванівну. До речі, востаннє Алла бачила їх минулого тижня.

Але Катя не взяла трубку. Тоді Алла набрала наступний номер. Після кількох гудків відповіла якась жінка:

– Так, слухаю вас.

– Вибачте, що турбую, – сказала Алла, – але я сусідка Єлизавети Іванівни. Її сьогодні ввечері швидка забрала у шосту лікарню. Я зателефонувала її дочці, але вона не взяла трубку.

– Немає більше Кати, і її чоловіка – Віктора – теж немає. Сьогодні вдень обидва загинули в ДТП, – відповіла жінка. А племінник узяв і повідомив Лизаветі про це по телефону. Але сказав, що вона йому відповіла і розмова завершилася.

– Розмова закінчилась, і тут же впала, – сказала Алла. – Дзвоніть тепер щодо неї в шосту лікарню.

Передавши таким чином інформацію про сусідку її рідним, Алла все ж відчувала тривогу і через кілька днів вирішила навідати хвору.

Єлизавета Іванівна лежала в просторій палаті на чотирьох, зайняті були тільки два ліжка.

Побачивши Аллу, сусідка стала її дякувати і за те, що швидку викликала, і за те, що повідомила рідних.

– Лежу тут, як пень, лікарі кажуть, що ще тижнів два не випустять і що потім за мною хтось має наглядати. А хто за мною догляне? Катю і Вітю без мене поховали. А що буде з Настею, досі невідомо.

– А хто така Настя? – запитала Алла.

– Внучка моя, дочка Кати і Віктора. Їй тринадцять, в один день залишилася без батьків.

– А родичі якісь є?

– Рідні повно, тільки ось бажаючих взяти дівчинку немає. Є старший брат – Костя, але він сам на першому курсі у військовому училищі вчиться. Йому вісімнадцять – який з нього опікун? Я просила племінницю дізнатися, чи можна мені взяти Настю, але сказали, що при такому здоров’ї онучку мені не віддадуть.

– Єлизавета Іванівна, ви не хвилюйтесь, відпочивайте. Рідня вирішить щось з Настею. Не віддадуть же її в притулок. Дівчина вже доросла, які з нею турботи! – заспокоїла сусідку Алла.

У лікарні Єлизавета Іванівна пробула цілий місяць. Якось Алла, виглянувши у вікно, побачила, що сусідку привіз додому якийсь чоловік.

– Це мій племінник – Михайло, – сказала Єлизавета Іванівна ввечері, коли Алла заглянула дізнатися, як її здоров’я. – Здоров’я нормально, як лікар сказав – всі хвороби за віком. А на душі спокою нема! Віддали Настю в дитячий будинок. Ніхто з рідні не захотів взяти її до себе. А їй там важко – вона домашня дівчинка. Звичайно, Настя не тиха, вміє за себе постояти, але як же так вийшло, що їй у тринадцять років довелося з таким зрадництвом зіткнутися!

– Невже ніхто дівчинку не пошкодував? – здивувалася Алла.

– Ні. Катя-то в нас з чоловіком одна була, але у моїх сестер по двоє – у однієї дві доньки, у другої – дочка і син. Виходить – три двоюрідних тітки й дядько. А у Віті – взагалі рідна сестра. І вона відмовила – сказала, що своїх троє.

– Як же так вийшло? П’ять родин, а дитина в дитбудинку!

– Я з Настею вже два рази по телефону розмовляла, – сказала Єлизавета Іванівна. – Вона не скаржиться. А я думаю, що вона просто не хоче мене засмучувати.

– Послухайте, давайте так – ви зараз трохи зміцнієте, і ми поїдемо навідати Настю. Я чула, що в дитячих будинках дозволяють родичам навідувати дітей і навіть забирати на свята та канікули. Потрібно буде тільки заздалегідь зателефонувати директору і все з’ясувати, – запропонувала Алла.

Кілька разів Єлизавета Іванівна та Алла їздили в дитячий будинок, щоб побачитись із Настею, а через два місяці, оформивши потрібні документи, бабуся змогла забирати внучку на канікули.

Коли Настя була вже в дев’ятому класі, вони всі разом обговорювали, куди дівчинці йти вчитися далі. Настя дуже хотіла вступити до медичного коледжу.

Проблема була з житлом. У Насті та її брата була квартира, але Костя мав поїхати служити туди, куди його направлять після закінчення училища, а одній Насті жити там поки не можна – їй ще не було вісімнадцяти. Йти в гуртожиток та знову жити з чужими людьми також не хотілося.

Тоді Алла запропонувала Єлизаветі Іванівні, що вона і її чоловік оформлять опіку над Настею до того часу, поки їй не виповниться вісімнадцять років:

– Нам Настя за ці три роки як рідна стала. Мій чоловік згоден, діти взагалі раді. Та й вам поруч із внучкою спокійніше буде.

Так і зробили. Поки документи збирали, Настя дев’ятий клас закінчила і в коледж вступила.

Тепер двері двох сусідніх квартир закривалися тільки на ніч, і всі свята вони відзначали разом великою родиною.

А численна родня лише один раз дала про себе знати: двоюрідна тітка попросила дозволу пожити у квартирі Кості та Насті:

– У вас трьохкімнатна все одно пустує, а так би наша Христина з чоловіком в ній жила. Вам що – шкода?

– Шкода, – відповіла Єлизавета Іванівна. – По-перше, там Костя під час канікул живе, а по-друге, в квартиру Настя через два роки переїде.

Ось така історія. Хтось може запитати, про що вона. Про життя і про людей – хороших і не дуже.