Що відбувається? Куди ти? А хто тепер готуватиме?

— Ти що це робиш? Куди зібралася? А хто нам готувати буде? — притих чоловік, побачивши, чим зайнята Антоніна після сварки з його матір’ю…

Антоніна глянула у вікно. Похмура сірість, хоча була рання весна. У їхньому маленькому містечку на заході України майже ніколи не було сонячних днів. Можливо, через це люди, які тут жили, були хмурими і недружніми.

Антоніна й сама дедалі частіше помічала, що зовсім перестала посміхатися, а зморшка на лобі, що завжди була похмурою, добавляла їй років.

— Ма, я пішла гуляти, — сказала її дочка, Ганна.

— Та йди, — відповіла Антоніна.

— Що значить та йди? Гроші дай.

— Невже тепер і за прогулянку платити потрібно? — зітхнула жінка.

— Ма! Ну що за питання?! — втрачала терпець дочка. — Мене вже чекають! Давай швидше! А чого так мало?

— На морозиво вистачить.

— Ну ти й скупа, — кинула Аня, але відповіді матері не почула, бо вже зникла за дверима.

Ну що ж… — похитала головою Антоніна, згадуючи, якою милою дівчинкою була Ганна, поки не почався перехідний вік.

— Тоню, я голодний! Довго ще?! — роздратовано закричав чоловік, Анатолій.

— Ходи, їж, — байдуже сказала вона, ставлячи на стіл тарілку.

— А принеси мені, а?

Антоніна ледве не випустила каструлю з рук. Що це ще таке…

— Їдять на кухні, Толю. Хочеш — їж, не хочеш… як хочеш. — сказала вона і сіла за стіл сама.

Через хвилин п’ятнадцять Толя прийшов на кухню.

— Холодне… фу.

— Довше збирайся.

— Я ж тебе просив! Ніякої любові, ні краплі турботи! Ти ж знаєш, що я дивлюся футбол! — на ходу закладаючи в рот курятину, сказав Толя. — Несмачно.

Антоніна лише закотила очі. З цим футболом її чоловік був не своїм. Ставки, атрибутика, дорогі квитки… пристрастився, хоча в молодості жодного інтересу до спорту не відчував.

Не сідаючи за стіл, Толя схопив пляшку для настрою, чипси «з голоду» і пішов назад до телевізора. А Тоня залишилася на кухні мити брудний посуд.

Даремно готувала. Ніхто не оцінив.

Вона страшенно стомилася після зміни, працювала старшою медсестрою в лікарні. До неї приходили зі своїми проблемами, роздратовані, хворі люди. Так і виходило — на роботі стрес, а вдома — не куточок тепла й затишку, а друга зміна. Подай-принеси-випери-прибери.

— А є ще? — чоловік поліз за новою пляшкою в холодильник. — А чому немає?

— Ти все випив! Я що, повинна тобі ще й це купувати?! Майте совість, Толя! — не витримала Антоніна.

— Які ми ніжні… — фыркнул чоловік і з образою грюкнув дверима, вирушивши поповнювати “підвали” для нового матчу.

Антоніна вирішила лягти спати, бо наступного дня було багато роботи. Але не могла заснути. Вона хвилювалася за доньку: де вона гуляє, з ким? За вікном уже зовсім стемніло, а Ганни все не було. Дзвонити їй вона соромилася, бо дочка починала кричати на неї.

— Ти мене перед друзями позориш! Перестань мені телефонувати! — гарчала Ганна в слухавку. Після таких розмов Тоня перестала їй дзвонити, заспокоюючи себе тим, що дочці нещодавно виповнилось 18 років. Працювати вона не хотіла, навчатися також. Школу закінчила і взяла паузу, щоб знайти себе.

Трішки задрімавши, Антоніна почула радісні крики чоловіка. Напевно, хтось забив гол. А потім він почав голосно обговорювати гру з сусідом, який випадково зайшов до них і залишився. Потім сусід привів свою подругу, і вони почали “вболівати” втрьох. А вночі прийшла Ганнуся, погриміла тарілками, потопала і пішла спати. А як тільки все затихло, і Тоня нарешті змогла заснути, закричав кіт, вимагаючи їжі.

— У цьому домі, крім мене, хтось може нагодувати кота?! — зла і змучена від мігрені й безсоння, Антоніна вискочила з кімнати. Їй хотілося, щоб її почули, але дочка була в навушниках і лише покрутила пальцем біля скроні. А Анатолій так і захропів перед телевізором з пляшкою в руках.

«Набридло… як же мені все це набридло!» — подумала Тоня.

А наступного дня її розбудив дзвінок від свекрухи.

— Антоніна, люба, ти ж пам’ятаєш, що час висаджувати розсаду? І до села треба б з’їздити… навести лад.

— Пам’ятаю, — зітхнула Тоня.

— Тоді завтра і поїдемо.

Єдиний вихідний Антоніна працювала на дачі під орудою свекрухи.

— Що це ти як мітеш?! Треба віник тримати інакше! — сидячи на лавочці, керувала вона.

— Мені майже п’ятдесят років, Віро Іванівно, я вже якось розберуся… — посміла відповісти свекрусі Тоня.

— Ось Толік би…

— Де ваш Толік? Чому ж він не приїхав? Не привіз рідну матір на дачу? Чого ми з вами на автобусі три години тряслися? А ви все Толік, Толік…

— Він втомлюється.

— А я? Думаєте, я не втомлююся?

І тут почалося… Антоніна пошкодувала, що не прикусила язик. Віра Іванівна була жінкою говіркою й люблячою справедливість. Тільки її справедливість була однобокою і до Тоні не відносилася. Все життя Віра Іванівна тільки і робила, що боготворила Толю, а Тоня була для неї робочою кобилою, яку вона милосердно терпіла.

Зворотно жінки їхали на різних кінцях автобуса. А наступного дня Віра Іванівна поскаржилася синові на невістку, і той пішов у рознос.

— Та як ти посміла на мою матір рот розкрити?! — гавкав Толя. — Та якби не вона…

— Що? — схрестивши руки на грудях, запитала Тоня. Вона зрозуміла, що більше не хоче терпіти таке споживацьке ставлення до себе.

— Та ти б так і працювала в поліклініці! — витягнув козир з рукава, нагадавши, що Віра Іванівна допомогла невістці влаштуватися працювати в обласній лікарні. Там зарплата була вищою, звичайно, але вона окупалася нервами й сивими волосинами. Тому Тоня кілька разів пошкодувала, що слухала поради та проміняла спокійну місцеву поліклініку на лікарню.

— Ти що це робиш? — притих чоловік, побачивши, чим зайнята Тоня.

Того, що зробила Тоня, Толя навіть уявити не міг!