Connect with us

З життя

Знущання над сільськими жителями — це жорстоко!

Published

on

Варварські знущання з сільських людей не мають виправдання!

Я закінчила економіку і кілька місяців тому почала працювати бухгалтеркою в одній компанії…

Перші робочі дні викликали в мене спогади про дні, коли я складала вступні іспити, а потім семестрові.

Ніколи не забуду, як інші дівчата дивилися на мене з презирством — стильні, модні, з макіяжем, пихаті.

А я була простою сільською дівчиною, яка жахалася, щоб не пропустити раннього поїзда, не заплутатися з трамваями і автобусами та не спізнитися на іспити. Не було часу думати про те, що одягнути і як виглядаю.

Коли мене прийняли, нічого не змінилося. Вони й далі дивилися на мене звисока, сміялися з мене, коли взимку ходила в єдиній парі закритого взуття.

село

Неважливо, звідки ти родом, важливо, якою людиною ти є

Вони проходили повз, як повз річ, поки я стояла замерзла і зігрівала руки диханням.

Спочатку мене ніде не запрошували, але потім почали доводити мене до відмови.

Завжди кликали на каву або «щось перекусити», бо знали, що грошей в мене нема і, хоч-не-хоч, я відмовлю.

Насмішки й образи з боку інших зблизили мене з Стефаном, який, так само як і я, був з глибинки, бідний, не модний, колега, який ретельно економив кожну копійку.

Ми з ним так і не стали парою, але до сьогодні залишаємося справжніми друзями, розраховуємо одне на одного й допомагаємо.

Обидва ми виявилися міцними горішками — він почав працювати у Львові, щоб бути ближче до батьків та мати можливість їм допомагати.

Я залишилася в Києві, бо сестра живе поруч, сама виховує мою племінницю і потребує моєї підтримки.

Ніколи раніше я не ділилася цими переживаннями ні з ким

Нещодавно на новому місці роботи одна з моїх колишніх колежанок прийшла у справах. Вона була пихата і зарозуміла, поки я не поставила її на місце.

Я пояснила їй, що документи, які вона принесла, абсолютно неправильні, а ще гірше, можуть ввести в оману моїх босів. Вона почала сперечатися, не хочу навіть переказувати.

Але після того, як я пояснила, що в цьому офісі не підвищують голос, вона заспокоїлася.

Я дуже хотіла відповісти їй за всі ті знущання та приниження, які вони разом з подругами обрушили на мене, але не змогла.

Вирішила, що її власна демонстрація та пихатість достатньо її виставили на посміх.

Щаслива, що не дала таким, як вона, розтоптати мене.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дев'ятнадцять − чотирнадцять =

Також цікаво:

HE48 хвилин ago

חיים קטנים של אושר

יוסי ישב בכיסא הגלגלים ליד החלון הגדול בחדר האוכל של בית האבות "נוף הכרמל" בחיפה, אבל הוא לא ממש הביט...

HE53 хвилини ago

הגורה שהגשם הביא

הסופה דפקה על חלונות הבית הקטן של חנה כבר שעות. היא הייתה עטופה בשמיכה בסלון, ולא התכוונה לזוז. בת 76,...

CZ1 годину ago

Dar z bouřky

Jiří seděl v křesle u okna a poslouchal, jak vítr lomcuje starou lipou na zahradě. Byl červencový večer a bouřka,...

З життя1 годину ago

Right after our daughter’s funeral, my husband kept pushing me to throw away her things. But when I started cleaning her room, I found a strange note: “Mom, if you’re reading this, it means I’m no longer alive. Just look under the bed.”

Immediately after our daughter’s funeral, my husband kept pushing me to throw away her things. But when I finally started...

IT2 години ago

Il giorno in cui Tobia vide il mare

La dottoressa Mariani posò la penna e guardò Stefano dritto negli occhi. Non c’erano giri di parole da fare. «Tobia...

HE2 години ago

הים הראשון של גורי

הווטרינרית התקשרה ביום רביעי בצהריים. אמא החזיקה את הטלפון ביד אחת, וביד השנייה ליטפה את הראש של גורי. כולנו ישבנו...

FR2 години ago

Le chien qui savait attendre

Trois dimanches après l’enterrement d’André, Hélène avait trouvé sa place sur le banc du fond, celui qu’ils occupaient tous les...

FR2 години ago

Le vétérinaire n’avait pas tourné autour du pot. Il avait posé la radio des hanches sur la table en formica et dit, avec cette douceur que prennent les médecins quand les mots vont faire mal, que Gaspard ne passerait probablement pas la fin de l’automne. Douze ans. La dysplasie prenait tout, maintenant, et les nerfs lâchaient. « Vous pouvez lui offrir des jours paisibles. Remplis. C’est le plus beau cadeau qu’on puisse faire à un chien.

C’était un jeudi de septembre, une fin d’après-midi maussade à Tarbes. Claire et Vincent étaient rentrés sans échanger un mot,...