Я з’явилася на світ вже чотирирічною

В мене не залишилося жодного спогаду.

Я не бажаю нічого пам’ятати.

Я прагну забути ті видіння, що іноді з’являються у мене в голові.

Я з’явилася на світ вже чотирирічною. Довго не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Щось сіре огортало і приховувало моє раннє дитинство. Усе здавалось у тумані, похмуре, зле… Це постійна безпорадність і постійний плач мого молодшого братика. Він завжди хотів їсти. І плакав. І плакав. Цей плач переслідує мене й досі.

Дивлюся на плачучу дитину на вулиці, і серце завмирає. Заглядаю в його обличчя — ні, не худий, в руках тримає бублик. Дивлюся на його маму — гарна, молода, добре одягнена… твереза! Так чому ти плачеш?! У тебе все є! Так хочеться крикнути цьому хлопчику — стій, не ридай! Обійми свою маму і не відпускай! Ніколи не відпускай!!!

Найбільше в світі боюся втратити маму. Мою мамусю, у якої я народилася, коли мені було чотири роки.

Пам’ятаю, як чекала свою біомаму, біобабусю в притулку. Пам’ятаю, як бабуся прийшла. Сьогодні я не їла цукерок і віддала їх їй, попросила передати Ванюші. Вона взяла. А через тиждень принесла мені їх як пригощання… тільки половину. Я і цьому була рада. Бабуся сказала: «Чекай на мене», і більше я її не бачила.

«Добрі» люди сказали, що мене навряд чи заберуть. Мама п’є, бабуся п’є, тато сказав, що я не його донька. У прийомну сім’ю мене теж не візьмуть, бо з мною йде «додаток» — Ваня, мій братик, а він хворіє. Хворих дітей нікому не потрібно.

Я відразу все зрозуміла. Я й не чекала, я знала, що нікому не потрібна. Якщо рідні не приходять за мною, значить, я погана. Найгірша дівчина на світі. Це я в усьому винна! Це через те, що я не могла заспокоїти вічно плачучого брата, нас забрали з дому. Я готова до будь-якого покарання.

Коли не чекаєш, не сподіваєшся — стає легше. Усе навколо байдужає. Мені було все одно, що я їм, що п’ю, у що вдягнена, куди нас ведуть, навіщо. Я заснула, навіть не заснула — я померла. Спочатку всередині, а потім моє тіло, підтримуючи мене, не захотіло жити.

Мені було дуже погано. Болісно. Але я це заслужила. Уколы, крапельниці, ліки і тиша… довга виснажлива тиша. Раптом — біля мого вуха чийсь подих. Голос. Неочікувано стало тепло і м’яко. Я відкрила очі. Хтось тримає мене на руках. Без метушні, якось неспішно, ніжно, але дуже міцно. Хтось мене заколисує і шепче на вухо нерозбірливе.

Не можу згадати, чи то пісня, чи молитва. Я швидко закрила очі. Раптом це сон і він піде. Ні-ні! Сон, не йди! Мені так добре зараз!

Це той момент, який я згадую найчастіше. Це була моя перша зустріч з мамусею. Її син хворів. В лікарні Мишкові стало легше, він заснув. Мама вклала його й, обгорнувши мене у свою кофту, качала мене на руках. Пам’ятаю її руки, що глади

ли моє волосся і прибирали його з обличчя. Пам’ятаю її запах, пам’ятаю шепіт біля моєї щоки.

Пам’ятаю, як боялася відкрити очі. Як сльози зрадницьки ли

лися з очей по щоках, як мама витирала їх м’якою долонею. А потім її сльози почали падати на мене. Я пам’ятаю, як завила… не заплакала, а завила, як собачка. Біль, що сиділа у мені, вирвалась назовні у найневідповідніший момент. Не відкриваючи очей, я вила. На всю лікарню.

Прийшли лікарі і забрали мене у мами. Я не могла пробачити собі, що не стрималася, бо якщо б я мовчала, обійми тривали б вічно.

Наступного разу я побачила маму вже в «Авісі». Час, коли вона мене відвідувала, був дуже важким. Я зі всіх сил намагалась не вірити, не чекати її. А може, просто нічого не розуміла. Зараз важко сказати.

Якось вранці мама забрала мене додому. Такою красивою я ще ніколи не була. На мені було все нове. Сукня, колгoтки, туфлі, кофтина і навіть спідня білизна. Того дня ми назавжди залишили минуле.

У новому житті у мене було все. Ліжко і стіл, подушки і іграшки, повна шафа гарного одягу і чарівні книги. Були Мишко і Ліля. Не було лише Ванюшки…

Перший час я боялась рухатись. Намагалася менше говорити і їсти. Хотіла сподобатися мамі і татові, або хоча б не заважати їм. Я не знала, як треба поводитися. І все чекала, коли ж буде погано. Коли покарання знайде мене. Усе змінилося, коли мама сказала, що ніколи і ні за що не віддасть мене нікому!

Що б я не зробила. Сказала, що я її дитина, а вона моя мама. І це вирішено не нами, а долею. А доля знає краще. Отже, сказала мама, давай пошкодуємо! Скільки осінніх листків ми розкидали того дня! Батьки закопували нас із Мишком в листя. Мама сплела яскраві віночки на голови, і ми стали схожі один на одного.

Ваня з’явився в домі зовсім несподівано. Я його не впізнала і довго не вірила, що це мій брат. Коли я зрозуміла, кого мама привела додому, жах наповнив мене. А раптом він буде плакати, пустувати, шуміти?! Нас заберуть з дому. Я благала Ваню вести себе тихіше, не відходила від нього, щоб він нічого не зіпсував. А якщо б зіпсував, мама цього би не помітила. А траплялося з Ванею щось постійно. Братик погано ходив, тягнув ніжку, і ручка не працювала зовсім. Він усе випускав і розбивав, а мама тільки сміялася і обіймала його. Незабаром я зрозуміла, що Вані також не загрожує вигнання, і я перестала хвилюватися.

Кожну вільну хвилинку я намагаюся проводити з мамою. Ми годинами сидимо і розмовляємо про різне. Пам’ятаю, як у великій компанії мамині подружки згадували, з якою вагою і зростом народилися їхні діти. Як вони вперше побачили своїх малюків. У мене земля з-під ніг пішла. Я не могла дихати.

Мама усміхнулася і сказала, що Мишко народився вагою 3800 і 52 см, Машенька вагою 3200 і 47 см зростом, а Ванюшка 2700 і 45 см, а Ліличка 2100 і 44 см, і розповіла, як вперше нас побачила, які ми були хороші і рідні, що вона відчула. Я так мріяла, щоб це було правдою, що незабаром повірила в цю прекрасну казку і замінювала нею свої важкі спогади.

Мама часто колисала мене, загортаючи, як малюка. Обожнюю ці моменти. І навіть зараз, коли мене щось тривожить, сідаю поруч з мамою, беру її за руку і розумію, що немає нічого ріднішого, ніж цей запах, добра усмішка, турботливий погляд. Дивно, але де б я не була, чим би не займалася, перед очима завжди мамині очі. Вони можуть бути веселими, сумними, радісними або тривожними, втомленими або сяючими. І завжди люблячими! Мама дивиться на мене з гордістю або тривогою… але ніколи з байдужістю або докором. Я, точніше, ми всі, намагаємося бути схожими на нашу маму. І бажаємо всім дітям на землі бачити такі мамині очі.

Автор: Маша Афоніна.