ЯКЩО Я ПЕРЕТВОРЮСЯ НА КІШКУ

КОЛИ Я СТАНУ КОТИКОМ…

Віктор важко піднявся на свій поверх. Постояв трохи. Нога, яку він зламав ще п’ять років тому, так і не перестала боліти.

Чоловік відчинив двері, зайшов у темний коридор квартири, зачинив за собою і, не вмикаючи світло, залишився стояти. Як давно це було, що, переступаючи поріг, у домі було вже світло!

Віктор мимоволі усміхнувся. Він тоді любив відчиняти двері своїм ключем. Хотів зробити це непомітно, щоб потім підкрастися до Люби і поцілувати її, але дружина завжди відчувала його наближення, навіть якщо була зайнята на кухні.

“Чому ти знову не подзвонив?” – щоразу це було написано на її обличчі, прикрашеному ластовинням.

Віктор розводив руками, нахилявся і цілував Любу в носик, де веснянки просто товпилися.

– Роздягайся, мий руки, – відповідала йому дружина суворим тоном, але її очі сміялися.

Віктор глухо застогнав, повертаючись із теплих спогадів у сумну реальність. Він скинув куртку, зняв черевики. Потім нахилився і поставив їх акуратно.

Переодягнувся, помив руки, виконуючи раз і назавжди встановлений ритуал. Зайшов на кухню і сів на табуретку. Далі мало бути вечеряти, але їсти не хотілося, та й нічого не було готового.

Раніше можна було швидко відкрити холодильник і зняти з полиці шматочок сиру чи ковбаси. Або пиріжок. І ухилитися від дружини, яка з обуренням говорила:

– Вітя! Ну що ти як дитина! Почекай трохи!

І норовила вдарити його рушником. Віктор дурнувато ухилявся. Обидва сміялися…

Чоловік обвів поглядом темну кухню. Світло він так і не ввімкнув. Усе, що йому потрібно було, він і так бачив. Відкрив холодильник. Кілька яєць. Хліб. У морозильній камері було масло і заморожена курка.

Віктор умів готувати. Навчився ще до одруження, коли жив у гуртожитку, просто йому не хотілося вмикати світло і бачити кухню, в якій стояли меблі, які вони довго обирали разом із Любою.

Віктор зачинив дверцята. Так нічого і не поївши, пішов у кімнату і важко опустився на диван. Спати? – рано. Просто лягти він міг, але знав, що не засне і буде крутитися до опівночі.

Телевізор подивитися? Та що там дивитися…

Віктор сидів на дивані і невільно знову поринув у спогади.

Весілля. Їхній перший Новий рік. За день до нього Віктор приніс сосну.

– А іграшки де? – запитала дружина.

– Іграшки…

Не було у нього іграшок. Закінчив інститут. Почав працювати, зрозумів, що з зарплати інженера квартиру не купить, пішов. Працював за спеціальністю. Накопичив, купив і зробив ремонт. А от до іграшок руки не дійшли.

Дружина весело фиркнула.

– Зараз.

З кухні були принесені горіхи, фольга. Люба старанно загортала горіхи у фольгу, потім зачіпляла за неї скріпку і незабаром сосна була прикрашена.

– Бабуся так робила. У селі, – пояснила вона чоловікові.

Іграшки вони потім купили, але кілька горіхів з тієї, самої першої сосни й досі лежали в серванті.

Віктор перевів погляд на вазочку, яка вгадувалася в темряві, і раптом здригнувся від різкого телефонного дзвінка.

Він завмер, подумавши – уже мариться! Але телефон дружини продовжував дзвонити і навіть підстрибував трохи, стукаючи об товсте скло.

Цього не могло бути. П’ять років не може тримати заряд жоден телефон! Але дзвінки тривали.

Віктор рвучко підвівся, скривився від болю в нозі і крокнув до серванту. Взяв телефон і, притиснувши до вуха, хрипко запитав:

– Алло? Хто це?

Дзвінок замовк. Голосу в трубці чоловік не почув. Але і тиші не було. Чулося чиєсь дихання.

– Люба? – невпевнено запитав Віктор, відчуваючи, що втрачає розум.

І раптом він почув музику, а потім і слова старої пісні:

“…Напевно, в наступному житті, коли я стану котиком…”.

Віктор відсторонив телефон від вуха. Подивився на нього. Рядок повторювався і повторювався, а у нього не вистачало рішучості вимкнути апарат, який включитися просто не міг!

І раптом – друге раптом за вечір – йому почувся крик. Якби у нього працював телевізор, він просто не звернув би уваги на це нявкання. Крик був цілком реальний, але дуже слабкий і долинав із під’їзду.

Нявкав кошеня.

Телефон замовк, щойно пролунав заклик про допомогу.

Чоловік подивився на мертвий апарат, акуратно поклав його назад у вазочку і попрямував у коридор. Там він, нарешті, увімкнув світло і зажмурився.

Віктор почекав хвилину, коли звикнуть очі і прислухався. Звуків за дверима більше не було чутно.

Не могло ж йому все це здатися? Дзвінок. Крик. І не просто крик. Відчайдушний поклик.

Віктор розчинив двері.

На килимку лежало маленьке кошеня.

Руде. Руде, як веснянки на обличчі Люби. Як вогняні кучері його дружини, збитої на переході п’ять років тому.

Віктор нахилився і підняв малюка. Той відкрив ротик і хрипко нявкнув. Сил у нього було зовсім мало.

Віктор стояв стовпом. Кошеня знову нявкнуло – допоможи!

– Ох, я, дурень! Стою!

Віктор зачинив двері і кинувся на кухню. Увімкнув світло, поклав кошеня на стіл. Вийняв рушник і переклав звірятко на нього.

Що ж робити? Не було у нього кошенят, та ще й таких змарнілих!

Пити хоче, здогадався чоловік. Налив води в блюдечко, поставив поруч із кошеням, але той сам не міг встати. Віктор почав обережно поїти його з чайної ложки. Багато пролив, але щось малюкові в ротик все ж потрапило.

Що далі? Віктор схопив телефон. Добре, що є інтернет!

Через пів години він знав, що робити.

– Ти сиди тут, я зараз, – сказав він кошеняті, перекладаючи разом із рушником у тазику, в якому раніше робили фарш.

Віктор помчав у найближчий магазин, який ще працював, за молоком і кормом. Повернувшись, він знову проконсультувався з людьми в мережі і почав поїти та годувати знайду. Заодно з’ясував, що на допомогу йому прийшла кішечка.

Кішечка!

“Напевно, в наступному житті, коли я стану котиком…”, – пригадав Віктор.

Він подивився на кошеня, яке після незграбної турботи чоловіка стало виглядати краще, і відніс малюка на диван.

– Завтра все. До лікарні поїдемо, будемо робити те, що лікарі скажуть, щоб ти одужала. Викуплю тебе. А зараз спи, Люба…